Конспект лекції

1. Основні етапи становлення і розвитку соціології як науки.

Історію соціології, зазвичай, розподіляють на три великі етапи: протосоціологічний, академічний і новітній.

Перший етап - протосоціологічний - триває, починаючи з часів Стародавнього світу до середини XIX ст. (фактично до виникнення соціології як науки). Як уже згадувалося, ви­никнення соціології - не одномоментний акт, а тривалий про­цес накопичення знань про суспільство, котрий нараховує тисячі років. Платон, Аристотель, А. Августин, Т. Аквінський, Г.Гроцій, Ж.-Ж.Руссо, Дж.Локк, Т.Гоббс, І.Кант, Г.Гегель, Ш. Фур'є, К.Сен-Сімон та ін.

У Новий час, який був найбільш плідним на висунення та формування різноманітних концепцій, що пояснювали су­спільне життя, активно розробляються: ідея природних правлюдини (Г.Гроцій), ідея суспільного договору (Ж.-Ж. Руссо, Дж.Локк, Т.Гоббс), ідея розподілу влад (Ш.Монтеск'є), ідея громадянського суспільства (Г.Гегель), ідея "держави права" (І.Кант).Початок XIX ст. ознаменувався діяльністю представників утопічного соціалізму - К.Сен-Сімона, Ш.Фур'є та Р.Оуена. У їхніх теоретичних працях розроблялося поняття суспіль­ства, аналізувався соціальний рух, обґрунтовувалася необ­хідність удосконалення суспільства. Вибудувавши у своїй уяві ідеальне суспільство, вони намагалися цей новий погляд на нього втілити в реальне життя. У межах протосоціології розвивалися ідеї соціального детермінізму (спричиненості соціальних явищ), ідеї прогресу та регресу суспільства, а також наукового методу.

Другий етап - академічний, котрий починається із середи­ни XIX ст. і представлений плеядою відомих учених, таких, як: О. Конт, Г. Спенсер, К. Маркс, Е. Дюркгейм та ін. У цей період нова наука набуває своєї назви - соціологія. Зусиллями цих мислителів у загальних рисах був окреслений предмет соціології, сформульовано її закони, пояснено фундаментальні категорії соціології. Особлива увага вчених зосереджувалася на аналізі понять: соціальний організм, соціальна система, соціальна статика, соціальна динаміка, позитивна наука, індустріальне суспільство, еволюція, природний добір, органіцизм, механічна й органічна солідарність, суспільна гармо­нія, аномія, суспільно-економічна формація, базис і надбудова, соціальна революція, матеріалістичне розуміння історії тощо. Третій етап - новітній. Він починається з перших десяти­літь XX ст. і триває дотепер. Імена-символи цього етапу: М.Вебер, П.Сорокін, Т.Парсонс, Р.Мертон, Дж.Мід, Р.Парк, Ф.Знанецький, Е.Гіденс, А.Турен, Ю.Хабермас, Т.Лукман, Н.Луман та ін. М.Вебер, на відміну від К.Маркса, обґрунтовує думку про зумовленість капіталізму не суто економічними чин­никами, а й культурними, релігійними, організаційними. Розвиток капіталізму мислиться вченим як такий процес, що зазнає впливу науки й бюрократії та трактується як раціо­налізація соціальної дії. П.Сорокін викладає і детально об­ґрунтовує концепцію конвергенції - поступового зближення та вироблення схожих рис у різних способах виробництва — комуністичного й капіталістичного. Йому ж належить автор­ство теорій соціокультурної динаміки суспільства, соціаль­ної стратифікації та мобільності. Бурхливого розвитку набуває прикладна соціологія. Удосконалюється методика й техніка конкретних соціологіч­них досліджень. З'являються та швидко поширюються ефективні методики здійснення емпіричних досліджень. Набувають ваги проведення моніторингових досліджень. Започатковуються ґрунтовні електоральні дослідження. Соціо­логія сприяє розвиткові менеджменту та маркетингу, вивча­ється громадська думка, досліджуються нові тенденції в міждержавних відносинах за умов глобалізму.

О.Конт – засновник соціології.

Термін соціологія вперше запропонував і вперше використав у 1824 р. в своїх листах О. Конт. Заслуга О. Конта полягає насамперед в тому, що він обгрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспіль­ства, виділення соціології в якості самостійної науки, базування цієї науки на спостереженні та експерименті, пізнання законів суспільно­го розвитку і практичного використання досягнень науки в цілях здій­снення соціальних реформ на благо суспільства. Конт вважав, що со­ціологія є наукою особливою, яка відповідає новому соціальному по­рядку в індустріальній Європі — наукою, яка повинна використовува­ти прийоми спостереження, експерименту і порівняння.

Основні напрямки сучасної соціології.

• теорія соціального конфлікту

• структурний функціоналізм

• символічний інтеракціонізм

• феноменологічна соціологія

• гендерна соціологія

2.2 Особливості і зміст основних етапів становлення соціології в Україні.

