17. Мета і зміст виховання студентської молоді.

Кінцева мета виховання – навчити людину переборювати саму себе, адже особистість формується в боротьбі сама з собою. Розглянемо деякі складові змісту виховання в ракурсі завдань реформування освіти в Україні, головною цінністю якої має стати Людина, зверненість її до духовності, суспільних і національних цінностей, до моральності та культури. Дух і душа реальні, хоча в психології їм немає визначення. Але ще Платон визначав: предметом психології є душа. Духовний світ людини виявляється саме у відчутті внутрішньої свободи, у натхненні, у пристрастях, у творчості. Згадаємо слова з Гімну України: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу, І покажем, що ми, браття, козацького роду…». Виховання національної самосвідомості громадян є глибинною життєвою необхідністю. «Національність є індивідуальне буття, поза яким неможливе існування людства» (М. Бердяєв). Національна самосвідомість – це відчуття людиною гордості за належність до своєї нації, вміння мислити на основі образів національної культури, засвоєння традицій і звичаїв свого народу, спрямованість своїх дій і вчинків відповідно до національних інтересів. Функції національної самосвідомості:

• збереження духовності, збагачення та розвиток інтелектуального потенціалу нації;

• стимулювання самопізнання, віднаходження вихідної точки – повернення до своїх коренів, національно-родинних традицій і звичаїв;

• формування духовної основи й мудрості життя – почуття обов’язку та відповідальності перед попередніми й прийдешніми поколіннями;

• виховання поваги до історії рідного краю, усвідомлення значення і місця українців серед інших народів, що живуть в Україні, та в планетарно-культурному контексті;

• самотворення і самореалізація особистості, максимальний вияв її творчого й морально-духовного потенціалу;

• самопізнання особистістю власного «Я», пізнання свого роду й народу, меж національних особливостей і характерологічних відмінностей, ментально-духовного призначення своєї життєдіяльності та сенсу свого існування взагалі;

• пошук відповідей на запитання: хто ми, якого роду-племені діти, якими були й чому такими стали, що вміли й чого навчилися?

Людина перебуває в координатах соцієтального простору нескінченного ланцюга поколінь «і мертвих, і живих, і ненароджених» (Т. Г. Шевченко). Щоб пізнати себе, треба усвідомити своє місце на цій життєвій матриці, віднайти свою точку опертя, надати життю ментального сенсу – набути соціально-етнічної ідентичності. Завдяки національним особливостям особистість здатна зберегти спадкоємність традицій і звичаїв свого народу, продовжити шлях його соціально-культурного розвитку. Багато хто з людей визначає традиції як основну ознаку своєї національної приналежності. Тепер постала нагальна потреба оживити й відродити в душі кожного пам’ятні звичаї нашого народу, дивосвіт його фольклору, довести до кожного, що ми не просто українці, ми – нація, народ зі своєю багатовіковою історією, мовою, культурою. Студентські роки є визначальним етапом у генезі національної свідомості та самосвідомості, адже саме в цей період молода людина добивається найвищого інтелектуально-духовного рівня пізнання світу, ідентифікує себе як суб’єкта національно-державотворення, наповнює конкретним ментальним змістом образ власного «Я», розвиває почуття етнічної ідентичності. Формування національної і громадянської самосвідомості студентської молоді передбачає:

• засвоєння молоддю своєї етнічної спільності, національних цінностей (мови, території, культури);

• розвиток прихильності до розбудови національної державності;

• виховання патріотизму, любові до рідної землі й свого народу, готовності до трудового й героїчного подвигу в ім’я України;

• усвідомлення причетності до національно-культурного творення, свого місця і ролі в ньому;

• утвердження власної національної гідності, внутрішньої свободи, гордості за свою землю;

• плекання національної ідеї не лише як атрибуту національної самосвідомості, суто духовного феномену, а як поштовху до практичних справ.

Духовність гармонізує особистість, усуває протиріччя з середовищем, дає можливість зосередитися на розв’язанні професійних завдань, обирати на цій основі засоби самоствердження, творчої самореалізації. Проблема духовного зростання особистості – це проблема набування нею внутрішньої свободи. Людина стає вільною від зовнішнього примусу, але не вільна від свого власного «Я»: я мушу, я не можу по-іншому, я повинна. Внутрішня свобода як усвідомлена необхідність. Вона визначає власні особистісні цінності, поведінкові орієнтири. Внутрішня свобода дає можливість спиратися на знання умов і передбачати результати. Внутрішня свобода – це

• свобода обґрунтованого вибору та відповідальності за свій вибір (відповідальність тут і зараз, а також відповідальність за віддалені наслідки);

• свідомо взятий на себе обов’язок перед вищими цінностями;

• свідомий вибір для реалізації своїх творчих потенційних можливостей.

