1. Система кримінального права України. Загальна та Особлива частини кримінального права України, їх особливості та взаємозв’язок.

Кримінальне право як сукупність юридичних норм становить собою їх цілісну систему, окремі структурні утворення якої (підсистеми) найтіснішим чином пов'язані між собою.

Норми кримінального права не можуть знаходитися в якомусь невизначеному порядку, тому що це може привести до грубих порушень законності, прав громадян.

У зв'язку з цим вони піддаються законодавцем певній систематизації. Всі норми кримінального права поділяються на дві частини - Загальну і Особливу.

В Загальну частину включені норми, що визначають завдання, принципи та основні інститути кримінального права.

Вони закріплюють підстави кримінальної відповідальності, чинність кримінального закону в просторі і часі, поняття злочину і його види, осудність і неосудність, форми вини, співучасть, покарання і його види, порядок застосування окремих видів покарання, правила їх призначення, регулюють інститути, пов'язані зі звільненням від кримінальної відповідальності і покарання, погашенням і зняттям судимості, особливості відповідальності неповнолітніх.

Особлива частина кримінального права містить норми, що описують конкретні види злочинів із зазначенням видів покарань і меж, в яких вони можуть бути призначені за вчинення даних злочинів.

Насамперед норми Особливої частини ґрунтуються на нормах Загальної частини. Тому розкриття дійсного змісту норм Особливої частини неможливо без звернення до частини Загальної.

Разом з тим всі інститути Загальної частини мають у своїй основі узагальнення тих ознак, що властиві всім злочинам, передбаченим в Особливій частині.

Так само неможливо застосування окремих видів покарання за злочини, передбачені в Особливій частині, без урахування положень, закріплених в частині Загальній, щодо мети, видів, меж і порядку призначення всіх покарань.

Сама ж система покарань, визначена в Загальній частині, знаходить свій прояв і практичне застосування тільки шляхом призначення конкретних покарань, передбачених за окремі злочини в частині Особливій.

Нерозривний взаємозв'язок норм Загальної і Особливої частин кримінального права проявляється і в тому, що при кваліфікації діянь, вирішенні питань, пов'язаних зі звільненням від кримінальної відповідальності і покарання, застосовуються одночасно норми цих частин.

Так, при кваліфікації замаху на злочин застосуванню підлягають норма Загальної частини, що регулює відповідальність за замах, і норма Особливої частини, в якій передбачений злочин, на здійснення якого вчинював замах винний.

Єдність Загальної і Особливої частин кримінального права забезпечує внутрішню узгодженість його інститутів та норм і в кінцевому результаті визначає ефективність їх застосування.

2. Кримінальне право України як юридична наука. Предмет та основні методи науки кримінального права.

Наука кримінального права є частиною юридичної науки, однією із галузей суспільних наук. Її змістом є злагоджена система кримінально-правових поглядів, ідей, уявлень про злочин і покарання.

Кримінальне право як галузь права виступає для науки як предмет її вивчення. Саме наука кримінального права, вивчаючи кримінальне законодавство, з'ясовуючи його соціальне призначення, характер усіх його інститутів, їх ефективність, виявляє практичне значення кожної норми, прогалини в правовому регулюванні, досліджує проблеми вдосконалення кримінально-правових норм.

Предметом науки кримінального права є такі соціальні явища, як злочин і покарання. Вона розкриває їх соціальний зміст, юридичні ознаки, з'ясовує підстави кримінальної відповідальності, вивчає проблеми складу злочину, розробляє теоретичні основи відповідальності за попередню злочинну діяльність, співучасть у злочині, дає поняття і класифікацію видів множинності злочинів, зокрема поняття рецидиву злочинів, обставин, що виключають злочинність діяння.

Наука кримінального права досліджує поняття покарання, визначає зміст його мети, аналізує окремі види покарань, підстави і порядок їх призначення.

