53. Поетична школа українського кіно: виникнення, філософсько-естетичне підґрунтя, найвідоміші представники.

У 60–70-х роках на небосхилі українського, а також світового кінематографу яскраво засяяли імена, що прославили Україну на весь світ, – це режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко; актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка. У цей час з’являються стрічки, які розпочали унікальний феномен «українського поетичного кіно» – напрям, що мав справжнє «національне» забарвлення, був своєрідним втіленням «українськості» в кінематографі. У рамках «українського поетичного кіно» у 1964 році з’являється легендарна стрічка Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», екранізація однойменної повісті Михайла Коцюбинського. Фільм, в основі сюжету якого вічне кохання, над яким невладна навіть смерть, у 1966 році отримав золоту медаль на міжнародному кінофестивалі в Салоніках. А на думку відомого сербського режисера Єміра Кустуриці цей фільм є однією з кращих картин у світі. Цікава доля самого режисера «Тіней…». У 1965–1968 роках Параджанов разом з іншими діячами української культури протестував проти масових політичних арештів українських інтелектуалів, а його підпис під «Листом проти незаконних політичних процесів» стояв першим. Крім того, Параджанов неодноразово боровся за дотримання свободи слова та друку на території України і за все це став об’єктом переслідування та репресій. За непохитну громадянську позицію його жартома називали «вірменином, який народився в Грузії, змушений був сидіти в російській в’язниці за український націоналізм». У стилі «українського поетичного кіно» знята й кінострічка «Вірність» режисера Петра Тодоровського (1965). Режисером Леонідом Осикою відзняті художні фільми «Захар Беркут» (1971) за повістю Івана Франка, «Поклонись до землі» (1975), «Гетьманські клейноди» (1993) та інші. Але справжнім «поетичним кіно» стала стрічка «Камінний хрест» (1968) – фільм, котрий на кінофестивалі православного кіно «Золота Оранта» у 1995 році був удостоєний найвищої нагороди. Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) і «Як гартувалася сталь» (1973).

54. Українські актори та фільми радянської доби.

55. Новітнє українське кіно.

З набуттям незалежності у нової української держави з'явилася величезна кількість проблем. В 90-ті роки в нашій країні було не до кіно, і цьому жанру доводилося виживати в дуже важких умовах. Від радянського минулого Україні дісталися дві великі кіностудії - Одеська і Київська, які без відсутності державної підтримки не змогли швидко перебудуватися на нові умови роботи і простоювали без діла. Дісталися незалежній Україні від попередньої держави і відмінні кадри, які в умовах безгрошів'я в цій сфері зуміли зберегти українське кіно як таке, тільки за рахунок власного ентузіазму й таланту. "Художник має бути голодним" - це про український кінематограф 90-х років. Але найважчий етап вдалося подолати, 2000-ті роки, які ознаменувалися перемогами українських кінематографістів на престижних міжнародних форумах. Вітчизняне кіно поступово здобуває світове визнання, а до 2010-го воно все більше виходить на новий для себе, масовий рівень, проникаючи на великі екрани. Український кінематограф, як і українська держава, стоїть тільки на самому початку шляху свого розвитку. Він вже встиг "набити шишки", але й певними успіхами похвалитися може. Головна людина в кіно Богдан Ступка за своє життя виконав близько 100 ролей на кіноекрані і більш як 50 на театральній сцені, в підсумку перетворившись на головне уособлення українського кінематографа. По суті, він став символом української нації. За всю свою довгу кар'єру Ступка отримав близько 15 кінонагород і призів і навіть був номінований на премію Європейської кіноакадемії - символічного "Євро-Оскара", але програв Хав'єру Бардему. Міжнародне визнання У 2003 році український фільм отримав Срібного ведмедя на престижному Берлінському кінофестивалі. Нагороди удостоївся фільм українського аніматора Степана Коваля «Йшов трамвай №9». У 2005 році стрічка "Подорожні" молодого українського режисера Ігоря Стрембіцького отримала Золоту пальмову гілку за найкращий короткометражний фільм. Це була перша українська нагорода на Каннському кінофестивалі, але далеко не остання. "Подорожні" - дипломна робота Стрембіцького, бюджет фільму смішний як для лауреата Каннського кінофестивалю - 15 тисяч гривень. У 2010 році український фільм вперше в історії був включений в основну конкурсну програму Каннського кінофестивалю. Дебютантом став Сергій Лозниця зі стрічкою "Щастя моє". Через рік Україна в Каннах знову бере Пальмову гілку за найкращу короткометражну роботу."Крос" Марини Вроди - фільм про урок фізкультури в школі. Отримавши визнання в короткому метрі, українські кінематографісти домоглися успіху і в повнометражному кіно. Знаковим моментом для історії новітнього українського кінематографа стало присудження Гран-прі Канн-2014 «Тижня критики» - одного з основних паралельних конкурсів фестивалю - вітчизняному фільму. «Плем'я» Мирослава Слабошпицького, в якому не звучить музика або людська мова, а він повністю знятий мовою глухонімих. Київський міжнародний фестиваль "Молодість" проводився ще з 1970 року. У 1993 році його проведення було відновлено вже в незалежній Україні. Кінофестиваль, як правило, перш за все, підтримує роботи молодих режисерів. На "Молодості" відбулися дебюти багатьох нині визнаних європейських постановників. Масове кіно Кіно, що перемагає на фестивалях, переважно залишається твором для обмеженої кількості глядачів і не стає широко відомим. Довгий час українське кіно не можна було побачити в кінотеатрах, на афішах і бігбордах великих міст. Але поступово намітився прогрес і в питанні виходу українського кінематографа в маси. З’явилися фільми, про які чули не лише експерти та критики. У 2006 році виходить драма "Аврора" Оксани Байрак, що стала найкращим прокатним фільмом року. У 2012 році виходить фільм Михайла Іллєнка "Той, хто пройшов крізь вогонь" - легкий мелодраматичний детектив, що висувався Україною на премію "Оскар" як найкращий іноземний фільм. 3 жовтня 2013 року назавжди увійде в історію українського кінематографа - в прокат одночасно вийшло одразу три вітчизняних фільми: "Вічне повернення", "Параджанов" і перший сучасний фільм для дітей "Іван сила". Наші в Голівуді Українське коріння є у багатьох кінозірок першої величини. Широко відомо про українське походження Стівена Спілберга, Сильвестра Сталлоне, Дастіна Хоффмана, Леонардо Ді Капріо. Однак до доль і кар'єр цих мастодонтів кіно Україна має достатньо посереднє відношення. Та й самі вони себе українцями не відчувають. Інша справа - легендарний Джек Пеланс, при народженні Володимир Палагнюк. Пеланс хоч і народився в США, в родині українських емігрантів, завжди вважав себе саме українцем. По суті його можна вважати єдиним українцем-володарем Оскара.  Міла Йовович народилася в Києві, в дитячий садок ходила в Дніпропетровську, а потім разом з сім'єю емігрувала спочатку до Англії, і пізніше до США. Там Міла спочатку стала відомою моделлю, а потім знаменитою акторкою, зіркою «П'ятого елемента» і «Обителі зла». Про своє походження актриса не забуває і зараз, що дозволяє їй непогано заробляти на пострадянському просторі. Віра Фарміга - дочка українських іммігрантів. До 6 років вона взагалі не говорила англійською. Навіть закінчила українську католицьку школу і виступала в українському народному ансамблі. Її акторський шлях розпочався з Бродвею. Найбільше на слуху зараз дві інші зіркові українки - Ольга Куриленко і Міла Куніс.