2.4. Матеріально-технічне забезпечення виробництва продукції

При здійсненні господарської діяльності підприємство використо­вує різноманітні матеріально-технічні ресурси: сировину, матеріали, па­лею, енергію, комплектуючі вироби тощо. В процесі виробництва вони перетворюються на продукцію ( послуги) і підлягають постійному попов­ненню.

Необхідні для виробництва ресурси підприємство купує на ринку_, де продавцями і постачальниками є безпосередньо підприємства-виробники або організації-посередники. Купівля матеріально-технічних ресурсів може бути організована за прямими зв’язками, тобто безпосередньо у виробників, що забезпечує можливість оперативного врахування спеціальних вимог покупця до продукції, конкретних побажань щодо її складу, конструкції, оформлення тощо. За прямими зв’язками поставляються в першу чергу ті матеріально-технічні ресурси, які потрібні постійно та у великій кількості, а також вироби за індивідуальними замовленнями й складне устаткування. Проте вся номенклатура матеріально-технічних ресурсів, потрібних у виробництві, не може поставлятися за прямими зв’язками. Ті ресурси, які потрібні в невеликій кількості, періодично або нерегулярно, іноді економніше купувати у посередників в оптових і роз­дрібних підприємствах Вони комплектують певний асортимент товарів продажу і територіально розміщуються неподалік від підприємств та організацій-споживачів. Нерегулярна або періодична купівля матеріаль­но технічних ресурсів може здійснюватися на товарних біржах, де концентрується інформація про продаж продукції та рівень поточних цін.

Коло основних постачальників підприємства є досить стабільним, особливо за умови масового та серійного виробництва, коли існує постій­на потреба у великій кількості однакових матеріалів. Але періодично ви­никають нові завдання, які потребують нових матеріально-технічних ресурсів і, відповідно, нових постачальників.

Постачальників матеріально-технічних ресурсів обирають за та­кими критеріями:

• відповідність виробничої потужності постачальників потребам під­приємства в матеріалах;

• якість і ціна матеріалів;

• репутація постачальника;

• територіальна віддаленість постачальників;

• оперативність поставок;

• швидкість реакції на потреби покупця;

• умови розрахунків;

• можливість надання кредиту тощо.

Ці характеристики постачальників ретельно аналізуються та виби­рається той партнер, який забезпечує найкращі умови постачання за мі­німальних витрат.

Між постачальником та споживачем матеріально-технічних ресурсів укладається договір, що регламентує всі умови постачання:

• кількість, якість та ціну матеріально-технічних ресурсів;

• термін доставки

• форму розрахунків;

• відповідальність за порушення договору.

Основний обов’язок постачальника - поставка продукції згідно умов укладеної угоди.

Після вивчення ринку сировини та матеріалів складаються специфі­кації на потрібні види матеріальних ресурсів. Специфікація повинна включати найменування і характеристику матеріалів, а також вимо­їн до них. Ціна матеріальних ресурсів — одна із суттєвих умов договору, вона зазначається в угоді або в специфікації. Ціна може бути твердою (фіксо­ваною) або змінною. У ринкових умовах постачальники матеріалів рідко погоджуються на фіксовану ціну.

Якщо на момент укладання угоди важко визначити конкретну ціну, тоді сторони можуть передбачити фіксацію вхідної ціни, яка протягом виконання угоди може змінюватись за узгодженим сторонами методом. Така ціна називається змінною, вона є по суті ринковою в момент вико­нання угоди. У цьому випадку в розділі «Особливі умови угоди» зазнача­ються точні способи визначення змінної ціни.

При визначенні потреби в матеріально-технічних ресурсах для основного виробництва використовуються різні методи розрахунку.

Методи визначення потреби в ресурсах - це способи встановлення кількості матеріальних ресурсів, потрібних для здійснення виробничої та іншої діяльності підприємства. Основні дані для визначення потреби - це погоджені з попитом пропорції підприємства щодо виробництва товарів і послуг та норм витрат на їх виготовлення. Використовують різні методи визначення потреби в матеріалах залежно від наявності потрібних да­них, специфіки технологічних процесів виготовлення продукції, призна­чення матеріалів та інших особливостей виробництва і споживання ма­теріалів.