Серйозна увага в науці кримінального права приділяється вивченню проблеми звільнення від кримінальної відповідальності і покарання. Предметом вивчення науки кримінального права є не тільки кримінальне законодавство, а й практика його застосування.

Критерієм правильності наукових положень у сфері кримінального права є не тільки правотворча, а й правозастосовна діяльність. Наука кримінального права не може плідно розвиватися без глибокого вивчення практики. Разом з тим вона впливає на практику шляхом наукової розробки питань правильного застосування норм кримінального закону. Зв'язок науки кримінального права з практикою проявляється в багатьох напрямках.

Це насамперед участь у комісіях з підготовки проектів законодавчих актів (велику роль відіграли наука та її представники у розробці нового КК України; провідні вчені нашої країни були постійними членами робочої групи комісії з підготовки КК, що була створена Кабінетом Міністрів України), вивчення і узагальнення практики з різних питань кримінального законодавства, участь у різних нарадах, конференціях і радах (наприклад, Консультативна рада при Верховному Суді України), де разом з практичними працівниками вирішується багато питань, що виникають у правозастосовній діяльності.

2. Методи науки - це ті способи, прийоми, за допомогою яких пізнаються явища об'єктивної дійсності, що складають предмет конкретної науки. Існують різноманітні методи, якими користується наука кримінального права.

Серед них можна виділити основні і допоміжні.

Однак усі вони знаходяться між собою в тісному взаємозв'язку, доповнюють один одного.

До основних методів науки кримінального права належать: філософський, або діалектичний, метод пізнання;

юридичний, або догматичний, метод;

соціологічний метод; метод системного аналізу;

метод порівняльного правознавства, або компаративистський метод; історичний, або генетичний, метод дослідження.

Як допоміжні методи наука кримінального права використовує методи математичного моделювання, екстраполяції, психологічного аналізу, експертних оцінок та ін.

Філософський, або діалектичний, метод як загальний метод пізнання застосовується в науці кримінального права для пояснення багатьох явищ.

Діалектичний закон про загальний, універсальний зв'язок явищ дає можливість розглядати кримінальне право не як самостійне, не пов'язане ні з чим явище, а простежити численні його зв'язки з соціальними процесами, сутністю держави, співвідношення з іншими галузями права.

Далі, наприклад, діалектичний закон заперечення заперечення дає можливість побачити в існуючому явищі елементи як нового, так і старого, що залишилися в ньому і тепер виступають в новій якості (наприклад, новий КК містить не тільки нові положення, а й норми права, що діяли раніше, звичайно, в якійсь іншій якості).

Такі категорії діалектики, як причина і наслідок, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, сутність і явище, зміст і форма, використовуються в науці кримінального права при розгляді питань щодо причинного зв'язку, тлумачення вини та її форм, стадій вчинення злочину та ін.

Юридичний, або догматичний, метод заснований на використанні правил формальної логіки для пізнання права. Він полягає в формулюванні і розкритті юридичних понять, побудові юридичних конструкцій, з'ясуванні дійсного змісту законів шляхом їх тлумачення. Критичний аналіз норм кримінального права за допомогою вироблених наукою прийомів тлумачення складає серцевину цього методу.

З його допомогою коментуються кримінальні закони, що надзвичайно важливо для їх однакового застосування. Завдяки цьому методу розроблені вихідні поняття кримінального права, наприклад, поняття складу злочину та ін. Теорія кваліфікації злочинів, що передбачає аналіз елементів складу конкретного злочину, базується в основному на названому методі.

Соціологічний метод полягає в дослідженні злочину і покарання як явищ соціальних. Наприклад, питання про соціальні чинники, що впливають на криміналізацію чи, навпаки, декриміналізацію певного діяння, має вирішальне значення для законодавця.

Вивчаючи ці соціальні чинники (економічні, політичні, моральні та ін.), наука робить висновки щодо необхідності кримінально-правової заборони, або її передчасності, або навіть непотрібності взагалі. Так, розвиток ринкових відносин, визнання рівності всіх форм власності та інші чинники вимагають криміналізації певних діянь, що посягають на нормальний розвиток ринкової економіки (наприклад, заняття забороненими видами підприємницької діяльності, ухилення від сплати податків, фінансові зловживання тощо).

