42.Розкрийте сутність «філософії серця» п.Юркевича

Памфіл Данилович Юркевич – найвизначніший український філософ минулого століття. Без ґрунтовного вивчення його спадщини важко збагнути глибинний смисл тих процесів, які відбувалися протягом другої половини XIX – початку XX ст. у сфері української духовності, а надто і в духовному житті Росії.

«Філософія серця». Основні засади «філософії серця» Юркевич виклав у праці «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого», де розгортається цілісна філософсько-антропологічна концепція про серце як визначальну основу фізичного та духовного життя людини. Юркевич пропонує досить оригінальний і не типовий для його епохи погляд на людину як на конкретну індивідуальність, котрий аж ніяк не вписувався ні в матеріалістичні, ні в ідеалістичні антропологічні теорії того часу. Серце в філософії Юркевича – це скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр душевного й духовного життя людини; центр усіх пізнавальних дій душі; центр морального життя людини, скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон.

З усього цього Юркевич робить два принципово важливі для розуміння суті його «філософії серця» висновки: 1) серце може виражати, знаходити й досить своєрідно розуміти такі душевні стани, котрі за своєю ніжністю, духовністю та життєдайністю недоступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає нашим душевним станом, а не залишається абстрактним образом зовнішніх предметів, відкривається або дає себе відчувати й помічати не в голові, а в серці: в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою лою й рушієм нашого духовного життя. Інакше кажучи, розум має значення світла, яким осявається Богом створене життя людського духу. Духовне життя вникає раніше за розум, котрий є вершиною, а не коренем духовного життя людини. Закон для душевної діяльності, писав Юркевич, не покладається силою розуму як його витвір, а належить людині як готовий, незмінний, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини й людства. Міститься цей закон у серці як найглибшій скарбниці людського Духу. У фiлософiї релiгiї П.Юркевича серце є природною основою релігійності людини, невичерпним джерелом релiгiйної вiри, релiгiйного почуття та

найважливiшим органом богопiзнання i богоспiлкування.

43.Розкрийте особливості виникнення сучасної філософії та її основні напрямки

Феноменологія. Сучасна феноменологія так чи інакше зв’язана з концепцією Едмунда Гуссерля (1859-1938), що розробила основні принципи феноменологічної філософії. До нього феноменологія розумілася як описове дослідження, що повинно передувати всякому поясненню цікавлячого явища. Гуссерль вперше розглядає феноменологію як нову філософію з властивим їй новим феноменологічним методом, що є фундаментом науки

Головні цілі феноменології – побудувати науку про науку, науковчення і розкрити життєвий світ, світ повсякденного життя як основу всього пізнання, у тому числі наукового. Феноменологи прагнуть виділити чисте, тобто допредметну, досимволічну свідомість, або “суб’єктивний потік”, та визначити його особливості. Виділивши “чисту” свідомість, ми зрозуміємо сутність свідомості взагалі. Свідомість завжди інтенціональна, тобто спрямована на що- небудь.

Щоб зрозуміти генезис понять і розкрити природу істинного, “чистої свідомості”, треба провести редукцію свідомості, тобто перейти від розгляду конкретних предметів до аналізу їх чистої сутності. “Чиста свідомість”, звільнене від усіх людських установок, до дослідне, стає можливим розумінню за допомогою “редукції” (зведення).

Виявляється, що свідомість у чистому вигляді – “абсолютне Я” (яке одночасно є центр потоку свідомості людини) – як би конструює світ, вносячи в нього “суть”. Свідомість пояснюється із самої себе, виявляє себе як феномен. Гуссерль, Брентано, Хайдеггер, Мерло-Понті й інші основоположники феноменології розуміли, що це нова наука про свідомість, новий початок у філософії, що відбиває визначену межу: перехід від конструктивізму й ірраціоналізму до можливості рефлексивного дослідження нескінченно різноманітних видів людського досвіду. Методи феноменології дуже вплинули на розвиток філософії в XX ст., зокрема, на розвиток екзистенціалізму, герменевтики, аналітичної філософії.

