82. Особливості українсько-російських культурних взаємин у 17-18 ст.

Українсько-російські культурні взаємини відбувалися на протязі століть на відтинках освіти, філософії, літератури, образотворчого мистецтва, архітектури, театру, кіно, музики.

До 30-их pp. 17 в. вони мали спорадичний характер. Але після заснування 1632 Київ. Колеґії (згодом — Києво-Могилянська Академія), що була на той час єдиним вищим навчальним закладом правос. світу, росіяни стали приїздити до Києва з метою здобути добру освіту. Зі свого боку київ. культ. еліта прагнула допомогти Росії у підготові освічених людей, про що свідчить лист митр. П. Могили до царя Михайла Федоровича (1640) з пропозицією відкрити у Москві школу, в якій викладатимуть київ. вчителі. Цей лист лишився без відповіді, але 1649 цар Олексій звернувся до київ. митр. С. Косова з проханням вислати до Москви двох досвідчених ченців для перегляду літургійних кн. та перевірки перекладу Біблії з грец. мови на слов. Академія негайно вислала своїх найкращих фахівців Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського, до яких через рік приєднався Д. Птицький. Є. Славинецький інтенсивно працював у Москві протягом 26 pp. (1649 — 75) як педагог, перекладач і лексикограф. 1653 він організував у моск. Чудовому манастирі першу гр.-латинську школу й став її ректором. Є. Славинецький створив у Москві „Лексикон греко-славено-латинський“ та „Філол. лексикон“, а також переклади творів Івана Золотоустого та Івана Дамаскина. Він допомагав патріярхові Никонові виправляти переклади богослужбових кн. 1664 до Москви приїздить вихованець Києво-Могилянської Академії С. Полоцький. Він запровадив у Росії силабічну поезію, написавши низку зб. віршів („Вертоград многоцвітний“, „Рифмологіон“). С. Полоцький заснував при Заіконоспаському манастирі слов’яно-гр.-латинську школу (1665), згодом перетворену на Слов’яно-Гр.-Латинську Академію, проєкт якої так само підготував він. Є. Славинецький та С. Полоцький запровадили в Росії жанр панегіриків, що виголошувалися під час урочистих церемоній у присутності царя.

Праця київ. викладачів сприяла піднесенню рівня освіти в Росії. На основі парафіяльних шкіл, які давали лише початкові знання ц.-слов. мови, кияни створювали заклади сер., а іноді навіть вищої освіти, запроваджуючи до програм викладання філософії та богословія.

Після укладення Переяславської угоди (1654) почалося поступове обмеження прав України й підпорядкування її Росії. У сфері культури колонізаторська політика рос. уряду переслідувала подвійну мету: максимально використати великий інтелектуальний потенціял України в інтересах розбудови рос. держави і максимально послабити Україну духовно, перетворивши її на рос. периферію — „Малоросію“.

Перше з зазначених тут завдань рос. влада почала виконувати невдовзі після Переяслава. Визначні укр. церк. діячі та письм. Т. Прокопович, С. Яворський, Д. Туптало та ін. змушені були покинути Україну, ставши близькими співр. Петра I й ієрархами рос. церкви. Слідом за ними велика кількість укр. свящ., у масі своїй більш освічених порівняно з рос., одержали парафії у Росії й залишили Україну. З України було запрошено до Москви вчених теологів для виправлення перекладів богослужбових кн. Систематично вивозилося до царського двору в Москві та до моск. соборів молодих укр. співаків. Цей процес набрав особливо прискореного темпу після скасування автономії укр. церкви й підпорядкування її Моск. патріярхії (1686).

Петро І, прагнучи перебороти давні традиції рос. церкви, спирався на допомогу укр. діячів. Скасувавши патріярхат, він призначив екзархом і охоронцем всерос. патріяршого престолу укр. філософа й письм., проф. Києво-Могилянської Академії С. Яворського. Ставши протектором Слов’яно-Гр.-Латинської Академії, він реформував навчання в ній за зразком Києво-Могилянської Академії та зах.-евр. ун-тів і запросив з Києва багатьох проф.: Р. Краснопольського, Й. Туробозького, О. Соколовського, Г. Госкевича, А. Стресовського та М. Канського. Їдучи до Москви, проф. часто брали з собою студентів із кляс поетики, риторики та філософії, які мали давати добрі приклади для рос. студентів і разом з тим були корисними помічниками для викладання у початкових клясах. Від 1701 до 1763 у Моск. Академії працювали 95 проф. Київ. Академії. З 25 префектів Моск. Академії 23 походили з Києва, а з 21 ректора було 18 киян. Усі вони переносили до Москви зміст і методи викладання, вироблені у Києві. Від 1706 до 1722 ректором Моск. Академії був Т. Лопатинський, автор теологічних студій, які протягом кількох десятиліть служили підручником для студентів. Префектом Академії у 1714 — 15 був І. Кульчицький, який згодом проповідував християнство народам Сибіру й був канонізований як святий правос. церкви. В. Лящевський, ректор у 1753 — 54, написав підручник грец. граматики, який був в ужитку в усіх церк. школах Росії.

Освічені українці працювали не тільки у Москві. Між 1700 і 1763 налічують у Росії 70 укр. митр., архиєп. та єп.

Від 1721 до 1750 125 викладачів, що здобули освіту в Києво-Могилянській Академії, навчали студентів у 24 рос. семінаріях (у Смоленську, Новгороді, Казані, Твері, Тобольську, Архангельську та ін. м.). У Петербурзі — новій столиці імперії було організовано 1721 дві семінарії, при Карпівському та Олександро-Невському манастирях. Першу з них заснував відомий укр. поет, драматург і церк. діяч Т. Прокопович, який прагнув зробити з неї зразковий навчальний заклад із ширшою програмою, що мала охопити також світські науки, як, напр., юриспруденцію (на жаль, цей його задум не здійснився). В Іркутську того самого 1721 р. було засновано церк. школу, де викладалися початкові курси китайської та монгольської мов. Через кілька pp. її реорганізував перший єп. Іркутська українець І. Кульчицький, а викладали в ній двоє кол. проф. Києво-Могилянської Академії, депортовані в Сибір архимандрит П. Малиновський та І. Максимович.

У другій пол. 18 в. кількість укр. викладачів у Москві зменшується, бо Росія в цей час починає формувати власні кадри. До того ж, політика Катерини II не заохочувала українців їхати до Росії.

Слід узяти до уваги також певне піднесення нац. гідности росіян, які не бажали визнавати переваги українців. Рос. уряд починає вживати заходів, які йдуть у тому ж напрямку. Імперський указ 1754 проголошував рівні права росіян і українців мати високі пости в манастирях і в єпископствах, що дозволяє дійти висновку про те, що перед цим указом першість належала українцям. Ін. указ 1765 уточнював, що звертатися до укр. знавців слід лише у випадках доконечної потреби.