1)Поняття господарського права
Господарське право як галузь права
Господарське право (як галузь права) - це система правових норм, що регулюють відносини з приводу безпосереднього здійснення господарської діяльності або управління нею (такою діяльністю) із застосуванням різних методів правового регулювання.
У вітчизняній юридичній науці щодо питання про господарське право як галузь права (що є дискусійним) сформувалися три основні позиції.
Перша з них негативна. її прихильники (С.М. Братусь, P.O. Халфіна, ГК. Матвеев, Я.М. Шевченко, А.С. Довгерт та ін.) вважають господарське право не самостійною галуззю права, а простим поєднанням цивільно-правових та адміністративно-правових норм, що діють у сфері господарювання. Однак господарські правовідносини не можна розкласти на цивільно-правові й адміністративно-правові, хоча історичне коріння господарського права лежить у сфері і публічного, і приватного права. Крім того, господарське право має значний за обсягом власний нормативний матеріал, що не належить ні до цивільного, ні до адміністративного права. Одним з таких інститутів, що зумовили виділення господарського (торгового, комерційного) права в окрему галузь права, є інститут банкрутства.
Друга позиція щодо господарського права - позитивна (хоча й дещо категорична), вона полягає у визнанні господарського права самостійною галуззю права, яка не має нічого спільного з іншими галузями (В.В. Лаптев, В.К. Мамутов, І,Г. Побірченко та ін.). Однак господарське право, хоча і є специфічним явищем, але пов'язане з іншими галузями права, наприклад:
ку України, Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення, інших державних органів, центральних органів виконавчої влади. Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування;
з цивільним, оскільки, за усталеною думкою, підпорядковується, наприклад, загальним засадам зобов'язального права;
з адміністративним, використовуючи, зокрема, такі методи правового регулювання, як метод владних приписів, та правові форми управління економікою: управління поточними справами (шляхом видачі дозволів, ліцензій, патентів тощо; контроль за дотриманням вимог господарського законодавства.
Згідно з третьою точкою зору, що найбільше відповідає життєвим реаліям (її прихильниками є Ю.К. Толстой, OA Пушкін, С.С. Алексеев), господарське право є комплексною галуззю права, в якій зібрані правові норми основних галузей права, приурочені до одного предмета правового регулювання - господарської діяльності. Проте слід мати на увазі, що господарське право, крім запозиченого з інших галузей, має досить об'ємний власний (оригінальний) нормативний матеріал (інститут внутрішньогосподарських, у тому числі корпоративних відносин, інститут банкрутства, інститут антимонопольного регулювання господарської діяльності, інститут державного замовлення тощо).
Становлення господарського права як окремої галузі права та теренах комерційного (торгового) права, частково - муніципального прана було зумовлено збільшенням ролі держави у сфері економіки в Німеччині кінця XIX - початку XX століття, а згодом - у Радянському Союзі. Саме зосередження в результаті Націоналізації, що здійснювалася на теренах колишньої Російської імперії після Жовтневих подій 1917 р. в державній власності великого масиву манна (включаючи немайнові комплекси підприємств) посилило прагнення держави контролювати економіку країни в цілому з метою забезпечення реалізації насамперед суспільних і державних інтересів, їх солідаризації з індивідуальними та колективними інтересами трудящих. Спочатку господарське право розглядали як сукупність нормативних актів, що регулюють сферу господарювання, а в середині 30-х років XX століття сформувалося кілька точок зору щодо предмета господарського права. Одні науковці вважали, що господарське право має своїм регулюванням охоплювати в цілому народне господарство, інші ~ лише сферу соціалістичного виробництва. Саме перша концепція господарського права була покладена в основу Господарського кодексу України, який визначає основні засади господарювання щодо всіх суб'єктів господарювання, хоча й передбачає окремі особливості управління державним і комунальним секторами економіки та визначає специфічні риси суб'єктів господарювання, які функціонують та базі державного та комунального майна.
2)субєкти господарювання поняття види
3)Господарські правовідносини поняття та види.