Соціологічний метод використовує конкретно-соціологічні дослідження (анкетування, аналіз статистичних даних, інтерв'ювання та ін.) для виявлення соціального змісту конкретних злочинів, їх видів, соціальної характеристики суб'єктів різних злочинів, дозволяє судити про ефективність норм кримінального закону, надає істотну допомогу в процесі правотворчості.

Зараз наукові дослідження з кримінального права здійснюються на кафедрах провідних юридичних вищих навчальних закладів, у підрозділах Національної академії наук України та Академії правових наук України.

4. Наука кримінального права- це фундаментальна наука. Вона є науковим підґрунтям для інших наук кримінального циклу - кримінології, судової психології, судової психіатрії, судової медицини, статистики, криміналістики та ін. Разом з тим вона використовує дані цих прикладних наук. Так, кримінологія - це юридична наука, що вивчає причини злочинності, особу злочинця, розробляє спеціальні заходи щодо попередження злочинів. Поняття, вироблені в науці кримінального права (злочин, форми вини, вік відповідальності за окремі види злочинів та ін.), широко використовуються в кримінології. У той же час кримінологічні дані про динаміку, структуру, стан, коефіцієнти злочинності тощо запозичуються кримінальним правом.

Наука кримінального права широко використовує дані такої науки, як судова статистика. При вивченні проблем осудності застосовуються дані судової психіатрії, при дослідженні вини та її форм - дані психології, а при вивченні вікових особливостей неповнолітніх, що вчинили злочин, - дані педагогіки. При вирішенні питань, пов'язаних з встановленням причинного зв'язку між вчиненим діянням і наслідком, що настав, використовуються, зокрема, дані судової медицини, а при розв'язанні проблеми неосудності - дані судової психіатрії. В останні роки намічається проникнення в науку кримінального права даних математичних досліджень, положень таких наук, як кібернетика, інформатика, наука управління і т. ін.

5. Основні завдання науки кримінального права полягають у такому:

а) розробка фундаментальних проблем теорії кримінального права;

б) вироблення рекомендацій щодо вдосконалення КК і практики його застосування;

в) подальше вивчення всіх інститутів кримінального права з метою встановлення їх ефективності;

г) зміцнення тісних зв'язків з правотворчими і практичними органами;

ґ) подальше вдосконалення всієї науково-педагогічної діяльності з метою підготовки висококваліфікованих фахівців-правознавців;

д) вивчення кримінального законодавства і практики його застосування в країнах близького і далекого зарубіжжя.

3. Кримінальне право України як навчальна дисципліна у вищих навчальних закладах, її предмет, основні методи та форми вивчення.

Поняттям кримінального права позначають також і навчальну дисципліну, що викладається у навчальних закладах юридичного профілю і вивчається студентами й слухачами, які навчаються в них.

Кримінальне право як навчальна дисципліна — це сукупність розташованого відповідно до структури КК навчального матеріалу, в якому розглядаються теоретичні положення, що розкривають зміст кримінально-правових норм і дозволяють студентам засвоїти суму знань, необхідних для обґрунтованої кримінально-правової оцінки вчиненого злочину в якості особи, яка застосовує кримінальний закон (наприклад, слідчого, адвоката, прокурора, судді).

Навчальний курс (дисципліна) кримінального права України складається з курсів Загальної й Особливої частин кримінального права. Спочатку вивчається курс Загальної частини кримінального права України, а потім, після засвоєння загальних положень про злочин та покарання, вивчається курс Особливої частини.

Порядок і послідовність викладу питань Загальної частини кримінального права прийнято іменувати системою курсу Загальної частини кримінального права. Система курсу Загальної частини кримінального права в основному визначається системою чинного кримінального законодавства. Завершується вивчення цього курсу знайомством із загальними положеннями кримінального права іноземних країн.

