5. Геополітичне середовище та зовнішня політика Азербайджану, Вірменії і Грузії.

В геополітичному сенсі Азербайджан є унікальним коридором до каспійських нафти і газу та потенційним плацдармом доступу країн Заходу до Близького Сходу і Центральної Азії. Це визначає значний геополітичний інтерес до цієї країни як Російської Федерації та її партнерів по СНД, так і країн Заходу.

Основні контури зовнішньої політики Азербайджану окреслилися в процесі становлення національної незалежності, що був складнішим порівняно з більшістю країн СНД, оскільки крім традиційних для цих країн політичних та економічних труднощів перехідного періоду Азербайджан програв війну з Вірменією та пережив декілька державних переворотів і їх спроб.

Серйозними проблемами, що суттєво впливають на зовнішню політику Азербайджану, є Карабаський конфлікт, який призвів до втрати Азербайджаном близько 20 % своєї території, та вразливе геополітичне і геостратегічне становище країни. Серед держав Південного Кавказу Азербайджан є єдиною країною, що має спільний кордон одночасно з трьома потужними геополітичними центрами регіону - Росією, Іраном та Туреччиною. Володіючи значними запасами нафти і газу в Каспійському морі, він є об’єктом конкуренції за вплив на нього, як серед регіональних, так і позарегіональних держав (переважно західних), що зацікавлені отримати доступ до каспійських енергетичних ресурсів.

За таких обставин Азербайджан у своїй зовнішній політиці намагається перетворити свої геополітичні мінуси на переваги, зокрема, заручитися політичною й економічною підтримкою Туреччини і Заходу, щоб збалансувати вплив з боку Росії й Ірану. Важливим елементом такої політики є прискорена розробка нафто- і газових ресурсів для заохочення економічного інтересу до Азербайджанської держави з боку інших країн, особливо тих, енергетичні компанії яких беруть безпосередню участь в освоєнні багатющих нафтових і газових родовищ Азербайджану.

Азербайджансько-російські відносини від часу розпаду СРСР складаються непросто, оскільки в азербайджанському суспільстві Росія нерідко все ще сприймається країною, що має намір відновити своє колишнє домінування на Кавказі. Суперечливою в цих відносинах залишається й роль СНД, яку Азербайджан схильний кваліфікувати як засіб відновлення російського впливу на колишні республіки СРСР. Однак попри ці принципові розбіжності азербайджанське керівництво намагається активно залучати російські компанії до участі в енергетичних контрактах.

Взаємини Азербайджану з Іраном є певною мірою дзеркальним відображенням його відносин з Росією, оскільки Іран також нерідко сприймається азербайджанцями як колоніальний сюзерен і потенційний регіональний гегемон. До питань, які створюють певну напругу в двосторонніх стосунках, належать також питання культурних і мовних прав азербайджанців, які мешкають в Ірані (за останніми даними їх налічується бл. 11 млн. осіб); ісламський характер Іранської держави та її керівництва, що сприяє посиленню радикальної ісламської опозиції в Азербайджані; провірменська позиція Ірану в карабаському конфлікті; питання правового статусу Каспійського моря, в якому позиція Ірану практично збігається з російською.

Проте непрості політичні стосунки двох держав компенсуються значною мірою взаємовигідним економічним співробітництвом, про що свідчить участь іранських компаній у кількох міжнародних консорціумах, які беруть участь у розробці ресурсів нафти і газу в Азербайджані, а під час війни РФ в Чечні 1994 р., коли було закрито російський кордон з Азербайджаном, Іран перетворився на найбільшого торговельного партнера Азербайджану.

Одним з найважливіших зовнішньополітичних партнерів Азербайджану традиційно є Туреччина. Це проявляється в підтримці Туреччиною азербайджанської позиції в карабаському конфлікті, в дотриманні Азербайджаном турецької моделі розвитку, зорієнтованої на побудову ринкової економіки і світської демократії. В Туреччині азербайджанські політики схильні вбачати країну, через територію якої мають у майбутньому проходити всі найважливіші маршрути транспортування енергоносіїв з Азербайджану на західні ринки.