4)Методи правового регулювання
МЕТОДИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ ВІДНОСИН
(у комплексі забезпечують ефективне регулювання господарських відносин з врахуванням правового статусу їх суб'єктів, зв'язків між ними тощо)
1. Метод приписів: передбачає право прийняття юридично значущих рішень органом господарського керівництва (власником майна) щодо підпорядкованого йому суб'єкта (рішення власника про створення підприємства чи його реорганізацію, ліквідацію; видача ліцензії чи її анулювання; розміщення державного замовлення на підприємствах, що функціонують на базі державного майна, і підприємствах-монополістах)
2. Метод автономних рішень дозволяє суб'єктам господарювання приймати самостійно (але в межах своєї компетенції) юридично значущі рішення іі обов'язок усіх інших суб'єктів не перешкоджати прийняттю та виконанню цих рішень
3. Метод координації забезпечує прийняття юридично значущих рішень за згодою сторін, кожна із яких не вправі нав'язувати свої умови іншій стороні; рішення приймається шляхом компромісу (укладення господарського договору)
4. Метод рекомендацій передбачає видання компетентними органами адресованих суб'єктам господарювання пропозицій (рекомендацій) щодо певної (бажано для суспільства, ефективної) і поведінки (порядку дій) у сфері господарювання (примірні господарські договори, примірні установчі та внутрішні правові документи господарських організацій, у тому числі ВАТ акціонерних товариств)
5)Господарсько правові норми
2. Види:
- Норми-принципи (загальні принципи господарювання - ст. 6 Господарського кодексу України; принцип свободи підприємницької діяльності - ст. 44 ГК, принципи зовнішньоекономічної діяльності - ст. 2 Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16.04.1991 р.; принципи приватизації державного майна - ст. 2 Закону України "Про приватизацію державного майна" віл 04.03.1992 р.)
- Норми-визначення - норми, що містять визначення термінів, які використовуються о певному акті законодавства (ст. 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"; ст. 2 Закону "Про кооперацію"; ст. 2 Закону "Про банки і банківську діяльність"
- Компетенции і норми (про компетенцію: Антимонопольного комітету - статті 7-8 Закону "Про Антимонопольний комітет України", страхових організацій - Закон України від "Про страхування" та ін.)
- Нормі і-заборони (наприклад, заборона здійснення підприємницької діяльності органам державної влади та органам місцевого самоврядування (ч. 4 ст. 43 ГК), посадовим особам цих органів (ч. 2 ст. 64 Конституції України; ч. 4 ст. 43 ГК), заборона здійснювати підприємницьку діяльність, що підлягає ліцензуванню та патентуванню без отримання відповідно - ліцензії чи патенту (ст. 22 Закону "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", ст. 8 Закону "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності")
- Техніко-економічні норми (державні стандарти, державні будівельні норми та правила, технічні умови тощо)
· норми-принципи (загальні принципи господарювання - ст. 6 Господарського кодексу України; принцип свободи підприємницької діяльності - ст. 44 ГК, принципи зовнішньоекономічної діяльності - ст. 2 Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16.04.1991 p.; принципи приватизації державного майна - ст. 2 Закону України "Про приватизацію державного майна" від 04.03.1 992 p.),
· норми-визначення (більшість прийнятих протягом останніх 4-х років законів мають спеціальну статтю "Визначення термінів", у якій розкривається зміст основних термінів, що застосовуються у відповідному законі. - ст. 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14.05.1992 р. (в ред. Закону від 30.0fi.1999 p.); ст. З Закону України від !5.03.2001 р. "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)"; ст. 2 Закону "Про кооперацію" від 10.07.2003 p.;
· компетенційні норми (наприклад, про компетенцію: Антимонопольного комітету - статті 7-S Закону від 26.11.1993 р. "Про Антимонопольний комітет України", Національного банку України - статті 6,7,9, 15, 19 Закону України від 20.05.2000 р. "Про Національний банк України", інститутів спільного інвестування - Закон України від 15.03.2001 р. "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди" (зокрема, ст., 4), Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку - статті 6-8 Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні", страхових організацій - Закон України від 07.03.1996 р. (в ред. 04.10.2001 р.) "Про страхування" та ін.);
· техніко-економічні норми (визначають порядок здійснення певних технологічних процесів, параметри і вихідні величини господарської діяльності: норми амортизаційних відрахувань, державні стандарти, державні будівельні норми та правила, технічні умови тощо);
· норми-рекомендації (не будучи юридично обов'язковими для суб'єктів господарювання, орієнтують їх та бажану для суспільства (держави) поведінку в сфері господарювання): примірні статути, примірні договори, Принципи корпоративного управління, затв. рішенням ДКЦПФР від 11.12.2004 p. N" 571.
6)Поняття ознаки та особливості господарського законодавства
Господарське законодавство - це сукупність нормативно-правових актів та правових норм, які регулюють відносини щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та керівництва (у т. ч. організацію) такою діяльністю.
