3. Питання Походження назви «українська мова»

Сучасна назва мови — «українська мова» — є історично недавньою: на Закарпатті цю назву почали використовувати у 20-х — 30-х р.р. XX ст.

Хоча друга назва на означення південних земель Русі — «Україна» — вперше зафіксована в «Іпатіївському літописі» ще в 1187 р., прикметник «українська» у стосунку до мови широко почав вживатися лише у XIX ст. (наприклад, у Т. Шевченка — у 1854 р. паралельно з назвою «наша мова»[19], у Східній Галичині з 1849 р.[20])

Історично найвживанішими визначеннями української мови були:

• «руська мова» (а також численні варіанти на кшталт «руський язикъ», «рускии языкъ», «роускии языкъ», «мова руская», «слови руски», «руске писмо», «річ руская», «про́стии рускій діялектъ», «руська бесіда», «русьскыи ѩзыкъ» тощо). Такі назви використовувалися на всіх історичних українських землях без винятку.

• «малоросійська мова» (а також такі форми як «малоруська мова», «малоросійське наріччя», «малоруський язик», «малоруська бесіда», у М. Лучкая латинська назва — «lingua parvo-russica» «малоросійська мова» тощо). Ці назви широко використовувалися у Центральній та Східній Україні, на Східній Галичині та Закарпатті. До XIX ст. такі назви не вважалися образливими — «Малою Росією» від 1303 р. у церковній традиції називалося спочатку Галицько-Волинське князівство, потім цю назву було перенесено на лівобережну Гетьманщину, а згодом на всю Україну (на землі в складі Московії / Російської імперії і в Австро-Угорщині).

• «русинська мова» від приєднання Східної Галичини до Імперії Габсбургів; ця назва спочатку вживалася у Східній Галичині та у Північній Буковині, а в кінці XIX ст. була прийнята у Закарпатті, витіснивши назви «руснацька / русняцька бесіда / мова / язик». Назва «русинська мова» була офіційною, народна назва мови залишалася попередньою — «руська мова».

• «про́ста мова», що вживалася в середні віки щодо розмовної української мови, на відміну від літературних церковнослов'янської та книжної українсько-білоруської мови.

• «південноросійська», «південноруська», «южноруська», «югова-руська мова» — назви найчастіше використовувалися у Центральній та Східній Україні, а також у Східній Галичині.

• «угроруська» та «карпаторуська мова» до 1944 р. виключно на Закарпатті (паралельно з назвами «руська мова», «підкарпатське наріччя», «русинська мова», «руснацька мова» тощо).

• «козача», «рідна кубанська мова», а також «кубанське наріччя» / «кубанський говір» / «балачка» на Кубані (поряд з назвами «малоруська» та «українська мова»).

• іноді носіями української мови використовувалися назви «материнська мова», «народна мова», «простонародна мова», і навіть «російська бесіда» (на означення саме української, а не російської мови).

Іноземці також вживали такі назви:

• росіяни — «черкаська мова», «білоруська мова».

• поляки — «русинська мова».

• турки — «сарматська мова», «роксоланська мова»,

Назва «українська мова» вживалася, починаючи з XVI ст., на позначення мови козацьких земель, однак до сер. XIX ст. основною назвою мови, що тепер зветься українською, була назва «руська мова»[21]. Ця назва почала вносити плутанину від моменту приєднання України до Московії та згодом Російської імперії, оскільки росіяни у XVIII ст. стали позначати свою мову схожим прикметником (рос. русский языкъ).

Після певного періоду вагань, під час якого мову України намагалися відрізняти від російської за допомогою різних назв, назва «українська мова» зрештою поступово перемогла в усіх українських регіонах.