Глаукома. Внутрішньоочний тиск (офтальмотонус).

Око представляє собою тіло сферичної форми з рідким вмістом та пружними оболонками. Рівень внутрішньоочного тиску за лежить від пружності оболонок та об’єму вмісту очного яблука. Перший фактор відносно стабільний, в одному ітому ж оці його можна вважати постійною величиною. Тому, офтальмотонус (Р), є функцією об’єму ока (V): Р= f(V), а зміни внутрішньоочного тиску (P) залежить від змін об’єму очного яблука (V): P= f(V).

Вимірювання офтальмотонусу отримало назву тономерії ока.

Тонометр в момент вимірювання стискує око і підвищує внутрішньоочний тиск, тому розрізняють тонометричний та істинний тиск в оці. при тонометрії прямо визначається тільки тонометричний тиск (Pt). Істинний офтальмотонус розраховують непрямим шляхо, основуючись на тонометричних даних.

Вміст ока складається з цілого ряду компонентів, більшість з яких (кришталик, скловидне тіло, внутрішні оболонки ока) мають відносно постійний об’єм. Об’ємні зміни в оці залежать від двох компонентів: від зміни кровонаповнення внутрішньоочних судин та об’єму внутрішньоочної рідини.

Експериментально доведено, що швидкі зміни кровонаповнення судин ока призводять до відповідних змін внутрішньоочного тиску. Проте, через деякий час офтальмотонус повертається до вихідного рівня. Повільні ж зміни кровонаповнення судин ока не відбиваються на рівні внутрішньоочного тиску.

Результати цих дослідів пояснюються ососбливостями циркуляції внутрішньоочної рідини, яку також називають водянистою, або камерною вологою. В звичайних умовах (гідродинамічна рівновага) приток водянистої вологи таїї відток з ока збалансовані. При змінах офтальмотонусу, що викликані випадковими чинниками (стискування ока, коливання кров’яного тиску), виникає зміщення гідродинамічної рівноваги, в результаті чого внутрішньоочний тиск повертається до вихідного рівня. Наприклад, при підвищенні офтальмотонусу швидкість відтоку рідини збільшується і перевищує швидкість її притоку до ока. Підвищений тиск витісняє частину водянистої вологи з її резервуарів за межі очного яблука до того часу, поки офтальмотонус не знизиться до вихідного рівня. Резервуарами водянистої вологи є передня та в меншій мірі задня камери ока Їх об’єм складає близько 200-300 мм³. При зменшенні кровонаповнення внутрішньоочних судин офтальмотонус знижується. Пропорційно зменшується швидкість відтоку рідини з ока. Відток рідини стає меншиз за її приток, що і призводить до відновлення вихідного рівня тиску.

Таким чином, в кінцевому результаті рівень офтальмотонусу залежить від циркуляції водянистої вологи в оці, або гідродинаміки ока. Проте, необхідно наголосити, що гемодинаміка ока (тобто циркуляція крові в судинах ока) значною мірою впливає на стан функціональних механізмів, в тому числі і тих, що регулюють гідродинаміку ока.

Циркуляція водянистої вологи.

Водяниста волога утворюється в війковому тілі, поступає в задню камеру ока і в подальшому через зрачок переходить в передню камеру. Периферійна частина передньої камери носить назву кута пердньої камери. Передня стінка кута утворена корнеосклеральним з’єднанням, задня коренем райдужної оболонки, а вершина війковим тілом. На передній стінці кута передньої камери розташований внутрішній склеральний рівчак, через який перекинута перекладина- трабекула. Трабекула, як і рівчак має форму кільця. Вона заповнює тільки внутрішню частину рівчака, залишаючи назовні від себе вузьку щілину – склеральний синус, або шлемів канал.

Трабекула складається із сполучної тканини та має пошарову будову. Кожний прощарок, або пластина (всього їх 10-15), з обох сторін покритий ендотелієм і відокремлений від сусідніх прошарків щілинами, заповненими водянистою вологою. Щілини з’єднуються між собою отворами, що перфорують трабекулярні пластини. отвори в різних прошарках трабекули не співпадають один з одним та стають все білше і більше вузькими по мірі наближення до склерального синусу. В цілому трабекула може розглядатись як багатоярусна система отворів та щілин, яка створює деякий спротив відтоку рідини з ока. Найбільш тонкі отвори (0,5 – 2 мкм) знаходяться в ендотелії склерального синусу. По останнім даним, вони розміщені внутрішньоклітинно. Водяниста волога просочується через трабекулу в шлемовий канал та відтікає звідти через 20-30 тонких колекторних канальців або випускників в інтра- та епісклеральні венозні сплетіння, які і є кінцевим пунктом відтоку водянистої вологи. Деякі колекторні канали виходять на поверхню склери і добре візуалізуються при біомікроскопічному дослідженні за допомогою щілинної лампи. Ці судини отримали назву водянистих вен.

Трабекулу, склеральний синус та колекторні канали разом називають дренажною системою ока.

Спротив руху рідини по дренажній системі досить великий. Він приблизно в 100 000 разів перевищує спротив руху крові по всій судинній системі людини. Такий значний спротив відтоку рідини з ока при невеликій швидкості її утворення забезпечує необхідний рівень внутрішньоочного тиску.

Стан гідродинаміки ока визначають за допомогою гідродинамічних показників. До них відносять, крім внутрішньочного тиску, тиск відтоку , об’єм водянистої вологи за хвилину, швидкість уворення водянистої вологи та легкість відтоку її з ока.

Різниця між внутрішньоочним тиском та тиском в епісклеральних венах (Р_о - Р_v) отримала назву тиск відтоку, оскільки іменно цей тиск проштовхує рідину через дренажну систему ока. Швидкість відтоку водянистої вологи (мм³\хв.), називають об’ємом водянистої вологи за хвилину (F). Якщо внутрішньоочний тиск стабільний, то F характеризує не тільки швидкість відтоку, але і швидкість секреції водянистої вологи. Величина, що демонструє, який об’єм рідини ( в кубічних міліметрах) відтікає з ока за 1 хвилину, на 1 мм рт.ст. тиску відтоку, отримала назву коефіцієнту легкості відтоку (С).

Гідродинамічні показники пов’язані між собою наступним рівнянням:

P₀ – P_v = F/C.

Отже, тиск відтоку (Р_о - Р_v) прямо пропорційний швидкості надходження рідини до ока і зворотньо пропорційний легкості її відтоку із ока. Після невеликого перетворення отримуємо наступне рівняння:

P₀= F/C+ P_v

В практичній роботі значення P₀ отримують при тонометрії, а С – за допомогою тонографії. P_v коливається від 8 до 12 мм.рт.ст. Цей показник в клінічних умовах не визначають і приймають за 10 мм.рт.ст. Підставляючи отримані значення в рівняння

P₀ – P_v = F/C, розраховують величину F.