35. Зародження і розвиток українського театру (друга половина хv - хviii ст.).

До кінця 16 початку 17 століття на території України театральне мистецтво не було настільки розвинутим, як у країнах Західної Європи. Адже ригористична (ригоризм – суворе, надмірно дріб'язкове дотримання яких-небудь моральних принципів) православна церква не допускала тих вільностей у своїй обрядності, які мали місце в латинській церковній обрядності, внаслідок чого там розвинувся церковний, а згодом і світський театр.

Але в Україні завжди існували передумови для виникнення самобутнього театру, бо український народ від найдавніших часів мав у своїх звичаях і обрядах зародки драми. З 11 століття відомі театральні вистави скоморохів, елементи театру були в церковних обрядах. Перші зразки драми у 16-17 столітті прилюдно виголошувалися учнями київських Братської та Лаврської шкіл. Важливими осередками розвитку релігійної драми у цей час були також Львівська братська школа та Острозька академія.

У 17-18 столітті широкого розмаху набули вертепи – мандрівні театри маріонеток, які виконували різдвяні драми та соціально-побутові інтермедії.

Із багатьох історичних джерел відомо, що старовинний Глухів (нині Сумська область) майже все 18 сторіччя був столицею Лівобережної України: спершу резиденцією гетьманів, а потім (1722-1727 рр.) − місцем перебування відомої Малоросійської Колеґії.

36. Народне і професійне музичне мистецтво у хvііі ст.

Різновидом творчої діяльності є музичне мистецтво, яке відображає дійсність у художніх звукових образах. У XIX ст. в багатьох європейських країнах виникли національні музичні школи — норвезька (Е. Ґріґ), польська (Ф. Шопен), чеська (Б. Сметана, А. Дворжак), угорська (Ф. Ліст), фінська (Я. Сібеліус). Одним із найбільших центрів світової музичної культури стала Віденська придворна опера. Австрія з XVIII ст. славилася оперними виставами. Якщо попервах переважали італійські опери, то в XIX ст. на театральних сценах Австрії ставилися твори австрійських, італійських, німецьких, французьких композиторів. У Віденській опері виконувалися твори Моцарта, Бетховена, Вагнера, Верді, Штрауса, Чайковського.

Високий рівень розвитку музично-пісенної творчості забезпечувала поетична і музична обдарованість українського народу. Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. у побуті були поширені землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні пісні тощо. Дуже популярними були пісні-романси «їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої», «Ой, одна я, одна», «Заповіт», пісні про Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса. Із свого середовища народ висунув талановитих співців-кобзарів, лірників (Андрій Шут, Остап Вересай). Дуже популярними були авторські твори, що згодом у народі ставали безіменними: «Там, де Ятрань круто в'ється», «Чи я в лузі не калина була», «Дівчино, рибчино, серденько моє» та ін.

37. Іконопис, живопис та народне малярство України у хvііі ст.

Народні традиції в образотворчому мистецтві України сягають часів Київської Русі. Вони виявилися у монументальному малярстві, іконописі на дереві, полотні та склі, народній картині. Протягом віків творчість народних митців була важливим компонентом духовної культури. Вона уособлювала багатий образний світ, етичні ідеали, гуманізм і демократичність, своєрідність естетичних запитів нашого народу — того, що робить мистецьку спадщину України оригінальною і неповторною.

Самобутні риси знаходимо у творчості майстрів, які брали участь в оздобленні фресками Софійського собору у Києві. Тут, як відзначають дослідники, співпраця візантійських художників з місцевими малярами сприяла формуванню митців з національного середовища, що наближало їх творчість до традицій народної культури. У фресках собору св. Софії, розміщених на стінах веж, виділяються персонажі у сюжетах на світські теми. У сценах іподрому в обличчях глядачів проглядають риси, характерні для людей місцевого типу. Живі враження і спостережливе око авторів відчуваються у зображеннях скоморохів, музикантів, змаганнях борців.

Традиції монументального малярства наслідувалися у наступних століттях у кам'яних і дерев'яних храмах, зокрема Галичини і Закарпаття. Тут до нашого часу збереглися церкви з настінними розписами.

Народне малярство

Ще з часів княжої держави народні традиції були істотним компонентом українського малярства. Виразні самобутні риси проступають вже у монументальному мистецтві староукраїнських храмів. Ці традиції монументальних розписів розвивались протягом наступних віків. Церкви - кам'яні і дерев'яні - з настінними розписами збереглися до нашого часу на теренах Галичини і Закарпаття. Авторами церковних розписів, а також ікон, і, зокрема, іконостасів були переважно народні майстри, найчастіше анонімні. У своїх творах - іконах та великих монументальних композиціях - вони віддзеркалювали реалії життя, передавали особливості світобачення, смаків і думок свого середовища.

Бурхливий розвиток як професійного, так і народного малярства спричиняється у XVI столітті до усталення у цьому останньому яскравої й самобутньої стилістики і образності. У руслі іконописного канону народні митці намагаються передати власне сприйняття образу простої людини - свого сучасника, її переживань, прагнень, сподівань, намагаються відтворити яскраві народні типажі. У межах релігійної тематики з'являються світські і соціальні мотиви.