Господарське законодавство складає нормативну основу господарського правопорядку - правил організації, безпосереднього здійснення та управління господарською діяльністю. Суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, додержуючись вимог законодавства.
Нормативне регулювання господарських відносин грунтується на встановлених Конституцією України основних засадах правопорядку в сфері господарювання, цьому приділяється увага в ст. 5 ГК України. Правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.
Конституційні основи правового господарського порядку в Україні становлять: право власності Українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, що здійснюється від імені Українського народу органами державної влади і органами місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України; право кожного громадянина користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону; забезпечення державою захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки, недопущення використання власності на шкоду людині і суспільству; право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; визнання усіх суб'єктів права власності рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності; економічна багатоманітність, право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, визначення виключно законом правових засад і гарантій підприємництва; забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, визначення правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключно законом; забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України; забезпечення державою належних, безпечних і здорових умов праці, захист прав споживачів; взаємовигідне співробітництво з іншими країнами; визнання і дія в Україні принципу верховенства права.
Отже, господарське законодавство складається з великого масиву взаємопов'язаних нормативно-правових актів різної юридичної сили, що регулюють господарські відносини. Незважаючи на значне збільшення чисельності суб'єктів господарювання недержавної форми власності, держава продовжує здійснювати державне регулювання економіки.
Об'єктивними чинниками, що викликають необхідність державного регулювання господарського життя, є: виконання державою соціальних функцій; управління державним сектором економіки.
Цей великий масив господарського законодавства і складає його систему.
Отже, система господарського законодавства - це розташування господарсько-правових актів з урахуванням їх зв'язків і властивостей.
Систематизацію господарського законодавства можна здійснювати за різними критеріями. По-перше, за юридичною силою актів, у яких фіксуються господарсько-правові норми (вертикальна систематизація).
По-друге, за предметом правового регулювання, тобто за видами і характером господарської діяльності, галузями і сферами народного господарства (горизонтальна систематизація).
За юридичною силою нормативно-правових актів система господарсько-правових актів складається з:
1) положень Конституції України щодо забезпечення державою соціальної орієнтації економіки (ст. 13), забезпечення права громадян на підприємницьку діяльність (ст. 42) та приватну власність (ст. 41), щодо основних засад державного регулювання суспільних відносин у сфері вітчизняної економіки (статті 13,42,92);
2) законів України, що регулюють господарські відносини, провідне місце серед яких посідають кодифіковані акти: ГК України, положення ЦК України, що мають застосовуватися на субсидіарних засадах (якщо ГК не регулюється певна категорія відносин у сфері господарювання) та закони України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", "Про промислово-фінансові групи в Україні", "Про концесії", "Про інститути спільного інвестування" та ін.;
3) постанов Верховної Ради України, серед яких необхідно виокремити постанови від 01.11.1990 р. "Про Концепцію переходу Української PCP до ринкової економіки", від 12.09.1991 р. "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР";
4)указів Президента України: від 11.05.1994 р. "Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації" та ін.;
5) актів Уряду України, що поділяються на:
а) декрети Кабінету Міністрів України, що видавалися з грудня 1992 р. по травень 1993 р. на підставі делегування Верховною Радою України повноважень щодо видання нормативних актів, за юридичною силою рівнозначних законам ("Про довірчі товариства", "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності, в будівництві та промисловості будівельних матеріалів" та ін.);
б) постанови Кабінету Міністрів України;
в) відомчі нормативно-правові акти, що видаються компетентними міністерствами, відомствами щодо регулювання діяльності певної галузі народного господарства або певної сфери економіки;
6) регіональних нормативних актів, що приймаються органами місцевого самоврядування, відповідно до делегованих державою повноважень і встановленого порядку;
7) локальних нормативних актів, що приймаються безпосередньо суб'єктами господарської діяльності або їх засновниками (установчі та внутрішні документи).
Джерелом господарського права можуть бути і міжнародні договори України: універсальні; міжнародних організацій; двосторонні, які ратифіковані Верховною Радою України або укладені за її згодою.
Своєрідним джерелом права € звичаї ділового обороту, в тому числі міжнародні торговельні звичаї.
Так, згідно зі ст. 2 Закону України "Про режим іноземного інвестування", оцінка окремих видів іноземних інвестицій може здійснюватися за міжнародними діловими звичаями, а ст. 7 ЦК України закріплює принцип застосування звичаїв ділового обороту, що стосується комерційної діяльності.
