6.10. Постмодернізм

Ознакою трансформації модернізму в західних літературах, починаючи з 60-70-і років, а пізніше й на пострадянському просторі, стала поява постмодернізму. Цей напрям виник на Заході як реакція на входження людства в постіндустріальне суспільство “і став служити далі для позначення структурно схожих явищ у суспільному житті та культурі сучасних індустріально розвинених країн” [26, 25]. На думку Карена Степаняна, це – “один із провідних (якщо не головний) напрям у світовій літературі та культурі останньої третини ХХ століття, що відтворив важливий етап релігійного, філософського й естетичного розвитку людської думки, давши чимало блискучих імен і творів” [51, 33]. О. Киченко вважає, що “постмодернізм – не що інше, як субпродукт культури новітнього часу: він широко використовує філософсько-естетичний доробок попередніх епох, не розбудовуючи власних, самобутніх форм опанування дійсності” [23, 176]. На погляд Марти Коваль, “впродовж останніх років постмодернізм уже не розглядається як найновіший чи найпередовіший напрям у розвитку мистецтва” [24, 13]. Сам термін постмодернізм почали вживати в США наприкінці 50-х років щодо “нової поезії”. Хоча виник він ще 1914 року. Вперше його вжив Р. Панвиц у праці “Криза європейської культури”. Через тридцять років А. Тойнбі в монографії “Вивчення історії” став використовувати термін “постмодернізм” у культурологічному плані, як символ завершення домінування заходу в сферах релігії та культури. Пізніше його стали застосовувати, характеризуючи творчість представників школи “чорного гумору” (К. Кізі, К. Вонненгута, У. Берроуза, Дж. Хеллера), яких стали називати іроністами історії, оскільки в їх доробку як світ, так і людина втратили сутність, від них залишилась лише какофонія сміху, якась фантасмагорія, чудернацька суміш трагічного й комічного, щось на зразок буфонади чи фарсу. Вихід книжки Ч. Дженкса “Мова постмодерністської архітектури” (1977) сприяла надзвичайній популярності цього терміну в мистецькій сфері.

В українському літературознавстві „першою термін „постмодернізм” ужила в Україні 1991 р. Наталка Білоцерківець, охарактеризувавши літературні гурти „Бу-Ба-Бу”, „Пропала грамота”, музичні – „Брати Гадюкіни”, „Сестричка Віка” як постмодерністські” [56, 6]. Щодо меж постмодернізму, то, на думку Світлани Руссової, деякі дослідники “зараховують до постмодерністів Пушкіна, Гоголя, Достоєвського, Булгакова й Набокова” [46, 17]. Слід розрізняти постмодернізм як напрям художньої літератури і постмодернізм як напрям літературознавчих студій, своєрідну наукову методологію досліджень.

Основні естетичні засади постмодернізму обґрунтували Жан-Франсуа Ліотар (1924 – 1998), автор фундаментальної праці “Стан постмодерну”, 1979, Леслі Фідлер (нар. 1917), Іхаб Гассан (нар. 1925), Сьюзен Зонтаґ. Певний внесок у теорію постмодернізму зробили Ж. Дерріда, Ж. Баттей, У. Еко,