Знання кримінального права є підґрунтям професійної діяльності для таких категорій юристів, як слідчий, працівник оперативних служб міліції, прокурор, адвокат, суддя.

Однак і для юристів, які спеціалізуються в трудовому, житловому, банківському, податковому, шлюбному праві тощо, які беруть участь у розгляді цивільних справ (наприклад, за позовами підприємств), знання кримінального права має не другорядне значення. Практика доводить, що інколи учасники цивільних спорів переступають межу дозволеного і вчиняють злочини. Юрисконсультові, судді господарського суду, нотаріусові необхідно чітко відрізняти цивільно-правове правопорушення (делікт) від злочинного діяння. Бачити, наприклад, коли порушення банківських правил переростає у викрадення майна, дії спадкоємців набувають ознак злочинного підроблення документів тощо.

Оперативні працівники і слідчі, які не належному рівні засвоїли положення кримінального права, можуть не приділяти уваги збиранню доказів, що характеризують необхідні ознаки відповідного злочину. А це призводить до неправильного застосування закону виправдання підсудного, винного у скоєнні злочину, засудження невинного, інкримінування особі більш тяжкого або менш тяжкого злочину у порівнянні з тим, який ним вчинено насправді. Вивчення кримінальних справ свідчить, що помилки при кваліфікації злочинів - найпоширеніший вид помилок у слідчій та судовій практиці.

Викриття злочину, розшук злочинців та збирання доказів вчиненого злочину визначається саме ознаками злочину, встановленого кримінальним законом. Кримінальне право має значення базової дисципліни для інших юридичних дисциплін кримінального циклу - кримінального процесу, криміналістики, кримінології, оперативно-розшукової діяльності та деяких інших. Для правильного й ефективного розслідування справи треба чітко знати, що й кого шукати, в чому й кого треба викрити, які докази для цього треба знайти тощо. Без таких знань правоохоронна діяльність навіть за умови досконалого володіння тактикою допиту, технікою огляду місця події, психологією злочинця тощо може бути спрямована на вирішення другорядних питань, що не мають прямого відношення до ознак конкретного злочину.

Наприклад, не володіючи знаннями щодо складу злочину і розслідуючи справу про вбивство, слідчий може не приділити належної уваги встановленню і доказу мотивів дій особи, яку затримали на місці злочину з ножем і слідами крові жертви на своєму одязі. Як результат - особа, що вбила людину з хуліганських мотивів (п. 7 ч. 2 ст. 115 КК - закон за цей злочин передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічне позбавлення волі), може бути засуджена за умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК покарання у виді обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк) або навіть буде виправдана як така, що буцімто діяла в стані необхідної оборони.

Вивчення курсу Загальної частини кримінального права обумовлює необхідність використання (крім цього підручника) КК, інших нормативно-правових актів, науково-практичних коментарів КК, постанов Пленуму Верховного Суду України, монографій, навчальних посібників, наукових статей з кримінально-правових проблем.

4. Поняття принципу права. Принципи права як особливий елемент його змісту. Система принципів кримінального права України.

Принципи кримінального права - це фундаментальні ідеї, які лежать в основі побудови кримінального права, визначають його систему та методи реалізації.

Всі принципи, які лежать в основі чинного кримінального права, можуть бути поділені на:

конституційні (загальноправові);

галузеві (спеціальні).

До перших належать ті, що закріплені в Конституції України, а саме:

♦ принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову;

♦ принцип верховенства права (ст. 8);

♦ принцип справедливості права (ст. 19);

♦ принцип рівності громадян перед законом (ст. 24);

♦ принцип забезпечення гідності особи (ст. 28);

♦ принцип законності (статті 29, 61, 62, 124);

♦ принцип гуманізму.

Загальноправові принципи притаманні фактично всім галузям законодавства, оскільки Конституція України є витоком для всіх галузей системи права.