Метод прямого розрахунку дає змогу одержати науково обґрунтова­ні дані про величину нормативних витрат матеріалів. Суть його полягає в тому, що розрахунки нормативної потреби матеріальних ресурсів про­водяться шляхом множення норми витрат на відповідний обсяг вироб­ництва чи робіт у розрахунковому періоді. Методом прямого розрахунку визначається потреба в сировині і матеріалах для випуску готової про­дукції при встановлених нормах їх витрат. Якщо один і той самий вид матеріалу використовується для виготовлення кількох видів виробів, потреба в ньому (П_м) визначається за формулою:

де норма витрат матеріалу на і-й виріб;

виробництво і-го виробу в плановому періоді;

кількість видів виробів, для яких використовується даний вид матеріалу.

Цей метод має багато різновидів залежно від норм, що використову­ються (на деталь, на виріб), а також від виробничої програми. Потреба в матеріалах на вироби розраховується за нормами на кожну деталь, яка є складовою виробу, і для кожного виду матеріалів окремо. На основі подетальних норм складають зведену норму потреб матеріалів на вироби. Річну потребу в основних матеріалах визначають шляхом множення технічно-обґрунтованих норм на виробничу програму.

Потребу в матеріалах можна визначити за допомогою нормативу пи­томих витрат матеріалів на одиницю продукції чи обсяг виробництва Прикладом такого нормативу може бути коефіцієнт використання мате­ріалів ( ), який визначається як відношення чистої маси виробу (т ^) до норми витрат матеріалу ( ):

При плануванні виробництва нової продукції, для якої не встановлені норми витрат матеріалів, потреба в них визначається методом аналогії. При цьому методі нові вироби за допомогою відповідних коефіцієнтів прирівнюються до виробів, що мають обґрунтовані норми витрат матері­алів, і потреба (П_л) визначається за формулою:

де норма витрат матеріалу на аналогічний базовий виріб;

запланований випуск нового виробу в натуральному виразі;

К коефіцієнт, який враховує особливості матеріалу при виробництві нового виробу. В якості такого коефіцієнта може бути використане від­ношення маси нового до маси базового виробу.

При багатономенклатурному виробництві потреба в матеріалах ви­значається за типовим представником, тобто виробом, що найбільш пов­но відображає витрати матеріалів на всю групу (партію) продукції, пред­ставником якої він є, за формулою:

де норма витрат на тилового представши;

п рограма випуску всіх виробів даної групи.

Якщо в момент розрахунку на підприємстві відсутні дані про обсяг виробничої програми в натуральному виразі, а також норми витрат мате­ріальних ресурсів, то потреба в них визначається методом економічних коефіцієнтів:

де фактичні витрати матеріалів за минулий період;

індекс аміни виробничої програші;

індекс середнього зниження норм витрат матеріалів в плановому періоді.

Складовою частиною річної потреби підприємства в матеріальних ресурсах є їх потреба на утворення виробничих запасів сиро вжни і мате­ріалів. Створення необхідних запасів повинно забезпечувати безперерв­ну роботу підприємства і прискорення оборотності оборотних засобів.

Існують такі види виробничих запасів

• транспортний;

• підготовчий;

• технологічний;

• поточний (складський);

• резервний (страховий).

Розділ 3. Організація виробництва і забезпечення якості продукції. 3.1. Організація виробництва як забезпечення ефективності діяльності підприємства. Для будь-якого підприємства основою його функціонування є вироб­нича діяльність. Під виробничою діяльністю розуміють сукупність цілеспрямованих процесів, що здійснюються людьми за допомогою засобів праці чи при­родних процесів, у результаті яких предмети праці змінюють свій склад, стан, форму отримують певні нові властивості та перетворюються в гото­ву продукцію. До виробничої діяльності входять. 1) жива праця людей як активна частина виробництва, що стано­вить основу трудового процесу; 2) предмети праці, над якими працює людина для перетворення їх у проміжний чи кінцевий продукт із метою задоволення певних потреб споживачів; 3) засоби праці — частина засобів виробництва, за допомогою яких людина впливає на предмети праці. Організація виробництва — це процес упорядкування, координації й оптимізації у просторі й часі науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт, освоєння та виготовлення продукції для задоволення потреб споживачів і отримання прибутку. Вона розглядає загальні зако­номірності організації виробничих систем, форми й методи здійснення виробничих процесів виготовлення конкурентоспроможної продукції при раціональному використанні трудових, матеріально-технічних та фінансових ресурсів. Організація виробництва базується на технології виробничих про­цесів — сукупності методів і засобів, при яких здійснюється перетворення матеріальних ресурсів, інформації та інших компонентів в кінцевий продукт. Технологія виробничих процесій реалізується за допомогою ор­ганізації виробництва і фактично формує основу виробничої системи, зумовлюючи динаміку виробничого процесу. Організація виробництва розглядає і вирішує такі завдання: 1. Формування теоретичних основ організації виробничої діяльно­сті підприємства. 2. Організацію процесів створення й освоєння випуску нової чи вдосконалення продукції, яку випускає підприємство. 3. Організацію виробничих процесів. Виробничий процес — це сукупність взаємозв’язаних дій людей, за­собів праці та природи, потрібних для цілеспрямованого, постадійного перетворення вихідної сировими та матеріалів у готову продукцію, яка призначена як для споживання, так і для подальшої переробки.