Д. Лодж, К. Батлер, Р. Берден, І. Ільїн. На їхню думку, основна ідея напряму полягає в спробі уникнути розриву між високим і низьким мистецтвом, оскільки розрив є останнім пережитком класової структури індустріального суспільства, що несе в собі поділ літератур на елітарну та літературу для маси. Ж.-Ф. Ліотар писав: „Постмодерном може бути те, що в межах модерну висуває нездійснене на перший план в процесі репрезентації, те, що забороняє себе тішитися приємною формою, відмовляє собі в конформізмі смаку, що дозволило б поділити з оточенням печать по недосягнутому, те, що зайняте пошуком нових репрезентацій не для того, щоб ними насолодитися, а щоб ясніше повідомити почуття невтіленого. Постмодерністський художник чи письменник посідає становище філософа: текст, котрий він пише, полотнище, яке він творить, в принципі. не підкоряються жодним наперед уставленим правилам, і їх не можна оцінити детермінованим судженням, застосуванням до них знайомих категорій. Сам твір мистецтва знаходиться в пошуку цих правил і категорій. Художник і письменник працюють без правил заради визначення правил того, що їм треба зробити. Ось чому постмодерністський твір мистецтва має природу події; ось чому ці правила завжди спізнюються, з точки зору їх творця, чи, що те ж саме, їх використання, їх реалізація починаються надто рано. Постмодерн треба буде зрозуміти як парадокс майбутнього, яке передує минулому (future anterior)” [49, 256].

Світ в уяві постмодерністів постає як щось аморфне, розпливчасте, до кінця не визначене, а, отже, незрозуміле й ірреальне. Автор однак і не повинен шукати сенс людського буття, він мусить його створювати, а для цього можуть згодитися уже написані раніше твори інших письменників. Дисгармонія, деструкція – важливі параметри постмодерного світосприйняття. Автор повинен занурити читача в написане іншими, переосмисливши цитати, фрагменти, уривки, фабули з їхніх романів, повістей чи драм. І робиться це для того, щоб він зрозумів “всю безпідставність претензій на оригінальність індивідуальної творчості” [26, 60] будь-яким письменником. Постмодернізму притаманні “еклектизм, відсутність послідовності, фрагментарність опису, брак єдиної позиції та єдиної концептуальної мови” [46, 17]. “Постмодернізм вимагає багатомовності – культурної, стильової, лінгвістичної” [46, 17]. Знання є відносним у залежності від культурного контексту, отже, закликати пізнати світ таким, “яким він є” – це просто химерність, не тільки тому, що наше знання є завжди предметом часткового, упередженого трактування, але й тому, що сам світ не є однозначним. Правда є продуктом трактування, факти є конструкціями мовлення, об’єктивність – це не більше, як сумнівна інтерпретація речей, що випадково здобула визнання... В усьому цьому, постмодерність є лише зразком поширеного пояснення філософії Фрідріха Ніцше, який сформулював майже всі згадані твердження ще в Європі дев’ятнадцятого століття.

Таким чином, власне постмодернізм можна розглядати як форму культури, що відповідає вищенаведеній точці зору. Типовий постмодерністський твір мистецтва є невмотивованим, еклектичним, гібридним, ексцентричним, мінливим, переривчастим, щось на зразок попурі [46, 20].

Постмодернізм як літературний напрям прямо пов’язаний з першовитоками мистецтва, що криються в його ігровій природі. Сприйняття світу постмодерністами обов’язково містить ігрове начало. “Ігрова ситуація, за правилами якої вибудовується дискурс, стає ключовим фактором оповідного сюжету, “згуртовує” художні прийоми до рівня базових ігрових метафор, що пронизують текст. Тож не дивно, що під класифікацію чи рубрикацію “явищ постмодернізму” підпадає численна низка художніх творів – від Рабле до новомодного Харукі Муракамі – що засновуються на принципі структурного моделювання оповіді з готових метафор-цеглинок, суть котрих розшифровується завдяки певному ідеологічному та естетичному досвідові читача” [23, 177].

В інтерпретації Фредріка Джеймсона (нар. 1934), автора книг “Марксизм та форма” (1971); “В’язниця мови” (1982); „Геополітична естетика” (1992), “Постмодернізм чи культурна логіка пізнього капіталізму” (1993), постмодернізм допомагає людині зрозуміти історію, але лише в текстуальній формі; розповідність художнього тексту потребує його інтерпретації, яка може відбутися шляхом заглиблення в історичний контекст твору, існуючий суспільний устрій і загальний горизонт людської історії. Однією з найважливіших рис постмодернізму Ф. Джеймсон називає пастиш: „Пастиш – це оболонка пародії, спустошена пародія, це пародія, що втратила почуття гумору: пастиш відноситься до пародії так само як сучасна тотальна іронія відноситься до стабільної, комічної (визначеннф Вейна Бута) іронії, наприклад, ХУІІІ с.” [49, 277].