Галузевими (спеціальними) є ті принципи, які визначають структуру, методи реалізації саме кримінального права у світлі завдань, які стоять перед ним.

До спеціальних принципів кримінального права належать:

принцип нормативного визначення кола злочинних діянь.

Цей принцип має чи не основоположне значення, оскільки визначає і систему кримінального законодавства, і обсяги кримінального регулювання, і межі кримінальної репресії, і підстави кримінальної відповідальності.

Принцип відповідальності за власні діяння передбачає можливість притягнення до кримінальної відповідальності виключно за діяння, які вчинені безпосередньо винним.

Це випливає зі змісту ст. 2 КК України, яка встановлює, що

«1. Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом»;принцип відповідальності при наявності вини також випливає зі змісту ст. 2 КК України.

«2. Особа вважається не винною у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду»;

принцип сукупності відповідальності знаходить свій прояв у притягненні до відповідальності за всі злочинні діяння, які вчинені особою і за які до цього вона до відповідальності не притягалась (статті 70, 71 КК);

принцип відповідності покарання тяжкості злочину — ідеалізований принцип кримінального законодавства, який полягає в необхідності співвідношення злочину і призначеного за нього покарання. Цей принцип зафіксовано в ст. 65 ч. 1 п. З КК, яка визначає необхідність призначення покарання з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину. У реальній практичній діяльності цей принцип, на жаль, ще діє недосконало;

принцип економії кримінальної репресії визначає співвідношення кола діянь, які визнані в суспільстві злочинами, і загального рівня економічного та культурного розвитку суспільства.

5. Поняття «джерела кримінального права».Основні джерела сучасного кримінального права України.

Джерела кримінального права — це система внутрішніх національних кримінальних законів і міжнародних правових актів, що містять норми кримінального права.

Джерелами кримінального права є:

1) Конституція України;

2) Кримінальний кодекс України;

3) Рішення Конституційного Суду;

4) Постанови Пленуму Верховного Суду України;

5) міжнародні угоди.

Джерелом, що містить норми прямої дії, є Конституція України. Всі кримінально-правові норми повинні їй відповідати. Якщо ж кримінально-правова норма суперечить Конституції, то вона не має юридичної сили.

Основним національним джерелом кримінального законодавства є Кримінальний кодекс України, який прийнятий 05.04.01 і набрав чинності з 01.09.01. Він являє собою систематизований законодавчий акт, що складається із Загальної та Особливої частин.

У Загальній частині визначені всі базові інститути і поняття, що застосовуються до всіх приписів Особливої частини Кодексу.

Ці норми визначають: цілі Кримінального кодексу; поняття злочину; форми вини, стадії вчинення злочину; види покарань; погашення і зняття судимості.

В Особливій частині визначається кримінальна відповідальність за окремі конкретні злочини.

Норми Загальної частини мо­жуть бути зрозумілі лише на базі Особливої частини. Загальна й Особ­лива частини — це дві тісно пов’язані, взаємообумовлені і взаємодіючі підсистеми. До речі, вперше розподіл норм кримінального права на Загальну й Особливу частини було проведено в КК Франції в 1791 р.

З прийняттям Закону України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10.12.91 статусу джерел кримінального права набули укладені та ратифіковані Україною міжнародні договори.

Вони застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

6. Тлумачення в кримінальному праві. Види і способи тлумачення окремих положень КК та інших джерел кримінального права України.

При застосуванні кримінального закону виникає необхідність у його тлумаченні, тобто у з'ясуванні волі законодавця, усвідомленні змісту закону, у точному поясненні термінів, що вживаються у ньому.

Тлумачення закону полягає у знаходженні належного правового рішення для конкретного випадку.

Залежно від критерію, покладеного в основу поділу тлумачення на види, наука кримінального права розрізняє тлумачення закону за суб'єктом, за обсягом та за способом (прийомом).