Таким чином, основними елементами виробничого процесу є:

• праця як свідома діяльність людини;

• предмети праці (служать для їх перетворення у готову продук­цію);

• засоби праці (використовуються людиною для перетворення предметів праці у готову продукцію).

На сучасних підприємствах процес виробництва досить складний. Він поєднує велику кількість окремих процесів, які утворюють структуру виробничого процесу.

Виробничі процеси на підприємстві залежно від їх ролі у виготов­ленні продукції поділяють на три види:

1. Основні — процеси, що безпосередньо пов’язані з перетворенням предметів праці у готову продукцію. У результаті основних ви­робничих процесів випускається продукція, яка передбачена планом підприємства.

2. Допоміжні — процеси, які лише сприяють безперебійній роботі підприємства, але безпосередньої участі у виготовленні продукції не беруть.

3. Обслуговуючі — процеси, що створюють умови для здійснення основних та допоміжних процесів (транспортні та складські процеси).

Головна відмінність між основними та допоміжними процесами по­лягає в тому, що продукт, вироблений у результаті основного виробничо­го процесу, надходить на ринок, а продукт, отриманий під час допоміж­ного процесу, споживається в межах підприємства.

Залежно від стадії виробничого циклу виробничі процеси поділя­ють на:

1. Підготовчі — процеси, що призначені для виконання операцій підготовки живої праці, предметів і засобів праці до перетворен­ня предметів праці в корисний (кінцевий) продукт;

2. Перетворювальні — процеси, під час яких відбувається перероб­ка предметів праці (в кінцевий продукт) за рахунок реалізації перетворюваної функції. Перетворення предметів праці здійсню­ється шляхом цілеспрямованої зміни форми, розмірів, зовніш­нього вигляду, фізичних чи хімічних властивостей тощо;

3. Кінцеві — процеси (завершальної стадії), які полягають у підго­товці результатів попереднього перетворення в кінцеву продук­цію для подальшого споживання.

За ступенем автоматизації виробничі процеси поділяють на:

1. Ручні - процеси, які виконуються безпосередньо робітником без застосування машин і механізмів;

2. Механізовані — процеси, що виконуються робітником за допомо­гою машин і механізмів;

3. Машинні — процеси, що виконуються машинами, якими управ­ляє робітник;

4. Автоматизовані — процеси, які виконуються машинами під на­глядом робітника;

5. Автоматичні — процеси, що виконуються без участі робітника спеціальними машинами за попередньо розробленою програмою, тобто з використанням сучасної комп’ютерної та мікропроцесор­ної техніки;

6. Апаратні - процеси, що здійснюються в спеціальних апаратах в автоматичному чи автоматизованому режимах.

Залежно від характеру впливу на предмети праці виробничий про­цес поділяється на такі специфічні процеси:

1. Підготовчий - процес, що включає операції з доставки загото­вок, інструменту, оснащення та підготовки робочого місця до роботи. 2. Технологічний — процес, що безпосередньо пов’язаний із пере­творенням ресурсів у готову продукцію.

3. Процес контролю, який передбачає виконання контрольно-ви­мірювальних операцій для досягнення відповідності продукції технічним та іншим умовам і вимогам.

4. Процеси транспортування і складування пов’язані з перемі­щенням і зберіганням продукції протягом усього виробничого циклу, а також інтегрують виробничий процес в одне ціле та за­безпечують узгодженість окремих операцій у часі.

За перебігом у часі виробничі процеси поділяються на:

1. Дискретні (перервні), для яких характерні циклічність і наяв­ність технологічних перерв.