Екзистенціалізм. Як напрямок сучасної думки, екзистенціалізм виникає на початку 20-х р. У Німеччині, Франції, у роботах російських філософів (Бєрдяєв. Шестов).

Основний зміст екзистенціалізму вкрай складно вичленувати. Різні навчальні посібники й енциклопедії виділяють “релігійний екзистенціалізм” (Ясперс, Марсель, Бердяєв, Шестов, Бубер) і “атеїстичний” (Сартр, Камю, Мерло-Понті, Хайдеггер). У новітніх енциклопедіях ми зустрічаємо розподіл на екзистенціальну онтологію (Хайдеггер), екзистенціальне осяяння (Ясперс) і екзистенціалізм Ж.П.Сартра. Виділяють також екзистенціалізм французький, німецький, російський та ін. Для всіх екзистенціалістичних доктрин характерне переконання в тім, що єдиною справжньою дійсністю можна визнати тільки буття людської особистості. Це буття – початок і кінець будь-якого знання, і насамперед філософського. Людина спочатку існує – думає, відчуває, живе, а потім уже визначає себе у світі. Свідомість людини вільна, її свобода визначає життєвий шлях. Наш вибір і визначає нашу суть, суть буття окремої особистості.

Найбільш яскравими представниками екзистенціалізму були Мартін Хайдеггер і Карл Ясперс.

Карл Ясперс (1763-1863 р.) не вважав філософію наукою про буття чи наукою про життя, тому що наука має обмежений предмет. У центрі філософії немає поняття розуму або свідомості, а є фантазія і віра. Філософська віра відрізняється від релігійної тим, що заснована на міркуванні, а не на одкровенні. Головна мета філософії полягає в тому, щоб допомогти людині зрозуміти, усвідомити своє місце у світі, зрозуміти важливість любові.

В реальному житті, вважав Ясперс, ми відчуваємо одночасно свою силу і здатність змінити світ і свою безпорадність, уразливість, самотність у світі. Щоб позбутися цього почуття, треба проаналізувати “ситуацію”, тобто відповісти на запитання: який світ сьогодні і яке місце я займаю у світі?

Мартін Хайдеггер (1889-1976) вважав, що сучасна йому філософія втратила розуміння сутності і зміст буття. Питання про буття – головне питання філософії, але вирішувати його можна, тільки зрозумівши зміст людини. Людина конструює світ, чи буття, тому з’ясування сутності людського буття розкриває сутність буття взагалі. Людське існування протікає у свідомості початку і кінця (народження і смерть), тобто протікає в часі.

Герменевтика. Герменевтичний метод входить у філософію найяскравіше через роботи Фрідріха Шлейермахера (1768-1834), що з’єднав у собі теолога і філолога. У теології він користався традиційними канонами мистецтва тлумачення текстів, а як філолог-класик, поставив перед собою завдання розробити універсальне навчання про розуміння й інтерпретацію художніх текстів. Нормативна інтерпретація художнього твору може передати лише поверхневий зміст, тоді як головний, сакральний зміст художнього тексту не піддається нормативному тлумаченню. Герменевтика, в його уяві, є мистецтвом розуміння не предметно-змістовного значення тексту, а мислячих індивідуальностей. Власне кажучи, у нього мова йде про психологічну інтерпретацію. Рух від частини до цілого, від попереднього розуміння через інтерпретацію до адекватного розуміння, – така методика інтерпретації одержала назву “герменевтичного кола”.

Герменевтика як метод історичної інтерпретації формулюється В.Дильтеєм (1833-1911) для розробки методу гуманітарних наук. Психологічною основою герменевтики для нього служать життєві прояви, зафіксовані в тексті. Гуманітарні науки повинні розрізняти вираження життєвих проявів в історичних текстах. Завдання Дильтея полягало в тому, щоб бути посередником між сторичною свідомістю і вимогами істини науки.