За суб'єктом, тобто залежно від того, хто здійснює тлумачення, розрізняють тлумачення:

а) автентичне, яке дає орган, що прийняв закон. До прийняття Конституції 1996 р. таке тлумачення здійснювала Верховна Рада України;

б) легальне (офіційне), яке дається органом, спеціально на те уповноваженим. Згідно із Конституцією України правом офіційного тлумачення законів, у тому числі й кримінальних, наділений Конституційний Суд України.

в) судове (казуальне). Воно має два різновиди:

1) тлумачення, яке дається судом (суддею) будь-якої інстанції при розгляді конкретної кримінальної справи;

2) тлумачення, яке дається на базі вивчення й узагальнення судової практики у постановах Пленуму Верховного Суду України.

ґ) доктринальне (наукове) - це роз'яснення чинного кримінального законодавства фахівцями у галузі кримінального права.

Тлумачення за обсягом - це визначення меж дії закону у співвідношенні тексту закону і кола тих діянь, на які розповсюджується його дія.

За обсягом тлумачення може бути буквальним, обмежувальним і поширювальним:

а)при буквальному тлумаченні зміст кримінально-правової норми точно відповідає її текстуальному вираженню;

б)при обмежувальному тлумаченні закону надається більш вузький (обмежувальний) зміст, ніж у тексті самого закону;

в)при поширювальному тлумаченні закону, що застосовується, надається більш широкий (але в рамках закону) зміст порівняно з буквальним його текстом.

Способи (прийоми) тлумачення кримінального закону: граматичне, логічне, систематичне (системне) і історичне.

Граматичне тлумачення(філологічним) полягає у з’ясуванні змісту закону шляхом етимологічного аналізу термінів і понять, що вживаються у ньому, та аналізу його тексту за допомогою правил граматики, синтаксису, орфографії та пунктуації.

Логічне тлумачення полягає у з'ясуванні змісту закону на підставі правил логіки.

Систематичне тлумачення полягає у з'ясуванні змісту закону про кримінальну відповідальність шляхом порівняння його з положеннями цього чи інших законів.

Історичне тлумачення зводиться до з'ясування соціальних передумов, що обумовили прийняття закону про кримінальну відповідальність, а також завдань, які ставить законодавець, приймаючи закон.

7. Поняття злочину в сучасному кримінальному праві. Класифікація злочинів у кримінальному праві.

Злочином є – передбачене КК суспільне діяння (дія чи бездіяльність), вчинені суб’єктом злочину.

Ознаками злочину є:

-суспільна небезпека;

-винність діяння;

-караність щодо цього діяння;

-наявність суб’єкта злочину;

-кримінальна протиправність.

1. Суспільна небезпека – є матеріальною ознакою злочину, має своїм змістом заподіяння шкоди суспільним відносинам або загрозу спричинення цієї шкоди.

Ознаками суспільної небезпеки є те, що вона має:

а) Характер суспільної небезпечності, він визначається об’єктом злочину, тобто тими суспільними відносинами, які страждають від нього:

-умисна або необережна форма вини;

-зміст суспільно небезпечних наслідків.

б) Ступінь суспільної небезпечності, визначається всіма іншими об’єктивними та суб’єктивними ознаками злочину:

-мотивом і метою;

-засобами, місцем, часом, ступенем небезпечності самих наслідків.

2. Кримінальна протиправність – означає, що тільки те діяння є злочином, яке прямо передбачене законом.

3. Винність означає, що кримінальній відповідальності підлягають тільки особи, винні у вчиненні злочину, тобто ті, які навмисно або з необережності вчинили суспільно небезпечні діяння.

4. Караність означає, що за будь-який вчинений злочин у законі передбачено конкретний вид і розмір покарання. Проте це не означає, що кожний злочин обов’язково в конкретному випадку тягне за собою застосування покарання.