Регулювання відносин у сфері господарювання відповідно до ст. 38 ГК України може здійснюватися за допомогою правил професійної етики у сфері конкуренції, що приймаються саморегулівними організаціями за погодженням з Антимонопольним комітетом України.
Відповідно до систематизації нормативних актів за предметним критерієм розрізняють: компетенційні нормативні акти - нормативно-правові акти різної сили, що визначають правове становище суб'єктів господарювання (розд. II ГК України "Суб'єкти господарювання", закони України "Про товарну біржу", "Про інститути спільного інвестування", "Про кооперацію" та ін.); договірне право як інститут господарського законодавства, що регулює зобов'язальні відносини у сфері господарювання (наприклад, гл. 20 ГК України "Господарські договори").
Крім того, до окремих інститутів господарського законодавства належать нормативні акти, що регулюють ринок капіталів, страхування, інвестиційну діяльність, зовнішньоекономічну діяльність, порядок розгляду господарських спорів тощо.
7)Нормативні акти господарського законодавства поняття та види
Нормативний акт господарського законодавства являє собою офіційний письмовий документ компетентного органу держави, який є джерелом норм господарського права, тобто встановлює (змінює) або припиняє норми господарського права.
Норма господарського права - це елемент системи комплексної галузі господарського права. Нормативний акт діє як елемент зовнішньої форми господарського права, елемент комплексної галузі господарського законодавства.
З цього визначення випливають дві основні ознаки нормативного акта господарського законодавства.
Перша стосується змісту, за яким нормативний акт є офіційним джерелом правової інформації про чинні норми права у сфері господарської діяльності.
Друга ознака стосується форми. Нормативний акт - це юридично-технічна форма встановлення, опублікування і застосування норм господарського права.
Суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, додержуючись вимог законодавства (ч. З ст. 5 ГК).
Другий блок становлять господарські закони. їх можна класифікувати як:
загальні (Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р., Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р., який регулює окремі види господарських відносин і договорів);
закони про види і правовий статус суб'єктів господарювання (Закони "Про господарські товариства", "Про колективне сільськогосподарське підприємство" тощо);
закони про окремі види господарської діяльності (Закони "Про зв'язок", "Про поштовий зв'язок", "Про транспорт", "Про залізничний транспорт", "Про автомобільний транспорт", Кодекс торговельного мореплавства, Повітряний кодекс України тощо);
Третій блок нормативних актів господарського законодавства становлять так звані законодавчі акти:
а) постанови Верховної Ради України з господарських питань, які були прийняті як акти поточного законодавства;
б) Декрети Кабінету Міністрів з господарських питань, які приймалися Кабінетом Міністрів України на підставі тимчасових повноважень, делегованих йому Верховною Радою України.
Великий за обсягом блок господарського законодавства становлять підзаконні нормативні акти:
а) укази Президента України з господарських питань (наприклад, "Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії" від 19 лютого 1994 p., "Про додаткові заходи щодо вдосконалення діяльності Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку" від 25 вересня 2002 p., "Про державну комісію з цінних паперів та фондового ринку" від 11 грудня 2002 p.);
б) розпорядження Президента України з окремих господарських питань, які видаються як оперативні господарські акти (наприклад, "Про заходи щодо майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу PCP" від 24 травня 1994 p., "Про заходи щодо врегулювання відносин заборгованості підприємств" від 14 травня 1997 p.);
в) постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України з господарських питань, які приймаються відповідно до статті 117 Конституції України;
г) господарські нормативні акти міністерств, державних комітетів та інших центральних органів виконавчої влади. Ці акти приймаються у вигляді положень, інструкцій, правил тощо, затверджуваних наказами відповідних міністрів. До цієї групи відомчого законодавства належать також акти, прийняті господарськими об'єднаннями (асоціаціями, корпораціями, концернами тощо), та локальні нормативні акти суб'єктів господарювання;
д) нормативні акти господарського законодавства місцевих рад та місцевих держадміністрацій (нормативні господарські акти територіальної дії).
