55.Творчість Дж. Маріно та школа “марінізму” в Італії.

Серед його віршів у легкому жанрі виділяються вісімдесят знущальних сонетів - «свистків», що склали «Муртолеіду». Славу Марино принесли його ліричні вірші, зібрані в збірку «Ліру», твори як «Адоніс» та «Побиття немовлят»; «Мета поета - здивування; хто не вміє вражати, нехай чистить коней». Основна перевага поетики Марино - в тому, що він дивує, дивуючись сам. Це поезія чуттєвої насолоди (його і назвали «поетом п'яти почуттів») життям і поетичним словом. Присутнє відчуття єдності з усім сущим — космосу, землі, людського серця. Необмежена універсальність, космічні масштаби втілилися у використанні улюблених образів Усесвіту, Сонця, Зорі — природних явищ, що перебувають у вічному русі.

Школа маринізму в Італії – барокова течія. Для марінізма характерний сенсуалистический гедонізм, кончеттізм і чисто формалістичне новаторство

56.Поезія а. Тассоні, с. Роза

Алессандро Тассоні. Всі твори поета являють собою нескінченну полеміку з авторитетами давнини, давнього і недавнього минулого і його власної епохи по найрізноманітнішим політичним, естетичним, природничонауковим питанням. «Думки» - розносить вчення Г. Галілея, розвінчує Гомера. У «Міркуваннях про вірші Петрарки» Тассоні озброюється проти пізніх петраркістов, але одночасно нападає і на самого Петрарку. Шедевр Тассоні - комічна поема «Викрадене відро». Заголовний епізод - викрадення під час одного з набігів моденцамі «копійчаного відра» у болонців, болонці наміряється повернути собі баддю; в боротьбу втягнутий імператор Фрідріх II, його син, інші государі й італійські міські комуни, навіть олімпійські боги.

Сальваторе Роза - відомий як автор шести сатир. В своїх сатирах Роза бичував розбещеність придворного життя (насамперед - папського двору, що привело його до зіткнення з інквізицією), марнославство бездарних митців, їх безсоромну погоню за дохідними замовленнями; в сатирі «Поезія» з убивчим сарказмом Роза говорить про виродження маринізму в літературне штукарство

57. Італійський класицизм. Творчість Галілея.

На рубежі XVI і XVII ст. класицизм в Італії складався в боротьбі як з ідеологією Контрреформації, так і з естетичними принципами маньєризму. Його суспільну основу становили середні верстви городян, пов'язані з промисловим виробництвом, і тому, на відміну від феодального і нового дворянства XVII в., життєво зацікавлені у розвитку техніки, а отже, і в науковому, раціональному пізнанні дійсності.

Галілей нерідко, особливо в молодості, виступав у ролі літературного критика. У 1588 р. за пропозицією флорентійської академії він прочитав дві лекції на тему «Про форму, місцезнаходження і величину Дантового пекла». У них молодий вчений аналізував «Божественну комедію» за допомогою математики. В Італії Галілей створив науково-літературну школу, яка протягом усього XVII в. зберігала вірність як його експериментальному методу, так і його літературного стилю.

58. Класицизм у французькій драматургії хvіі століття: своєрідність концепції героя та світу.

Найпослідовнішою, найґрунтовнішою спробою формулювання принципів класицизму був теоретичний трактат «Мистецтво поетичне» Н.Буало, написаний після того, як літературний класицизм у Франції сформувався. Н.Буало встановив суворі рамки для кожного жанру, узаконив жанрову специфіку. Для драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця). Практиками класицизму були насамперед французькі драматурги П'єр Корнель, Жан Расін, Жан-Батист Мольєр. французький драматург, «батько французької трагедії».Творив під час становлення Фр монархії. Характерам більше не властиві багатосторонність, гостра конфліктність внутрішнього світу, суперечливість у поведінці. Характери не індивідуалізовані, не випадково обрано такий сюжет у якому одна і та ж проблема постає перед кількома персонажами, при цьому всі вони вирішують її однаково. Класицизму було властиво під характером розуміти одну рису, яка як би пригнічує всі інші. Характер мають ті персонажі, які можуть свої особисті почуття підпорядкувати велінням обов'язку. Споконвічний конфлікт, на якому виросла французька класична трагедія, насамперед трагедія Корнеля, - конфлікт між розумом і пристрастю, почуттям і обов’язком.