5. Спеціальний суб’єкт злочину — це особа, яка володіє, крім зазначених загальних (особа фізично осудна, що досягла віку кримінальної відповідальності), спеціальними додатковими ознаками, які її характеризують і визначають кваліфікацію вчиненого нею злочину 

8. Загальна структура юридичного складу злочину, її складові частини.

Склад злочину – це сукупність передбачених кримінальним законом об’єктивних та суб’єктивних ознак, які визначають суспільно-небезпечні діяння як конкретний злочин.

Загальна структура юридичного складу злочину 4 групи юридичних фактів, що стосуються:

а)         об'єкта злочину, тобто тих соціальних цінностей, якіможуть постраждати внаслідок відповідного діяння;

б)         суб'єкта злочину, тобто особи, яка його вчинила;

в)         об'єктивної сторони злочину, тобто зовнішнього прояву діяння, а також - у багатьох випадках - тих обставин навколишнього середовища, які, на думку законодавця, впливають на визнання діяння злочином певного виду;

г)         суб'єктивної сторони злочину, тобто тих внутрішніхпроцесів у психіці суб'єкта, які певним чином пов'язані із зовні-шньою, «об'єктивною», стороною діяння.

Об'єкт злочину - це те, на що завжди посягає злочин і чому він завжди завдає певної шкод. Це те благо (цінність), яке поставлене під охорону кримінального закону.

Тому об'єктом злочинувизнаються певні суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом.

Об'єктивна сторона - зовнішня сторона діяння, яка виражається у вчиненні передбаченого кримінальним законом діяння(дії або бездіяльності), що заподіває або створює загрозу заподіяння шкоди об'єкту злочину.

Обов'язковими (необхідними) ознаками об'єктивної сторони як елемента складу виділяють:

діяння (дію або бездіяльність),

суспільно небезпечні наслідки і причинний зв'язок.

Суб'єкт злочину - це особа, яка вчинила злочин.

Згідно зчинним законодавством, суб'єктом злочину може бути тільки фізична особа, яка досягла певного віку.

Суб'єктивна сторона - це внутрішня сторона злочину, бовона включає в себе ті психічні процеси, які характеризують сві-домість і волю особи в момент вчинення злочину.

Ознаками суб'єктивної сторони як елемента складу визнається вина, мотив та мета злочину.

Обов'язковою основною ознакою суб'єктивної сторони будь-якого складу злочину є вина особи, яка може бути виражена в формі умислу або необережності.

Вразі відсутності вини немає складу злочину, навіть якщо внаслідок дії (бездіяльності) настали передбачені кримінальним законом суспільно небезпечні наслідки.

Злочин вважається вчинений умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала або свідомо допускала настання цих наслідків (ст.8 КК).

Коли особа, яка вчинила злочин, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії абобездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення,або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити, такий злочин вважається вчиненим з необережності.

Слід розрізняти необхідні (обов'язкові) і факультативні(необов'язкові) ознаки складу злочину:

Необхідні - це ті зазначені ознаки складу злочину, які є обов'язковими для будь-якого складу злочину.

Факультативними - визнаються ті ознаки, на які додатково вказує законодавець при описуванні складів окремих злочинів.

До таких слід віднести: час, місце, обстановку та спосіб вчинення

злочину (характеризують об'єктивну сторону), мотив і мету (характеризують суб'єктивну сторону), а також ознаки спеціального суб'єкта злочину.

Склад злочину залежно від різних критерій можна поділити на групи:

1. В залежності від тяжкості складу злочину:

• Простий склад, містить обов’язкові ознаки і немає ні пом’якшуючих, ні обтяжуючих обставин (ч. 1 ст.. 115 умисне вбивство) ;

• Кваліфікований склад, містить обтяжуючі ознаки цього складу ( ч. 2 ст, 115 вбивство 2 або більше осіб, вчинене з особливою жорстокістю);

• Особливо кваліфікований, містить особливо кваліфікуючі обставини;

• Привілейований склад злочину, закон в ньому вказує на пом’якшуючі або привілейовані ознаки ( ст. 116 умисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання).