Важливою як у теоретичному, так і в практичному аспекті є загальна класифікація нормативних актів господарського законодавства на види за змістом тих норм господарського права, які офіційно встановлюють ці акти. Залежно від змісту доктрина господарського права розрізняє чотири види актів:
- акти, норми яких є загальними правилами функціонування господарських відносин. Такі норми містяться у кодексах (передусім, в Господарському кодексі), які кодифікують окремі інститути господарського права. Зокрема, Цивільний кодекс кодифікує норми про договірні господарсько-правові інститути: купівлю-продаж, поставку та інші форми обміну; загальний і будівельний підряди; перевезення вантажів; інститут майнової відповідальності господарюючих суб'єктів і т. ін. Щодо окремих видів правовідносин діють спеціальні кодифіковані акти господарського законодавства. Це, зокрема, транспортні кодекси та статути, загальні правила перевезення вантажів;
- компетенційні акти, які визначають види суб'єктів господарювання та інших учасників господарських відносин, а також їхні права і обов'язки щодо господарювання, тобто господарську компетенцію;
- нормативні документи, що регулюють технічні параметри виробництва та його результати, зокрема технологічні процеси, якість продукції (робіт, послуг), витрати (норми витрат матеріальних і трудових ресурсів, норми виробітку тощо). Формами нормативних документів є, зокрема, стандарти, технічні умови, а також державні будівельні норми і правила;
- нормативні акти, що виражають норми-завдання, тобто визначають своїм адресатам конкретні результати, яких мають досягти суб'єкти господарських відносин при належній правомірній поведінці, а не загальні правила поведінки. Юридично-технічною формою актів цього виду є акти планування, програми (технічна форма) і закони та постанови про їх затвердження (юридична форма).
9)Поняття та ознаки підприємницької діяльності
Згідно зі ст. 42 ГК України підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Визначення підприємницької діяльності і відокремлення її від інших видів діяльності, що мають на меті отримання прибутку або доходу, має як теоретичне, так і суто практичне значення. Наприклад, ст. 164 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає відповідальність, зокрема, за зайняття підприємницькою діяльністю без державної реєстрації. Якщо ж не буде доведено, що діяльність, яка провадилася, була саме підприємницькою, притягти особу до відповідальності за вищевказаною статтею буде неможливо. Для чіткого розмежування підприємництва та інших видів діяльності необхідно усвідомлювати ознаки підприємницької діяльності. Характеристика (ознаки) підприємницької діяльності (підприємництва) 1. Підприємництво є самостійною діяльністю. Це означає, що, по-перше, підприємництво в Україні може здійснюватися в будь-яких організаційних формах, визначених законами України, на вибір підприємця (ст. 45 ГК України). Також фізичні особи мають можливість зареєструватись як громадяни — суб'єкти підприємницької діяльності і провадити таким чином діяльність без створення організації. По-друге, зважаючи на передбачений ч. 1 ст. 44 ГК України принцип вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності, підприємці мають право здійснювати самостійно будь-яку діяльність відповідно до потреб ринку, на власний розсуд приймаючи відповідні рішення, що не суперечать законодавству. 2. Підприємництво є ініціативною діяльністю. Це означає, що зайняття підприємницькою діяльністю є добровільним вчинком. Жоден державний орган, недержавна організація, посадова особа не можуть примусити до зайняття підприємницькою діяльністю. Проте це не означає, що особа не може бути примушена до виконання добровільно взятих на себе зобов'язань (наприклад, за договором, укладеним в процесі провадження підприємницької діяльності) або зобов'язань, що передбачені державою і випливають зі здійснення особою підприємницької діяльності (наприклад, зобов'язань зі сплати податків). 3. Підприємництво є систематичною діяльністю. Проте чітких кількісних критеріїв систематичності (тобто, скільки разів потрібно зайнятися діяльністю для того, щоб вона вважалася підприємницькою) законодавством не встановлено. В літературі висловлюється думка про можливість застосування в цьому разі Декрету Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. № 24-93 "Про податок на промисел", за змістом ст. 1 якого систематичним вважається продаж вироблених, перероблених та куплених продукції, речей, товарів, який здійснюється більше чотирьох разів протягом календарного року1. Хоча і цей кількісний критерій є дещо умовним, адже, наприклад, за положеннями кримінального права систематичною діяльністю вважається така, що відбувалася три і більше разів. 4. Підприємництво є діяльністю на власний ризик. Це означає, що за порушення договірних зобов'язань, кредитно-розрахункової і податкової дисципліни, вимог до якості продукції та інших правил здійснення господарської діяльності підприємство та приватний підприємець самостійно несуть відповідальність, передбачену законодавством України. Тобто суб'єкт підприємницької діяльності бере на себе як позитивні, так і негативні наслідки підприємницької діяльності. Підтвердженням цього є положення ЦК України, що встановлюють самостійну відповідальність фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності (ст. 52) та юридичної особи (ст. 96) за зобов'язаннями, пов'язаними з їх підприємницькою діяльністю. За загальними правилами ч. З ст. 96 цього Кодексу учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом. Тобто законодавство розрізняє відповідальність юридичної особи за наслідки своєї господарської діяльності (ризик) і відповідальність її засновника із винятками, передбаченими законодавством. 5. Підприємництво є господарською діяльністю. Це означає, що, незважаючи на свою специфіку, підприємницька діяльність є складовою ширшого за обсягом поняття "господарська діяльність".
