1. Охарактеризуйте предмет вивчення, основні методологічні засади та джерельну базу навчальної дисципліни «Історія України».

УнайбільшстисломувиглядіпредметісторіїУкраїни – цевивченнявиникненняйрозвиткулюдськогосуспільстванавсіхукраїнськихземляхзнайдавнішихчасівдосьогодення. Це– аналіз  розвиткусуспільно-економічнихформаційнаукраїнськійтериторії,  продуктивнихсил, способіввиробництваівиробничихвідносинміжлюдьми  вкожнийконкретнийперіод. Це й висвітлення героїчної боротьби українського народу за утвердження  і розбудову на своїй землі незалежної держави. Предмет історії України включає: політичні інститути, культуру, мораль, право, звичаї, побут народу, визначення ролі та місця його історичних діячів. Історична наука спирається на такі основні методологічні принципи:

Принцип об'єктивності. Кожен хто вивчає історію повинен розкрити закономірність спільного розвитку з точки зору матеріальних та економічних чинників. Повинні вміти аналізцвати. 2. Принцип історизму. Він передбачає, по-перше, розгляд кожного явища з точки зору того, як воно виникло, які основні етапи пройшло в своєму розвитку. По-друге, вимагає, щоб кожне явище розглядалося у зв'язку з іншими, визначалось його місце в системі суспільних відносин, щоб чітко простежувались взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ. По-третє, він передбачає розгляд кожного явища крізь призму конкретного досвіду історії за умови збереження причинних зв'язків між різними явищами і подіями. Історизм дає можливість увійти в історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів, з'ясувати їхнє значення. Ці принципи вимагають у вивченні  історії України  опиратися на конкретні факти, документи, історичні джерела, причому брати їх у сукупності і взаємозв’язку – як позитивні, так і негативні

Джерелами історії є пам'ятки минулого, які використовуються при дослідженні історичного процесу. Можна виділити такі види джерел: речові писемнілінгвістичні усні.

2. Дайте визначення поняттю «історико-етнографічний регіон», виділіть основні етапи формування українських історико-етнографічних регіонів.

Історико-етнографічний регіон – це етнотериторіальне утворення в межах розселення даного етносу, що за історичною долею та етнічним образом населення є самобутнім. Більш докладний варіант етнографічного районування передбачає виділення таких регіонів: Середня Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина, Підкарпатська Україна, Буковина, Бессарабія, Крим, Запоріжжя, Донеччина, Слобожанщина і Сіверщина.

Процес районування України включає кілька етапів. Перший (VI—X ст.) – це формування переважно племінних утворень, зафіксованих у самоназвах населення: поляни, сіверяни, древляни, білі хорвати, дуліби, уличі, тиверці та інші. Другий етап (X—XIV ст.) характеризується дробленням давньоруської держави на окремі землі та князівства. Здобуття окремими краями України статусу землі означало не тільки їхню певну суверенність, а й специфічність культури та побуту їхнього населення, яке мало свої особливі закони та звичаї, національні права і переваги тощо. Самостійність земель була відносною, оскільки їхнє політичне управління регулював Київ. Третьому етапі (XV—XIXст.) у зв'язку з колонізацією окремих частин України сусідніми державами: Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Угорщиною, Австрією, Румунією, Туреччиною, Росією, Чехо-Словаччиною. Ця колонізація, територіально роз'єднуючи український народ, стримувала його етнокультурну консолідацію, поглиблюючи водночас локалізацію культури. Практично без змін залишалися такі давні землі, як Прикарпатська Русь (раніше вона була складовою частиною Угорщини), а також Буковина, яка була в складі Молдовського князівства Етнічний склад населення Буковини формувався на слов'яно-українській основі протягом тривалого часу. Волинь охоплює південні райони теперішніх Волинської і Рівненської, південно-західні райони Житомирської, північну смугу Хмельницької і Львівської областей. В давнину Волинь заселяли племена дулібів, бужан, волинян, вона входила до складу Галицько-Волинського князівства. У другій половині ХІV ст. західна частина Волині відійшла до Польщі, після Люблінської унії (1569 р.) Польща поступово захопила всю Волинь. У результаті поділів Польщі(1772,1793, 1795) Волинь була включена до Росії.Після І світової війни західна її частина згідно з Ризьким мирним договором 1921 р. була передана Польщі, Східна Волинь – Радянському Союзу. У 1939 р. Західна Волинь увійшла до складу СРСР. Основною територією Галичини були землі карпатських хорватів з Галичиною були пов'язані також південні землі тиверців і землі уличів. Утворення об'єднаного Галицько-Волинського князівства в 1199 році. У ХІ ст. угорці почали захоплювати райони сучасного Закарпаття, яке входило до складу Київської Русі. У ХIII–XIV ст. Угорська держава перетворила Закарпаття у власне володіння. З 1699 р. все Закарпаття опинилося у складі Австрійської імперії. Після розпаду Австро-Угорщини Угорщина анексувала більшу частину Закарпаття. Слобожанщинаохоплює східну частину України , а також південну частину Воронезької, Курської та більшість Білгородської областей Російської Федерації. В ХІ–ХІІІ ст. Татарські напади на багато століть перетворили ці землі в безлюдний край, в так зване Дике поле. Упродовж ХV – першої половини ХVІ ст. ця територія знову почала заселятися. На початку 50-х рр. ХVІІ ст. на Слобожанщині виникає цілий ряд поселень – фортець, заснованих українськими селянами і козаками – вихідцями з Правобережної України. На Слобожанщині існувала українська автономія. У 1765 р. козацьке самоврядування було повністю ліквідовано, а Слобідська Україна увійшла до складу Слобідсько-Української губернії, 1832 р. перетвореної на Харківську Південь України- включає декілька регіонів: Бессарабію, Таврію, Причорноморське козацтво (Нижню Наддніпрянщину), Донщину. З Середньою Наддніпрянщиноюпов'язані зародження українства, його обєднання та здобуття державності. У межах сучасного адміністративного поділу цей регіон включає Київщину, Черкащину, більшу частину Полтавської, Дніпропетровської, Запорізької та Кіровоградської областей. Наддніпрянщина в силу історичних умов стала етнічним ядром українців, сформованим на основі трьох східнослов'янських племен — полян, сіверян та древлян. Руська земля: Середня Наддніпрянщина, яка включала три землі: Київщину, Переяславщину та Чернігівщину. До XI ст. вони підкорялися Києву. Починаючи з XI ст. зростає роль Чернігівської землі, що сформувалася на території племінних союзів полян і сіверян. Чернігівська земля отримує назву Сіверської.