Американець Іхаб Гассан окреслює постмодернізм як суму різноманітних рис, притаманних людству, таких як урбанізм, технологізм, “дегуманізація”, примітивізм, еротизм, експерименталізм. Постмодерністська література не руйнує буття, а лише висловлює іронію з приводу модерністської її інтерпретації. Основним предметом зображення в творах письменників цього напряму часто стає сам літературний процес. Текст пишеться заради тексту, при цьому форма починає домінувати над змістом. Триває деканонізація існуючих літературних традицій. Письменник свідомо виходить за межі існуючих жанрів, поєднуючи в творі часом важко поєднувані естетичні принципи.

Француз Жерар Женетт (нар. 1930), автор відомого дослідження “Палімпсести”, вважає, що для постмодерністського тексту характерними є три ознаки: синтаксична неграматикальність, семантична несумісність, незвичність в оформленні речень.

Іншої думки про постмодернізм відомий український письменник Юрій Андрухович (нар. 1960), якого часто самого вважають постмодерністом. Він назвав цей напрям однією “з інтелектуальних фікцій нашого часу” [1, 66]. “Будь-яке міркування про постмодернізм або новий історизм неминуче викликає запитання про сумісність чи несумісність різних теоретичних моделей, про їх філософське підґрунтя. Схоже на те, що ця проблема залишиться центральною в теоретико-літературних дискусіях майбутнього” [60, 9].

В основі західного постмодернізму лежить ідея загибелі сучасної моделі культури.

У постмодернізмі виникає поняття гіпертексту, тобто тексту, котрий упорядковується таким чином, що перетворюється в певну систему текстів за ієрархічним принципом, одночасно складаючи єдність і значну кількість текстів. Для гіпертексту характерна нелінійність, його треба читати не один раз: романи

Х. Кортансара, М. Павича, оповідання Х.Л. Борхеса треба читати не згідно нумерації сторінок, визначеної автором, а у відповідності з особливим ключем, розроблення автором, збагнути який повинен читач.

Для постмодернізму притаманна також інтертекстуальність. Цей термін, що був уведений до наукового обігу Ю. Крістевою, означає своєрідний діалог між текстами, що належать до різних часів, літератур, держав тощо.

Передусім інтертекст – це фрагмент якогось іншого тексту, що його письменник умонтовує в новий художній твір. Це може бути відкрита чи прихована цитата, алюзія, ремінісценція, запозичений троп чи стилістична фігура, антропонім чи будь-який інший вид онімної одиниці, пародія чи наслідування якогось автора. Інтертекстуальність у постмодернізмі нагадує своєрідну семантичну розвагу, де він читача вимагається знайти ключ до розуміння імпліцитного змісту, схованого в глибинах тексту.

За рубежем теоретичними проблемами постмодернізму займаються

Д. Фоккема, Чарс Дженкс, Мішель Беналуз, Террі Іглтон, Іван Фізер. Російський постмодернізм став предметом дослідження М. Липовецького “Русский постмодернизм. Очерки исторической поэтики” (Екатеринбург, 1997), І. Ільїна “Постмодернизм. От истоков до конца столетия” (М., 1998), І. Скоропанової „Русская постмодернистская литература: Новая философия, новый язык” (Мінськ, 2000), М. Епштейна „Постмодернизм в России” (М., 2000),

Г. Мережинської „Русская постмодернистская литература” (К., 2007). В українському літературознавстві подібні дослідження стали з’являтися лише останнім часом. Прикладом можуть бути праці Т. Гундорової „Післячорнобильська бібліотека: Український літературний постмодерн” (К., 2005) та Р. Харчук „Сучасна українська проза: Постмодерний період” (К., 2008).