10) Некомерційною організацією є організація, яка не має одержання прибутку як основної мети своєї діяльності і не розподіляє отриманий прибуток між учасниками. [2] Некомерційної організації притаманні такі властивості: -Наявність юридичної особи; -Основною метою діяльності не є отримання прибутку; -Можлива прибуток не може бути розподілена між учасниками некомерційної організації. Якщо некомерційна організація має намір виступати надалі як учасник цивільно-правових відносин (набувати майнові права та обов'язки), то вона повинна пройти процедури державної реєстрації для придбання прав юридичної особи, так як тільки статус юридичної особи дозволяє некомерційним організаціям захищати свої майнові права та інтереси, і разом з цим зобов'язує їх нести юридичну відповідальність за обмеження прав і законних інтересів інших юридичних і фізичних осіб. Особливо необхідно відзначити, що тільки набуття статусу юридичної особи дозволяє некомерційним організаціям користуватися податковими та іншими пільгами.
11) Обмеження в підприємницькій діяльності
Господарське законодавство України встановлює певні обмеження та заборони щодо окремих видів підприємницької діяльності. Так, діяльність, пов'язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і пере курсорів, здійснюється відповідно до Закону України "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів" від 15.02.1995 року.
Діяльність, пов'язана з охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз та розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками із будь-якою метою, може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями. Проведення ломбардних операцій може здійснюватися державними ломбардами і повними товариствами. Діяльність, пов'язана з виробництвом біоетанолу, а також бензинів моторних сумішевих з добавками на основі біоетанолу здійснюється підприємствами, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України.
Певні обмеження у здійсненні підприємницької діяльності визначені Законом України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 01.06. 2000 року, який визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб'єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування.
Ліцензованими видами діяльності Закон визначає:
1) пошук (розвідка) корисних копалин;
2) виробництво та ремонт вогнепальної зброї невійськового призначення і боєприпасів до неї, холодної зброї, пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду, торгівля вогнепальною зброєю невійськового призначення та боєприпасами до неї, холодною зброєю, пневматичною зброєю калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду;
3) виробництво вибухових матеріалів промислового призначення (за переліком, що затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань нагляду за охороною праці та державного гірничого нагляду;
4) виробництво особливо небезпечних хімічних речовин (за переліком, який визначається Кабінетом Міністрів України);
5) видобування корисних копалин із родовищ, що мають загальнодержавне значення та включені до Державного фонду родовищ корисних копалин;
6) видобуток дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння;
7) виробництво дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння;
8) виготовлення виробів з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння, торгівля виробами з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, наггівдорогоцінного каміння;
9) виробництво лікарських засобів, оптова, роздрібна торгівля лікарськими засобами;
10) виробництво ветеринарних медикаментів і препаратів, оптова, роздрібна торгівля ветеринарними медикамент-тами і препаратами;
11) інші види (всього 77 видів відповідно до статті 9 Закону). Ліцензія - документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання-ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов (ст. 14 ГКУ).
12) Припинення підприємницької діяльності
Підприємницька діяльність припиняється:
- з власної ініціативи підприємця;
- у разі закінчення строку дії ліцензії;
- у разі припинення існування підприємця;
- на підставі рішення суду.
Припинення діяльності суб'єкта господарювання здійснюється шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації - за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб, які є засновниками суб'єкта господарювання чи їх правонаступниками або за рішенням суду.
У разі злиття суб'єктів господарювання, усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до суб'єкта господарювання, що утворений внаслідок злиття.
У разі приєднання одного або кількох суб'єктів господарювання до іншого суб'єкта господарювання, до цього останнього суб'єкта переходять усі майнові права та обов'язки приєднаних суб'єктів господарювання.
