56. Розкажіть про дисидентський рух в Радянській Україні у 1960-80х рр., у чому полягає його значення в контексті процесу українського державотворення?

Дисиде́нтський ру́х — рух, учасники якого в Україні виступали — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність.

Основними напрямами опозиційного руху в Україні 60-80-х pp. були:

♦самостійницька течія, репрезентована нелегальними групами і організаціями;

♦національно-культурницька,представленаколишнім шістдесятництвом;

♦правозахисна, учасники якої виборювали права людини;

♦релігійнозахисна, що виступала за реабілітацію репресованої УГКЦ.

Дисидентський рух мав специфічну соціальну базу (близько 80% дисидентів становила інтелігенція); був довготривалим у часі (понад 20 років); виношував у собі зародок альтернативного суспільства; концент¬рував опозиційні інтелектуальні сили, створював осе¬редки майбутніх масових рухів; викристалізував ідейні засади майже всього сучасного політичного спектра..

Групою, яка вже виходила за рамки перехідної, ста¬ла організація «Український національний фронт», яку створили в 1964 р. Д. Квецько і 3. Красівський.

До 1967 р. УНФ розгорнув діяльність у п'яти областях України. Програма фронту ставила за мету: «Відок-ремлення України від Росії, створення української са¬мостійної держави в її етнографічних межах». УНФ дотримувався засад націоналізму й уважав республі¬ку колонією Росії. Так оцінювали долю Батьківщини й учасники інших груп. У відповідності з цим поста¬вало питання національно-визвольного руху українського народу.

Основна ж частина опозиційної інтелігенції нового покоління на 60-і роки прийшла до боротьби з режи¬мом через культурно-освітні проблеми, до того ж у ме¬жах марксизму-ленінізму. Це була інтелігенція Цен¬тру та Сходу України. Основою її домагань були проблеми української мови та культури.

Рух «шістдесятників» за 2-3 роки пройшов ево¬люцію від культурно-просвітницьких проблем до полі¬тичного протесту. Це проявилося не лише в самви-даві, а й у створенні більш-менш стійких груп активно діючих однодумців. Тобто наявним є процес структу-рування опозиції існуючому режимові. Створюються необхідні програми дій.

Однією з головних організаційних форм руху на¬прикінці 60-х років стає виготовлення і розповсюд¬ження самвидаву. Національний рух згуртовується за допомогою всеукраїнського підпільного видання. Це був «Український вісник» за редагуванням В. Чорновола.

У 1972 р. почалися нові масові арешти. Але вони не зупинили дисидентський рух. Була створена Українська Гельсинська Група(УГГ). її створили відомі українські письменники та політичні в'язні: М. Руденко, О. Мешко, О. Бердник, Л. Лук'яненко, О. Тихий, І. Кандиба.

Профілактичні заходи та арешти. Спочатку невдоволених намагалися просто залякати. Для цього практикувалися спеціальні «бесіди» в органах КДБ, організовувалися різноманітні «кампанії» у пресі. Якщо ці «профілактичні» заходи не допомагали - застосовувалися адміністративні санкції, включаючи звільнення з роботи. Заключним актом репресивних заходів були арешт і ув'язнення. Крім звичайного ув'язнення, широко практикувалася відправка опозиціонерів до психіатричних лікарень спеціального типу.

В Україні налічувалось близько 1000 десидентів, але їх кількість весь час зменшувалась за рахунок репресій і переслідувань. Але, незважаючи на порівняно нечисленні свої ряди, диси¬дентський рух був реальною моральною та ідеологіч¬ною загрозою системі, оскільки формував і зберігав демократичні суспільні ідеали.

ВИСНОВОК Хоча дисиденти: не сформували виразної політичної системи, мали обмежену соціальну базу, не могли протистояти КДБ та потужній радянській репресивній системі,проте: вони доносили до народних мас правду по справжнє становище України, відкрили Україну світу, завдяки їхній діяльності визрівала ідея про необхідність виходу України зі складу СРСР і створення незалежної держави, розроблені дисидентами принципи склали засади сучасного державотворення..