9. Поняття кваліфікації злочинів.

Кваліфікація злочинів за своїм змістом та значенням виступає центральною частиною процесу застосування кримінально-правових норм.

Саме поняття "кваліфікація злочинів" широко використовують у кримінальному праві, кримінальному процесі, кримінології, судовій статистиці, в інших галузях права та юридичної науки.

Кваліфікація злочинів складається з таких дій:

1) вибір норми, яка передбачає відповідальність за скоєне;

2) встановлення відповідності між фактичними ознаками вчиненого посягання й ознаками складу злочину, передбаченими у кримінальному законі;

3) процесуальне закріплення висновку про наявність або відсутність відповідності між фактичними ознаками вчиненого посягання й ознаками складу злочину, передбаченими кримінально-правовою нормою, — закріплення результатів кваліфікації.

Закріплення (фіксування) результатів кваліфікації в процесуальних документах включає щонайменше три дії:

1) виклад фактичних обставин справи;

2) складання формули кваліфікації;

3) виклад формулювання обвинувачення.

1.Виклад фактичних обставин справи полягає у формулюванні фактичного складу діяння.

Тобто з усіх встановлених у справі фактичних даних обирають ті, які мають значення, враховуються при її вирішенні й виступають фактичною підставою застосування правової норми.

2.Формула кваліфікації — це вказівка на кримінально-правові норми Особливої, а в певних випадках — і Загальної частини — кримінального закону, якими передбачено вчинене діяння, шляхом використання скорочених, умовних позначень.

Вона становить собою сукупність цифрових та буквених позначень, які вказують на статті (а також їх частини і пункти) Загальної та Особливої частин кримінального закону, за якими кваліфікується діяння.

3.Формулювання обвинувачення становить собою словесне посилання на ті кримінально-правові норми, які відображено у формулі кваліфікації.

Формулювання обвинувачення дозволяє усунути певну неконкретність, яка може мати місце у формулі кваліфікації (наприклад, пов'язана із наявністю альтернативних основних чи кваліфікуючих ознак складу злочину).

10. Поняття об’єкту злочину.

Об’єктом злочину є – ті суспільні відносини, які охороняються законом і проти яких спрямований злочин.

Об’єкт поділяється на 3 види:

1. Загальний;

2. Родовий;

3. Безпосередній об’єкт

1. Загальний об’єкт – це вся сукупність суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом (ст.1 КК)

Загальний об’єкт має значення для поняття злочину та відмежування злочину від інших правопорушень.

2. Родовий об’єкт – це сукупність однорідних суспільних відносин на які посягає група однорідних злочинів.

Родовий об’єкт є критерієм системи Особливої частини КК та розрізняє злочини за характером і ступенем суспільної небезпеки.

3. Безпосередній об’єкт – це конкретні суспільні відносини на які посягає злочин.

Він визначає характер суспільної небезпечності конкретного злочину, допомагає визначити суспільну небезпечність особи злочинця, визначити правильну кваліфікацію.

Безпосередній об’єкт злочину буває основним і додатковим:

• Основний безпосередній об’єкт це – конкретні суспільні відносини, які завжди страждають від конкретного злочину, заради охорони цього об’єкту створені конкретна норма.

• Додатковий – це такі відносини, які можуть страждати, а можуть і не страждати від конкретного злочину.

Н-д: ст. 186 – грабіж

Основним об’єктом є – власність;

Додатковим – здоровя і життя людини.

В свою чергу, безпосередній додатковий поділяється на два види – додатковий обов’язковим і додатковий факультативний.

• Обов’язковий – це суспільні відносини, яким при вчиненні злочину завжди спричиняється шкода.

Це такий об'єкт, що в даному складі злочину страждає завжди, у будь-якому випадку вчинення певного злочину.

• Факультативний – це такі відносини, які можуть страждати, а можуть і не страждати від злочину і не впливає на кваліфікацію.