У разі поділу суб'єкта господарювання усі його майнові права і обов'язки переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових суб'єктів господарювання, що утворені внаслідок цього поділу.
У разі перетворення одного суб'єкта господарювання у інший, до новоутвореного суб'єкта господарювання переходять усі майнові права і обов'язки попереднього суб'єкта господарювання.
За рішенням власника або уповноваженого ним органу, або за рішенням інших осіб - засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, суб'єкт господарювання ліквідується:
1) у зв'язку із закінченням строку на який він створювався;
2) у разі досягнення мети, заради якої його було створено;
3) у разі визнання його у встановленому порядку банкрутом;
4) у разі скасування його державної реєстрації.
13)Умови здійснення підприємницької діяльності
Основними умовами здійснення підприємницької діяльності є:
• державна реєстрація підприємництва;
• право найму працівників і соціальні гарантії при використанні їх праці.
Підприємець має право укладати з громадянами договори про використання їх праці. При укладанні трудового договору (контракту) підприємець зобов'язаний забезпечити умови та охорону праці, її оплату не нижче встановленого мінімального рівня, а також інші соціальні гарантії, зокрема соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення;
• додержання законодавства про підприємництво;
• юридична відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності.
14) Державна реєстрація підприємництва
§ 5. Державна реєстрація підприємства Державна реєстрація підприємств є обов'язковою юридичною дією при їх створенні. Вона встановлена ст. 6 Закону України "Про підприємства в Україні" та ст. 8 Закону України "Про підприємництво". Ці статті визначають державні органи, на які покладено реєстрацію підприємств (органи державної реєстрації), а також загальні умови і порядок реєстрації. Детальніше вони визначаються Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. №740. Реєстрація підприємств є процесуально-правовою дією, внаслідок якої підприємства включаються до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій. Днем включення визначено день реєстрації підприємства. Зазначена дія має за мету надати підприємству формально-юридичних ознак суб'єкта права, згідно з якими воно починає функціонувати у господарсько-правовому обігу як загальновідома для третіх осіб і органів держави юридична особа. Запис у Єдиному державному реєстрі про реєстрацію підприємства становить юридичний факт виникнення підприємства - суб'єкта права з правами юридичної особи. Відповідно до законодавства України підприємство визначається діючим, стає юридичною особою, набуває прав та обов'язків з дня його державної реєстрації (ст. 5 Закону України "Про підприємства в Україні"). Діяльність незареєстрованих підприємств не допускається. З іншого боку, підприємство вважається таким, що припинило свою діяльність, з моменту внесення запису про це до державного реєстру. Цей запис є скасуванням реєстрації. Законодавство визначає органи державної реєстрації підприємств. За загальним правилом, це державні органи за місцезнаходженням підприємств, а саме: а) виконкоми міських, районних у містах рад; б) районні, районні міст Києва і Севастополя державні адміністрації. Законодавством визначено також органи, які здійснюють державну реєстрацію окремих видів суб'єктів господарського права. Так, господарські товариства, що займаються банківською діяльністю, реєструє Національний банк України в порядку, визначеному Законом України "Про банки і банківську діяльність". Фондова біржа підлягає державній реєстрації Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Для державної реєстрації реєструючому органові необхідно подати документи, перелік яких визначено ст. 8 Закону України "Про підприємництво". За наявності всіх документів реєстрація підприємства здійснюється у строк не більше п'яти робочих днів. Протягом цього часу реєструючий орган зобов'язаний видати заявнику свідоцтво про державну реєстрацію підприємства. Свідоцтво є юридичною підставою для відкриття підприємству рахунків у банку за місцем його реєстрації або у будь-яких інших банках за згодою сторін. Банк зобов'язаний відкрити рахунок і в 3-денний термін повідомити про це податкову інспекцію. Орган, який здійснює реєстрацію, зобов'язаний у 10-денний термін подати відомості до відповідної податкової інспекції та органу державної статистики. Ці органи встановлюють коди підприємств відповідно до Загального класифікатора галузей народного господарства Міністерства статистики України. У разі зміни форми власності, організаційної форми або назви підприємства воно підлягає перереєстрації, яка здійснюється в порядку, встановленому для його реєстрації. Відмова у державній реєстрації підприємства вважається законною лише з двох підстав: внаслідок порушення встановленого законом порядку створення підприємства; у разі невідповідності установчих документів вимогам законодавства. Не допускається відмова в державній реєстрації підприємства з мотивів його недоцільності. Скасування державної реєстрації підприємства може бути добровільним (за заявою підприємства) або примусовим (на підставі рішення суду, арбітражного суду у випадках: а) визнання недійсними або такими, що суперечать чинному законодавству, установчих документів; б) здійснення діяльності, що суперечить установчим документам та чинному законодавству України; в) у разі несвоєчасного повідомлення підприємством про зміну свого місцезнаходження; г) визнання підприємства банкрутом (у випадках, передбачених законодавством); д) неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно з законодавством. Скасування державної реєстрації підприємства припиняє підприємницьку діяльність і є юридичною підставою для його ліквідації як господарюючого правового суб'єкта. Статусу юридичної особи підприємство позбавляється після здійснення всіх заходів щодо ліквідації його як суб'єкта підприємницької діяльності.