Почуття внутрішньої свободи пов’язано з почуттям власної гідності, з почуттям самоцінності. Самоцінність – це те, наскільки я вважаю себе гідним поваги, уваги оточуючих людей, навіть незалежно від результатів діяльності в цей момент. Приниження гідності дуже боляче сприймається людиною. Духовність розкривається через особистісні цінності. Особистісна цінність – все те, що людина цінує, що для неї є значущим, що становить сенс її життя. Ціна не тотожна цінності.. На кожному етапі історичного розвитку суспільством створюється специфічний набір (структура) цінностей. Вони сприяють перетворенню соціальних норм та ідеалів в особистісні принципи життєдіяльності кожної людини. Але є і загальнолюдські цінності, проголошені ще Ісусом Христом, які неминущі, існують багато століть і спрямовують життя людей на доброчинність. Є державні цінності, найголовніша серед яких – незалежність України; національні, які складають ментальність, дух нації (насамперед, це рідна мова); громадянські цінності; цінності сімейного життя; цінності особистісного життя (Див.: Практичне заняття). Поняття «особистісні цінності» або «ціннісні орієнтації особистості» відображає факт входження суб’єкта в соціальні зв’язки та відношення, включення в духовну систему цінностей суспільства.

Реалізація соціальних норм і цінностей у житті визначаємо як моральність людини. Моральність – це орієнтація в людських цінностях і обстоювання їх у житті. Вона виявляється в якостях особистості, які визначаються нормою міжособистісних взаємин. Моральність – це усвідомлення соціального смислу своїх вчинків (навіщо?) і здатність діяти відповідно до власних рішень. Моральність є сферою вільного й відповідального вчинку. Моральність – це соціальний аспект індивідуальності. Рівень набуття людиною моральності й визначає культуру її поведінки в суспільстві. Високоморальна людина має високу культуру поведінки. Висока культура поведінки разом із високим рівнем розвитку інтелекту, тобто освіченістю визначається як інтелігентність. «Чи буде людина інтелігентною, якщо має:

• тільки велике накопичення знань і умінь, володіє професійними досвідом;

• тільки має професійні здібності (наприклад, художні);

• тільки поводить себе морально, але неосвічена?

Ці якості або нейтральні щодо інтелігента, або людина має лише моральну поведінку, але не має освіченості. Тільки набування знань разом із знаходженням духовності й високої моральності народжує інтелігента. Інтелігент не демонструє свою інтелігентність, він нею дихає як повітрям. Таким чином, навчатися у вищій школі – це не тільки набувати знання, уміння і навички або опанувати професію, а й зростати духовно. Для людини-ремісника буває достатньо набути тільки професіоналізму, що вже добре. Посада, яку займає людина, автоматично не визначає її культуру (моральність, інтелігентність). . Якщо моральні норми набули особистісну значущість, студент сам формує для себе обов’язки, вимагає від себе їх виконання, критично оцінює самого себе. Тому й треба наповнити систему вищої освіти духовним змістом, надати їй національну спрямованість. Духовність відкриває також доступ до совісті. Це є допоміжним гарантом моральної поведінки. Совість – це загострене почуття особистісної відповідальності перед людьми й суспільством за свою поведінку, за свої вчинки. Відповідальність – здатність і готовність визнавати, що сам ти є причиною вчинку. Отже, совість – це критична моральна оцінка своєї поведінки, яка супроводжується сильними почуттями. Таким чином, що є загальним показником духовності, моральності та совісті? Усвідомлення сенсу свого життя.

Отже, мета і зміст виховання студентів як фахівців із вищою освітою передбачає:

• Культивування національних, державних і загальнолюдських цінностей.

• Формування суспільного ідеалу служіння Україні, збереження і примноження традицій українського народу.

• Виховання громадянських якостей, вимогливості до себе й відповідальності (совість).

• Виховання поважного ставлення до людей і до себе (моральну культуру).

• Звернення уваги на підвищення свого культурного рівня.

• Духовне, моральне й естетичне спрямуванння самовиховання.