Централізація управління архівною справою
Зі встановленням радянської влади в Україні архівне будівництво здійснювалося за декретом РНК РРФСР “Про реорганізацію і централізацію архівної справи” (1918 р.).
Ідея централізації управління архівною справою, її одержавлення відповідали схемі централізації та ідеологізації всього суспільного життя. У січні 1919 р. у Харкові в складі Всеукраїнського комітету охорони пам'яток мистецтва і старовини (ВУКОПМИС) Наркомосвіти УРСР було створено архівно-бібліотечну секцію на чолі з В.Барвинським – всеукраїнська установа по керівництву архівною справою. Пошуки шляхів удосконалення керівництва архівними установами і партійно-державного контролю за їхньою діяльністю вели до реорганізації архівних органів управління. Рішенням Наркомосвіти УРСР у липні 1919 р. архівну секцію ВУКОПМИС було перейменовано на Головне управління архівною справою, підпорядковане позашкільному відділові Наркомосвіти УРСР. Головне управління архівною справою розробило проект загальної архівної реформи в республіці, яка передбачала створення
Всеукраїнського архівного фонду, організацію мережі центральних і місцевих архівних установ, підготовку кадрів для архівної системи. У серпні 1919 р. був заснований Всеукраїнський Головний архів у Києві, де зосереджувалися фонди київського, подільського і волинського генерал-губернатора, київського губернатора і губернського правління, губернського жандармського управління, попечителя Київського учбового округу.
Практичні заходи щодо реформування архівної галузі, централізації та націоналізації архівної справи почали здійснюватися після остаточного встановлення в Україні радянської влади.
Основи архівної політики радянського уряду було викладено у “Тимчасовому положенні про архівну справу”, затвердженому РНК УРСР 20 квітня 1920 р. Всі архіви, в т.ч. і приватні документальні зібрання, оголошувалися загальнонародним надбанням.
Архіви ліквідованих установ, а також архівні документи діючих установ і організацій передавалися у повне розпорядження архівних секцій при губнаросвітах, встановлювалася відповідальність у законодавчому порядку за знищення і продаж архівів. Виконання цієї постанови уряду УРСР покладалося на Архівний відділ ВУКОПМИСу, реорганізований у квітні 1921 р. у Головне архівне управління при Наркомосвіті УРСР (Головарх). У вересні 1921 р. народний комісар освіти затвердив Положення про Головарх, його штати і колегію. До складу колегії Головарху увійшли М. Скрипник, Д.Багалій, В.Веретенников, М.Довнар-Запольський. Головарх здійснював загальне керівництво архівною справою в Україні, а на місцях створювалися губернські архівні управління (губархи).
Висновки
21 ст. збагачене величезним історичним досвідом, сповнене почуттям оптимізму і віри у високі ідеали справедливості та гуманізму. Воно спирається на здобутки цивілізації, досягнення усіх наук, зокрема й ті, що пов'язані з вивченням історії, збереженням історичної пам'яті, а серед галузей історичної науки чільне місце належить архівознавству – комплексній системі знань, що вивчає історію архівної справи, її теорію і технології, пов'язані з принципами збирання, колекціонування, зберігання та використання архівних документів.
Архівознавство як спеціальна галузь історичної науки і наукова система тісно пов'язана з іншими дисциплінами – джерелознавством, археографією, документознав-ством, державно-правовим і культурним будівництвом, має власну теорію і методологію, зумовлену особливостями предмета, об'єктів і методів дослідження, свій категоріально-понятійний апарат.
Особливості архівознавства, його роль і місце в системі знань і практичної діяльності пов'язані з тим, що його основний об'єкт – архівна справа з усіма її компонентами, з одного боку, сягає у сферу історії, історичної пам'яті, а з другого – невіддільна від державно-політичного, культурно-духовного, соціально-економічного життя суспільства, є явищем не тільки національним, внутрідержавним, але й міжнародно-світовим. Інтегративні процеси, якими дедалі більше характеризується сучасний світ, зачепили архівну галузь, перетворивши її на сферу міжнародного співробітництва. Ось чому архівознавство досліджує і вивчає тенденції розвитку архівної справи як на регіональному (країнознавчому), так і на міжнародному рівні. Саме ж архівознавство набуває історіософського характеру, вторгається в усі сфери суспільного життя, насамперед духовного.
Україна має давню архівну традицію, національну архівознавчу школу, які в умовах державної незалежності дістали новий імпульс для дальшого розвитку. Періодизація архівної справи в Україні невіддільна від світових тенденцій її розвитку, від історії національної державності і культури: вона увібрала не тільки національні витоки, пов'язані з княжою добою, з козацько-гетьманським періодом української історії, але й з перебуванням українських земель у складі інших держав, з набутками української діаспори.
Розірвавши з тоталітарним минулим радянської доби, архівна система України реформується в руслі загальних тенденцій демократизації та децентралізації, інтеграції у світовий архівний простір. Це висуває перед архівознав-цями важливі теоретико-методологічні і прикладні проблеми, пов'язані з осмисленням зарубіжної архівістики і сучасної архівної практики. Належить прискорити реформування архівної системи, перебудову діяльності архівів та їх управлінських органів у відповідності з новими умовами, комп’ютеризацію і створення єдиної інформаційної системи вітчизняної архівної галузі. Дальше зміцнення матеріально-технічної бази усіх ланок системи архівних установ, забезпечення їх кваліфікованими кадрами, новітніми інформаційними системами і технологіями є першочерговими серед болючих проблем галузі.
Великий обсяг робіт належить виконати спільними зусиллями науковців, архівних працівників, спеціалістів-управлінців щодо оновлення нормативно-інструктивного апарату, а також теоретичних і методичних розробок, пов'язаних з принципами формування НАФ, критеріями цінності документів, технологіями їх зберігання. НАФ – одне з найбільших багатств українського народу, складова частина вітчизняної і світової спадщини – вперше взято під державну опіку і захист, а його комплектування і зберігання віднесено до пріоритетних завдань державної політики.Сучасне розуміння національної архівної спадщини полягає в тому, що до її структури відносять не лише НАФ, але й науково-довідкові та науково-інформаційні системи. Освоєння цих систем є запорукою підвищення ефективності використання архівної спадщини в інтересах зміцнення Української держави, національно-культурного і духовного відродження українського народу.