15) 1. Держава гарантує усім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права та рівні можливості для залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів. 2. Забезпечення підприємця матеріально-технічними та іншими ресурсами, що централізовано розподіляються державою, здійснюється з метою виконання підприємцем поставок, робіт чи послуг для державних потреб. 3. Держава гарантує недоторканність майна і забезпечує захист майнових прав підприємця. Вилучення державою або органами місцевого самоврядування у підприємця основних і оборотних фондів, іншого майна допускається відповідно до статті 41 Конституції України на підставах і в порядку, передбачених законом. 4. Збитки, завдані підприємцю внаслідок порушення громадянами чи юридичними особами, органами державної влади чи органами місцевого самоврядування його майнових прав, відшкодовуються підприємцю відповідно до цього Кодексу та інших законів. 5. Підприємець або громадянин, який працює у підприємця по найму, у передбачених законом випадках може бути залучений до виконання в робочий час державних або громадських обов'язків, з відшкодуванням підприємцю відповідних збитків органом, який приймає таке рішення. Спори про відшкодування збитків вирішуються судом.
16) Реєстрація субєктів підприємницької діяльності
Державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності здійснюють у виконавчому комітеті міської, районної (в місті) Ради народних депутатів або в районній раді за місцезнаходженням керівного органу (правління, дирекції тощо) чи місцепроживання суб'єктів бізнесу.
Орган державної реєстрації не має права вимагати інших документів або оформлених за іншими вимогами.
При реєстрації приватного підприємства рішення власника не подається. Якщо власниками суб'єкта підприємницької діяльності є фізичні особи, їх підписи на установчих документах повинні бути нотаріально засвідчені.
На реєстрацію подають лише оригінали установчих документів, в яких не повинно бути положень, що суперечать чинному законодавству. За це несе відповідальність заявник.
Громадянин, який має намір займатися підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи (заявник), подає до органу державної реєстрації реєстраційну картку і документ, що підтверджує сплату реєстраційного збору, а також пред'являє документ, який посвідчує його особу. За наявності необхідних документів орган державної реєстрації протягом 5 робочих днів з моменту їх надходження повинен провести державну реєстрацію і видати заявникові свідоцтво. Це дає право на відкриття розрахункового, валютного та інших рахунків в установах банків, а також на виготовлення печаток і штампів, на яких повинен вказуватися номер свідоцтва про державну реєстрацію. Такий номер мусить відповідати ідентифікаційному коду, за яким суб'єкта підприємницької діяльності внесено до Державного реєстру звітних статистичних одиниць. Так, ідентифікаційний код індивідуального підприємства становить 100, приватного - 120, акціонерного товариства - 230, товариства з обмеженою відповідальністю - 240.
Окремі філіали (відділення) або представництва, створені суб'єктом підприємницької діяльності, не потребують державної реєстрації. Водночас про їх відкриття слід повідомити органи державної реєстрації та внести відповідну інформацію до реєстраційної картки.
Скасування державної реєстрації здійснюється за особистою заявою суб'єкта підприємницької діяльності, а також на підставі рішення суду або арбітражного суду. Причиною такого рішення є визнання недійсними установчих документів чи їх неузгодженість (суперечність) із чинним законодавством, неповідомлення суб'єктом підприємницької діяльності про зміну свого місцезнаходження (місця проживання).
Якщо така зміна відбулася, то суб'єкт підприємницької діяльності у семиденний термін повинен у письмовій формі повідомити орган державної реєстрації, внести відповідні зміни до реєстраційної картки, а також подати свідоцтво про державну реєстрацію для внесення аналогічних змін.
Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - це
засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.