2. Неперервні — у яких відсутні перерви між різними видами опе­рацій.

Основною структурною одиницею виробничого процесу є операція — завершена частина виробничого процесу, яка виконується на одному ро­бочому місці, над тим самим предметом праці без переналагодження устаткування.

Розрізняють основні та допоміжні операції.

При основній операції предмет обробки змінює свою форму, розмір, певні властивості та якісні характеристики.

Допоміжні операції забезпечують нормальне виконання основних операцій.

Уміння раціонально організувати виготовлення виробу полягає в то­му, щоб розділити складний процес на прості операції, а потім звести їх у єдиний комплекс таким чином, щоб забезпечити випуск готової продукції (виробів) у необхідній номенклатурі та кількості у потрібний строк.

Раціональна організація виробничого процесу залежить від певних принципів. До них належать: спеціалізація, пропорційність, паралель­ність, прямоточність, безперервність, ритмічність, автоматич­ність та гнучкість.

1. Принцип спеціалізації означає розподіл праці між окремими підроз­ділами підприємства та робочими місцями в процесі виробництва та їх кооперування. Цей принцип характеризується обмеженою та ста­більною номенклатурою продукції, яка виготовляється в кожному виробничому підрозділі.

Розрізняють наступні види спеціалізації на підприємстві:

• функціональна — допоміжні та обслуговуючі виробництва об’єд­нуються в окремі самостійні підрозділи та виконують певні функції;

• предметна. — передбачає закріплення певної номенклатури ви­робів за окремими цехами;

• подетальна — полягає в закріпленні за певними підрозділами підприємства виготовлення технологічно однорідних деталей;

• технологічна — означає закріплення за кожним цехом та вироб­ничою дільницею певної частини виробничого процесу.

2. Принцип пропорційності передбачає відносно однакову продуктив­ність за одиницю часу взаємопов’язаних підрозділів підприємства, а в їх межах — дільниць, бригад та робочих місць.

Принцип пропорційності відповідає умові:

де ОР — обсяг робіт у кожному підрозділі;

Пр — продуктивність одного робочого місця;

М — кількість робочих місць у певному підрозділі;

1, 2, ..., n — номер відповідного технологічно пов’язаного підроз­ділу.

3. Принцип паралельності передбачає одночасне виконання окремих операцій і процесів. Принцип паралельності найчастіше викори­стовується в умовах серійного та масового виробництва і включає в себе:

• паралельне виготовлення різноманітних вузлів, деталей, агрега­тів для комплектування готового складного виробу;

• одночасне виконання різноманітних технологічних операцій при обробленні однакових деталей на паралельно розміщеному обладнанні.

4. Принцип прямоточності означає забезпечення найкоротшого шляху проходження виробами всіх стадій і операцій виробничого процесу — від запуску матеріалів до виходу готової продукції без зу­стрічних і зворотних переміщень. Для дотримання цього принципу цехи, дільниці та робочі місця по можливості розміщують за ходом технологічного процесу, а допоміжні виробництва та обслуговуючі служби тримають як найближче до тих структурних підрозділів, які вони обслуговують.

5. Принцип безперервності виробничого процесу означає скорочення часу перерв між суміжними технологічними операціями при вироб­ництві конкретних виробів, вибір оптимального виду руху предметів праці у виробництві. 6. Принцип ритмічності означає рівномірний випуск продукції у пев­ні проміжки часу. За додержання цього принципу н однакові проміжки часу виготовля­ють однакову або таку, що рівномірно зростає, кількість продукції, забезпечуючи рівномірне завантаження робочих місць. 7. Принцип автоматичності передбачає автоматизацію виробничих процесів, економічно обґрунтоване звільнення людини від безпосе­редньої участі у виконанні операцій виробничого процесу, що сприяє збільшенню обсягів виробництва та зменшенню застосування ручної праці. 8. Принцип гнучкості означає оперативну адаптацію виробничого про­цесу до змін організаційно-технічних умов, пов’язаних із переходом на виготовлення нової продукції або з її модифікацією.

Ступінь гнучкості можна визначити кількістю витраченого часу та сумою додаткових витрат, що необхідні підприємству при його переході на виробництво нового виду продукції або її модифікації.

Всі перераховані принципи раціональної організації виробничого процесу взаємопов’язані, доповнюють один одного і різною мірою реалі­зуються у практичній виробничій діяльності підприємств.