1 етап (Київська Русь XI—XIII ст ): Іларіон — «Слово про закон і благодать»; Нестор — «Повість временних літ»; Володимир Мономах — «Повчання » : Самостійність Русі, її захист, Єдність та незалежність Русі, Моральні принципи, настанови, Взаємна допомога у боротьбі з воро­гами, Місце та роль держави

2 етап ( Запорізька Січ, Визвольна Боротьба 15-17 ст ): Д. Наливайко, 1. Вишенський, П. Могила, Ф. Прокопович та інші : Демократизм, справедливість, Турбота про соціальний розвиток освіти, виховання, Самостійність та незалежність України, Національний патріотизм, Завдання держави: забезпечення пот­реб людини

3 етап (Г. Сковорода та ін 18 ст.): Рівність між людьми, Права людини на щастя та свободу, Виховання людини через самови­ховання, Самореалізація індивіда через «сродну працю»

4 етап(Початок XX ст): Драгоманов, Франко та ін. : Рівність та справедливість, Конституційне право людини та суспільства, Самоврядування, Прогнозування соціально-демогра­фічного розвитку, Національне визволення

5 етап ( поч 20 ст.): М. С. Грушевський (1866—1934) — «Початки громадянства (генетична соціологія)» : Сутність суспільства та його генеза, Трансформація суспільства від тра­диційних форм до індустріальних, Спеціалізація праці та перетворен­ня людини, Якісні характеристики українсь­кої нації, Необхідність незалежної, національ­ної церкви

Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (IX — XIII ст.), і тісно пов'язані з буттям українського народу, формуванням української державності — Київської Русі, яка постала в результаті об'єднання східнослов'янських племен навколо політичного й культурно-економічного центру — Києва й Середнього Подніпров'я. Елементи соціологічної думки містять праці найдавніших українських мислителів. Київський князь Володимир Мономах (правив у 1113—1125 рр.) у «Повчанні дітям» дає настанови на праведне життя, справедливий соціальний устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності землі Руської, громадянського миру. Різноманітним історико-соціологічним матеріалом насичені літописи Київської Русі XI—XIII ст., найпомітніший серед яких «Повість минулих літ», авторство якого належить ченцеві Києво-Печерського монастиря Несторові. Подієвий спектр увиразнює головну його ідею, яка полягає в обстоюванні єдності Руської землі та політичної незалежності. У середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566), якого сучасники називали українським (рутенським) Демосфеном. Він обґрунтував поло- ження, згідно з яким королівська (державна) влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які підкоряються королю добровільно. Перед законом як гарантією розвитку та існування держави рівні всі, навіть королі. На думку С. Оріховського, природне право (закон) важливіше від законів, які регулюють відносини у суспільстві і які за необхідності можна змінити. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. найпомітнішою постаттю в українському духовному житті був Іван Вишенський (між 1545(50) — після 1620), який у своїх полемічних творах обстоював ідею свободи, рівності, справедливості. У цей час центр освітнього, інтелектуального життя переміщується з Острозької академії до Києво-Могилянської, найпомітніші діячі якої Петро Могила, Стефан Яворський, Павло Величковський, Юліан Кониський, Феофан Прокопович, крім власне духовних літературних праць, приділяли увагу відносинам церкви і держави, церковній та світській владі. Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український філософ, письменник Григорій Сковорода (1722—1794), який науку про людину вважав найважливішою і найвищою з усіх наук. Не за- перечуючи ролі й значення технічних досягнень, найголовнішою він вважав науку про умови та способи забезпечення щасливого життя, про людину та її щастя.

Особливу цінність має його концепція спорідненої праці Наприкінці XVIII ст. розпочинаються активні дослідження фольклору, етнографії, історії українського народу, набутки яких мають неабияке значення і для соціальних знань. Багато праць цього періоду, передусім «Опис весільних обрядів» Григорія Калиновського, «Землеописания о Малия России» М. Туранського, «Записки о Малороссии» Ярослава Маркевича, «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського, «Історія русів» невідомого автора засвідчують появу системних українознавчих студій, в контексті яких досліджувалося і соціальне життя народу. Подальший розвиток та якісно новий стан самоусвідомлення українства розпочинається з діяльності Кирило-Мефодіївського братства, ідейне ядро якого утворювали Микола Костомаров, Михайло Гулак, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Володимир Білозерський, Олександр Маркевич. Своєрідним маніфестом Братства стала «Книга буття українського народу» М. Костомарова, в якій історія України розглядається у контексті світового історичного процесу, а соціософські міркування автора насичені ідеями все- слов'янського братства і відродження України Другий період розвитку соціологічної думки в Україні безпосередньо пов'язаний з виникненням соціології як окремої науки. У наукових колах його називають періодом академічної соціології. Розпочинається він за існування та інституціалізації соціології на Заході. Це породжує певні способи бачення й моделі пізнання соціальної реальності, нові підходи, способи вирішення й засоби реалізації соціальних цілей, інтересів і потреб, оскільки соціологічні принципи, методи та концепції були вже досить відомими серед українських науковців. Прийнято вважати, що українська соціологія заявила про себе у 80-х роках XIX ст. дослідженнями Женевського гуртка українських учених, праці яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі.