1.2. Риси «просвітницького героя» та їх запозичення в літературну казку доби Романтизму

Вісімнадцяте століття вважається віком Просвітництва. За цієї доби розвивалися різні художні напрямки, основними з яких були класицизм, реалізм та сентименталізм. Таким чином, просвітництво умовно було поділена на три частини.

Якщо говорити про просвітницький реалізм, то він розвивався в період зрілого просвітництва. Автори велику увагу приділяють здоровому глузду та демократизм у виборі героя. Персонажів автори брали не з мистецьких творів, а з життя. Головним героєм стає пересічна людина, яка виділяється своєю людяністю, благородством та високою мораллю. Просвітники започаткували опис індивідуальності людини в умовах соціальної рівності. Згодом романтизм суттєво поглибив індивідуалізм персонажів.

Епоха просвітництва залишилась єдиною добою, яка мала центр. Центром в цій добі був розум та моральна доброчинність. Він допомагає людині у вирішені проблем. Якщо людина має його, то вона ніколи не буде вагатись.

Однак не кожну людину, та не кожного героя цього періоду можна вважати просвітницьким. Важливою умовою переходу людини на новий рівень розвитку вважається сміливість та мужність користування власним розумом. «Умій мужність користуватися власним розумом» [28, с.3(власний переклад)]. Слідуючи теорії Канта, будь-яка людина, яка самостійно не користується своїми думками та ідеями, а лише бездумно слідує чужим наказам, є «неповнолітньою». Загалом, неповнолітні люди знаходяться під опікою старших. Вони не використовують свій розум, щоб не нести відповідальності за свої вчинки. Тому для героя-просвітника є необхідним переступити цей рубіж та знайти в собі мужність послуговуватись власними думками. Така людина повинна бути сміливою та рішучою, так як уся відповідальність за результати лягає на її плечі.

Шиллер вважав, що людина була «природньою» та стала шукати необхідне. Просвітницький герой поєднував у собі духовність, щирі почуття та соціальні обов’язки. В цю добу природна людина вважалася горизонтом, до якого рухалась суспільство. Важливим для героїв цього часу було пізнати себе, знайти своє місце в світі. Для цього персонажі використовували мораль.

Ідеальним героєм в Просвітництві вважалася людина, з чіткими моральними переконаннями, як рушійними силами на шляху до пізнання. Натомість, мораль виступала не тим, до чого прагнули герої, а від чого вони відштовхувались у своїх пошуках.

Велика увага приділялася вчинкам героїв. Вони мали бути обдуманими, та відштовхуватись від моралі, яка виступала рамками, які структурували та впорядковували. Однак, ці рамки не стояли на заваді до розвитку героя, а навпаки, були точкою, від якої він відштовхувався у вирішені певних ситуацій. Не даремно, в епоху Просвітництва існував вираз: «Якщо втекти з в’язниці, то рамки розширяться до масштабів всесвіту, а якщо ти зануриш себе в в’язницю, то стіни впадуть».

Крім того, герой-просвітник перебував в постійній боротьбі з собою. Слово «сперечатись» просвітницьке, так як кожний персонаж перед тим, як дійти до певних висновків, спочатку перевірить ідею через антонімічні поняття. Такими антонімічними поняттями були дієва доброчинність та чуттєва насолода. Загалом, кожний герой надавав перевагу доброчинності, але і не відмовлявся від іншого. Також, розум не використовувався як чітке протиставлення почуттям, як це було в добу Відродження. За допомогою розуму герой намагається осягнути свої почуття. За концепціями Просвітництва світ почуттів темний, хаотичний. Щоб осягнути почуття, їх потрібно структурувати та перевести в реальний моральний світ.

Та, на противагу сказаному, герой найперше є одиницею суспільства, тому він не може забути про свій обов’язок перед іншими людьми. Думка власна не повинна заважати розвиватися іншим, так Кант наводить приклад з монархом: «Але відмовитись від Просвітництва для себе особисто і, тим більш, для майбутніх поколінь означає порушити священні права людства. Отже, те що не може вирішити відносно самого себе народ, ще менше вправі вирішувати відносно народу монарх» [28, с.15 ( власний переклад)]. Таким чином, кожна людина несе відповідальність не лише за себе, але і за інших. В цьому і проявляється соціальний характер героя-просвітника. Превалювання над іншими почуття обов’язку (слова „треба”,„повинен”), що було рисою просвітницької концепції героя, характеризує ділові стосунки. Водночас герой залишається скромною, простою людиною. Спостерігається деяка ідеалізація героя, що дбає про покращення долі народу. Саме високі моральні потреби виводять героїв, по мірі їх внутрішнього росту, на шлях революційно-перетворювальної діяльності.

То того ж, персонажі просвітницьких текстів, спираючись на роль в суспільстві, повинні чітко розрізняти ситуації, в яких можна висловлювати свою точку зору, а в яких коритися ситуації, бо так від героя вимагає суспільне становище. Покора потрібна, щоб уникнути хаосу. Так про це пише Кант: « Для некоторых дел, затрагивающих интересы общества, необходим механизм, при помощи которого те или иные члены общества могли бы вести себя пассивно, чтобы правительство было в состоянии посредством искусственного единодушия направить их на осуществление целей или по крайней мере удерживать их от уничтожения этих целей. Здесь не дозволено рассуждать, здесь следует повиноваться» [28, с. 23].

Герой-просвітник виховував себе, беручи до уваги і фізичну працю. Автори часто звертались до народної творчості, де сильна людина уособлювала фізичні та духовні сили народу, захист людських інтересів, як риси просвітницької естетики. Герой не може сидіти склавши руки. Він повинен брати участь у процесах, які відбуваються навколо. В дієвості він знаходить розвиток як фізичний, так, найперше, і моральний, духовний.

В перерід розвитку сентименталізму просвітницький герой змінюється. Одні літературознавці навіть відмежовують сентименталізм від просвітництва. Сентименталізм з’являється в епоху, коли суспільство починає все більше розчаровуватись в силі розуму. На противагу розуму з’являється новий критерій – почуття [1, с.15]. З розвитком сентименталізму починають занепадати просвітницькі ідеали. З’являються різні течії, які починають відходити він концептів доби. Цей період починають називати передромантизмом, який найбільшого вираження отримав в Англії. Передромантики починають повертатися до ідей Середньовіччя. Велику увагу починають приділяти фантастичному та уявному, яке відкидалося Просвітництвом. У написаннях творів звертаються до фольклору, переосмислюється народна творчість. Після цього періоду починає розвиватися Романтизм.

Отже, як висновок, ми можемо сказати, що перша частина нашої дослідницької робити складається із двох підрозділів. У першому підрозділі мова йде про умови формування літературної казки в порівняні з народною, їх спільні та відмінні риси. Ми досліджували специфіку британської казки в добу романтизму, згадували про риси романтизму в добу відродження, просвітництва і передромантизму та визначали, яку роль у розвитку літературної казки відіграв Джон Рескін. У другому підрозділі основна увага була зосереджена на концепціях доби просвітництва та їх відображення в середині ХІХ ст. І на завершення ми, співставляли просвітницького героя з героєм казки Джона Рескіна «Король Золотої Ріки».

Розділ ІІ. ОСОБЛИВОСТІ ПОВІСТІ ДЖОНА РЕСКІНА «КОРОЛЬ ЗОЛОТОЇ РІКИ»

Підрозділ 2.1: Часопросторові характеристики казки

Хронотоп, що за М.М. Бахтіним визначаться як «закономерная связь пространственно-временных координат» [3, с. 234]. Хронотоп літературної казки поділяється на чарівний та побутовий так, як це було в народній казці. Хоча відмінності все ж таки присутні. Автор вільний у виборі місця, часу та персонажів [15, с.40].

В літературній казці немає чітко вираженої відмінності між двома світами, «межі між казковим світом розмиваються <…>, і тоді то принципи зовнішньої модальності проникають в чарівний світ, то, навпаки, реальна дійсність починає сприйматися через призму казки». Як було зазначено, герой свідомо не змінює хронотоп, а чари стають частиною буденного. Відбувається синтез двох світів, які впливають один на одного. Майже повністю зникають магічні маркери чарівного простору. «Эсли номинативно это пространство волшебно, то денотативно оно задано так, что в главных чертах совпадает с реальным пространством, в котором живет ребенок» [15, с.48]. Це означає, що будь-яке місце чи предмет, який належить до буденого топосу, може набувати семантики магічного.

Що до межі між чарівним світом та буденним, межа як в народній, так і в літературній казці проходить по зав’язці, але в народній казці зав’язка є причиною, чому герой потрапляє в чарівний світ.

Наприклад, герой по певній причині вирушає в чарівну країну. Чітко простежується кордон між чарівним світом та буденним. Натомість, в літературній казці в буденний хронотоп потрапляють елементи магічного, що і спричиняє розв’язку. Це означає, що герой свідомо не хотів потрапляти в чарівний світ, так як звичайна побутова ситуація стає причиною розвитку подій. На прикладі казки Дж. Рескіна «Король золотої ріки» можна побачити, що троє братів жили у реальному світі. Маленький чоловік сам постукав в двері: «At that time a double knock at the house door» [27, с.2] («В это время кто-то два раза стукнул в дверь» [5, с.2]). Магія порушила реальність побутового хронотопу, що спричинило проникнення одного світу в інший. Герої, на яких вплинув чарівний світ, вирушають на пошуки нього. Крім того три брати подорожують пішки, що відносить переміщення героя до умовно-реального типу. Таке порушення канонічних форм доводить нам, що ця казка є літературною.

Як відомо, літературна казка корінням сягає народної, отже, без народної, вона б не існувала. Звідси стає зрозуміло, що хронотоп має деякі спільні риси, але загалом літературна казка значно відрізняється від народної. Для народної казки опис простору є загальним, а літературна казка сприймає простір лише так, як це роблять персонажі.

На основі досліджень, здійснених Троповим, простір являє собою рамку, в середині якої реалізуються міфологічні, символічні та архетипні проблеми, як «класса универсальных модусов бытия в знаке» [18, с.4]. Простір виник раніше ніж модус, а отже, проблеми реалізуються лише в просторі, за межами якого вони не мисляться. Лише в межах простору модуси можуть реалізуватися і актуалізуватись. Казка існує в особливому концептуальному просторі та часі, де на рівні понять може відображатися особливість реальності. Час не протиставляється простору, а знаходиться з ним в тісному взаємозв’язку.

В англійській народній казці виділяють два види хронотопу: зовнішній та внутрішній. Час відіграє більшу роль ніж простір в англійській народній казці, він структурує хронотоп. Казка успадкувала міфологічні традиції в протиставлені своє – інше. Під своїм розуміється дім, як буденне домашнє, знайоме, а тому і не описується. Тому дії в традиційній казці починаються і закінчуються вдома, не підлягаючи ніякому опису та оцінці. На буденний простір та час вказують такі приставки, як: «жили-були», «в деякому царстві, в деякому государстві», « і жили вони довго та щасливо». З допомогою таких приставок описується час та простір. Проводиться межа між магічним та звичайним хронотопами. Отож, центральним хронотопом виступає магічний, відділений від побутового [15, с.24].

Цікавим є те, що простір ділиться по горизонталі та по вертикалі. Своє – інше в казці Дж. Рескіна розміщується по вертикалі. Будинок, тобто «своє», знаходиться в долині, з усіх сторін оточений горами, а «інше» - на вершині гори. «In a secluded and mountainous part of Stiria there was in old time a valley. It was surrounded on all sides by steep and rocky mountains rising into peaks from which a number of torrents descended in constant cataracts» [27, с.16 ] (В гористой части немецкой земли Штирии была долина. Ее окружали со всех сторон горы, с вершин которых в долину падало много потоков» [5, с.1]).

В народній казці розв’язка абсолютна. Магічні події закінчуються, коли герой потрапляє назад до буденного життя, і до чарівного світу немає назад дороги. Проблема, яка була в основі перетину світів реального та чарівного, виконана. На противагу цьому, в літературній казці з подоланням проблеми магія не закінчується, так як проблема не була причиною, через яку герой потрапляє в фантастичний світ. Найчастіше персонаж залишається в такому світ й надалі, або він може в будь-який момент повернутися туди [15, с.48]. Якщо подивитись на кінець, то можна побачити, що немає чіткості у тому, чи дива закінчуються чи ні. Коли Глюк повертається додому, то річка «for him the river had become a river of gold» [27, с.58] («стає для нього справді золотою» [5, с.13]). Він користується її магією, допомагаючи іншим. Насправді, «золотою» річку називають тому, що вона стала причиною родючості землі. Усі скарби, які отримав Глюк, здаються цілком реальними. Однак, спосіб, яким він досяг цього і неймовірна плодовитість землі вказують на магічні засоби, які залишаються в буденному топосі. Отож, буденне стає магічним, коли воно стає підвладне фантазії. Це дозволяє магії траплятися в будь-якому місці та з будь-яким персонажем, що не є типовим для народної казки.

На думку Проппа, в залежності від кількості, здійснених персонажем чи персонажами, подорожей, так званих, «ходів», буде змінюватися тривалість подій [14, с.83]. В літературній англійській казці переважає лінійний просторовий локус, тобто герой, виконавши певне завдання, знову повертається додому. Після того, як головне завдання було виконане, Глюк знову повертається додому, та не втратив зв’язку з чарівним світом.

Розвивається галузь умовно-реального шляху – спосіб пересування героїв описується детально, він характеризує самого героя. Кожен відрізок шляху описується в казці. Так, для прикладу, умовно шлях кожного із трьох братів можна поділити на три основні частини: шлях в долині, коли вони добували воду із «Срібного ключа», перехід через льодовик та скелі. В першій частині герої рухались в іще в буденному просторі. Скелі виступають як магічний простір, так як там відбувається зустріч із трьома образами чарівника, а льодовик – це ніби умовна лінія між цими світами, але вона дуже розмита, та як чудеса відбувались і в долині, а на скелях було багато реального.

Знаковою рисою простору в літературній казці є його метафорична психологізованість. У казці чарівник живе на хмарі, що підкреслює, що магічне і реальне в казці розміщено по вертикалі. Так, для прикладу, герої залишаючи буденний світ, який знаходився в долині (внизу), намагаються піднятись вверх, щоб вирішити проблеми. З іншої сторони, зміни в внутрішньому стані героїв можна було побачити з огляду на зміни неба. Тобто, герой тілесно відносився до «низу», а його внутрішній стан до «верху». Таким чином, те що відбувалося в душі героїв, зображувалось «вверху», але герої фізично нікуди не підіймались, а залишались «внизу». Під час подорожі по скелі до братів тричі приходив дід, але в різних подобах. З залежності від того, як герої поводили себе з ним, змінювалась природа та, особливо, стан неба. Коли до джерела ішов Ганс, то після першої зустрічі з чарівником «a strange shadow had suddenly come across the blue sky» [27, с.42] («какая то тень промелькнула в это время по голубому небу» [5, с.9], після другого разу – «a dark gray cloud came over the sun, and long, snakelike shadows crept up along the mountain sides» [27, с.42] («темное облако заслонило свет солнца») і в третій раз – «plunged towards the horizon like a redhot ball» [24, с.42] («тень покрыла небо непроницаемой массой, солнце зашло, погрузившись за горные хребты, точно накаленный до красна шар»).

Коли Шварц зустрічався з чарівником, «a mist, of the color of blood, had come over the sun» [24, с.45] («свет померк перед глазами и кроваво-красный туман заволок небо»), а потім і взагалі «waves of darkness seemed to heave and float» [24, с.45] («собрались черные тучи, началась гроза»). Це говорить про те, що серця старших братів з кожним разом ставали все жорстокішими і злішими. Натомість внутрішній стан Глюка був зовсім іншим. Його розвиток проявляється в зміні природи: з’являється «three blades of grass» [27, с.47] («зеленая травка»), «bright green moss with pale pink, starry flowers» [27, с.48] («прекрасная поляна, обросшая сплошь мхом и цветами») і «and its waves were as clear as crystal and as brilliant as the sun» [27, с.50] («различные растения, по берегам реки появились цветы, мирты и виноградные лозы»).

Якщо розглядати таку зміну внутрішнього стану, то варто зазначити, що це не є типовим для народної казки. На противагу літературній казці герої можуть розвиватись, вони не повинні стояни на одному місці. Внутрішній розвиток характерний для просвітницького героя. Так як попередня доба була добою Просвітництва, тому не дивно, що її риси та певні мотиви знайшли своє відображення в ранній літературній казці. Чітко видно боротьбу героя з моральним обов’язком та власними бажаннями. Глюк, який включає в собі елементи просвітницького героя, схиляється до моралі. Це внутрішнє протистояння яскраво видно в уривку: «he tried to pass the dog, but it whined piteously and Gluck stopped again» [24, с.48] («Он хотел было пройти мимо собаки, но жалобный стон ее заставил его опять остановиться» [5, с.12]).

Якщо говорити про час в народній казці, то її час також поділяється на магічний та реальний. Магічний час Лихачов називає «вакуумним», «закритим» [7, с.225]. Магічний час не пов'язаний з подіями, які відбуваються поза сюжетом, або історичним часом. Такий час має початок і кінець. «Начальная нехватка или недостача представляет собой ситуацію. Можно представить, что до начала действия она длилася годами» [14, с.69-70]. Час чарівного світу закінчується завжди щасливо після розв’язки. Таким чином, час має відлік, про що говорять такі вставки, як: «наступного дня», «через три дні» і т.д.

Час в традиційній казці завжди знаходиться в одній площині та рухається прямолінійно. Події не можуть бути змішаними, а, отже, відповідно до термінології Лотмана [8, с. 67] простір лінійний.

Для літературної казки часові відношення вже не є настільки визначеними, як в народній. Події в часі не розміщуються за причинно-наслідковим принципом. Така побудова подій в часі дає можливість розкривати більшу кількість конфліктів, так як герой може вирішувати одну проблему і в той же час потрапляти в іншу конфліктну ситуацію. До того ж, це дає можливість героєві розвиватися, а не стояти на місці, як це було в народній казці.

На прикладі казки «Король золотої ріки» можна побачити, що ця казка була одна із перших літературних, так як загалом час розташовується лінійно, як і в народній. Час залишається невизначеним, але з'являється співвіднесеність з різними казковими подіями й сучасним авторові моментом, але таке співвідношення виявляється досить умовним і не впливає на розвиток сюжету. Про те що час все таки рухається реципієнт дізнається лише спираючись на такі часові маркери як «Next morning» [24, с.38] («утром»[5, с.7]), «cried all night» [24, с.44] («плакал всю ночь»[5, с.9]), «in the morning» [27, с.44] («на следующий день»[5, с.10]). Вони показують нам лише зміну дня і ночі, але в творі немає конкретної кількості днів чи тижнів, які, наприклад, Шварц провів у в’язниці. Натомість, в магічному просторі взагалі відсутні будь-які часові характеристики. Ми можемо лише припускати, що на гору брати підіймалися один день, спираючись на зміну неба та сонця.

Важливою особливістю авторського хронотопу є його ігровий характер з реципієнтом. Як уже було зазначено, в основі народної хронотопії лежать такі бінарні опозиції як свій/чужий, а у літературній казці – ігровий/неігровий.

Побутовий час циклічний. Він повторюється з дня в день і в авторській казці не є ігровим, а отже, оцінюється негативно. На думку Бахтіна, події, які відбуваються щоденно не несуть ніякої динаміки та розвитву, «нет событий , а есть только повторяющиеся «бывания». <…> Время здесь безсобытно и потому кажется почти остановившимся» [3, с.396]. Маркером «безсобытного» часу виступають такі рядки «Things went on in this manner» [27, с.18] («Так шли дела»). Складається враження, що все, що відбувалося в житті, повторювалось з дня в день без будь-яких змін.

Тож проаналізувавши особливості хронотопу літературної казки можна сказати, що простір та час зазнають значних змін у порівнянні з народною казкою, що ми показали на прикладі твору Джона Рескіна «Король Золотої Ріки». Яскраво простежується відмінність авторської казки від традиційної, що зумовлюється відходом від прийнятих канонів. Це повністю трансформує просторові та часові рамки казки між побутовим та чарівним світом, що інколи зовсім зникають.