Певний прогрес у цьому напрямку пов’язаний також із дискусією, що тривала на сторінках журналу “Слово і час”, свідченням чого є публікації Т. Гундорової (1995, №2; 1996, №6; 1997. №4), Т. Денисової (1995, №2), а також “круглий стіл”, матеріали якого надруковані в №3 за 1999 рік, добірка статей у №6 за 2000 р., добірка статей “Постмодернізм у дзеркалі літературознавства” (Всесвітня література в середніх навчальних закладах. – 2002. – №5-6); праця О.М.Ніколенко “Постмодернізм – один з найважливіших мистецьких напрямків ХХ ст.” (Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2003. - №4) тощо. На думку українських учених, “постмодернізм не є кінцевим продуктом людської свідомості, а лише певним етапом у процесі історії людського духу” [15, 50]. Український філософ Микола Ожеван виділяє такі характеристики постмодернізму:

– “принципова неточність висловлювань та уникання визначень, схильність до двозначностей;

– фрагментація текстів;

– деканонізація й демітологізація;

– втрата співвіднесення (референтности) “Я” із зовнішнім світом;

– непрезентабельність і репрезентативність;

– іронія і багатозначність;

– втрата стилю, гібридизація стилів і напрямків;

– децентрованість світосприймання та його карнавалізація;

– конструкціонізм й ситуаціонізм, які виходять із припущення, що світ не даний нам раз і назавжди, а є процесом невпинної генерації множини конфліктних між собою версій;

– скепсис щодо реальности причинно-наслідкових і статистичних зв’язків;

– заперечення довготривалого планування;

– ототожнення безпосередньо сприйнятої реальности, ілюзіями та фантазмами і зумовлена цим її віртуалізація;

– заперечення “консенсусних” культур, що вважаються небезпечними та репресивними” [38, 69-70].

Тамара Гундорова зазначала, що “Наприкінці ХХ століття постмодернізм виконував функції нового іронізму, здійснюючи переоцінку всіх дотеперішніх “словників” культури” [8, 13].

З оригінальною концепцією одвічної постійної зміни модернізму-постмодернізму виступив Д. Затонський [16]. Також слід відзначити згадану монографію Т. Гундорової [13]. Говорячи про український постмодернізм, ця дослідниця бачить “його його відлік від 1946 року, коли в першому збірнику Мистецького Літературного Руху Яків Гніздовський заговорив про “український гротеск” про те, що повоєнна Європа повертається до світу наївних емоцій, а нова епоха розпочинається з поцінування простачка Ранчо Панси й недовіри до інтелектуала Дон Кіхота” [13, 7]. Специфіку вітчизняного постмодернізму

Т. Гундорова бачить у тому, що він „втілюється топографічно, як переплетення ідеальних місць, географічних мап, текстів і дискурсів на поверхні тіла національної культури, зі своїми центрами, периферіями, гібридами й номадами. Тією символічною подією та місцем, яке віртуально поєднує всю цю топографію, є Чорнобиль” [13, 21].

Видатними письменниками, що сповідають естетичні засади постмодернізму за рубежем є Х.Л. Борхес, Дж. Хеллер, У. Еко, Г. Грасс,

К. Рансмайр, М. Павич, Вен. Єрофеєв, А. Бітов, Й. Бродський, В. Пелевін та ін., в українській літературі помітними постатями є Ю. Андрухович, О. Ірванець,

О. Забужко, В. Медвідь, Є. Пашковський, С. Процюк, Ю. Винничук,

Т. Прохасько, Є. Кононенко, С. Жадан, І. Карпа, Л. Дереш, Т. Малярчук тощо.

У згаданій монографії Т. Гундорова складовими української літератури постчорнобильської доби називає неонародництво, неомодернізм, постмодернізм, фемінізм та неоавангард.