Динамічно розвиваються азербайджансько-грузинські міждержавні відносини. Наразі Грузія надає Азербайджану найкращі можливості для енергоекспорту на Захід, в обхід Росії. Політично обидві країни рівною мірою стурбовані геополітичними амбіціями Російської Федерації, що зближує їхні позиції щодо СНД та щодо участі в регіональних об’єднаннях на кшталт ГУАМ.

Стосункам з Вірменією перешкоджає серйозна проблема – нагірнокарабаська. Без її врегулювання важко сподіватися на взаємовигідну економічну співпрацю двох держав та спільні зусилля пострадянських держав Закавказзя - Азербайджану, Вірменії і Грузії, у відстоюванні суверенітету й національної незалежності.

Взаємини Азербайджану й України регулюються Договором про дружбу, партнерство і співробітництво від 16 березня 2000 р. Українська сторона сподівається на допомогу Баку у вирішенні проблеми диверсифікації джерел енергоносіїв, а також наповнення нафтопроводу Одеса-Броди-Полоцьк-Гданськ. З цією метою для України важливо зберегти Азербайджан як учасника ГУАМ. Для Азербайджану Україна цікава насамперед у контексті зовнішньополітичної підтримки для вирішення проблеми Нагірного Карабаху.

Через карабаський конфлікт Вірменія на міжнародній арені також здійснює політику балансування між Росією, з якою вона пов’язана договорами щодо правового статусу російських збройних сил (1992р.), російської військової бази на терені країни (1995р.) і „Про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу” (1998 р.), та західними державами, передусім США, на підтримку яких сподівається при урегулюванні карабахського конфлікту в Карабаху.

Взаємини Вірменії з сусідніми Азербайджаном і Туреччиною практично припинилися після того як 1992-1993 рр. озброєні вірменські формування окупували Нагірний Карабах і частину азербайджанської етнічної території. Наслідком цього стала економічна блокада Вірменії Туреччиною й Азербайджаном та закриття вірмено-турецького кордону. Через деякий час вірмено-азербайджанський політичний діалог на вищому рівні було відновлено, налагодженню ж вірмено-турецьких взаємин суттєво перешкоджає небажання Туреччини визнати різанину вірменського населення в Османській імперії у 1915-1916 рр. актом геноциду.

На противагу розвитку турецько-азербайджанського співробітництва Вірменія намагається зміцнювати взаємодію з Іраном. У той час, коли Туреччина і Азербайджан запровадили жорстку економічну блокаду Вірменії, Іран став найбільшим торговельним партнером країни.

Вірмено-американське співробітництво, якому значною мірою сприяє наявність у США численної вірменської діаспори (до 1 млн. осіб), характеризується досить значними обсягами американської економічної допомоги, участю США в підготовці офіцерських кадрів для вірменської армії, а також допомогою в модернізації вірменських засобів зв’язку і комунікацій. Вірменія активно співпрацює також з НАТО в межах програми “Партнерство заради миру” (ПРМ) та має статус асоційованого члена Парламенської асамблеї НАТО. Вірменські військовослужбовці беруть участь у спільних навчаннях в межах ПРМ.

Взаємини Вірменії з Україною базуються на засадах Договору про дружбу і співробітництво від 14 травня 1996 р. Однак, як і Росія, Вірменія негативно ставиться до спроби України активізувати діяльність ГУАМ, вбачаючи в ній можливість ускладнень для себе в підключенні до транспортних і енергетичних коридорів.

Республіка Грузія головними своїми стратегічними партнерами вважає Азербайджан, Вірменію, Іран, Туреччину та Україну, з якими у 1990-х рр. підписала договори про дружбу і співробітництво, а також Німеччину та США, з якими встановила відносини особливого партнерства.

Грузія доби президента Е.Шеварднадзе (1995-2003 рр.) на зовнішньополітичній арені намагалася утримати баланс між США та Росією. Однак у відносинах з Росією наростала напруженість через війну в Чечні і ситуацію в Абхазії. Джерелами напруження були наявність російських військових на території Грузії та звинувачення російською владою грузинського керівництва у наданні притулку чеченським сепаратистам. Після заяв Росії про можливість завдання військового удару по “базах терористів” в Панкіській ущелині Грузії Президент країни Е.Шеварднадзе звернувся до США з проханням розширити військову та економічну допомогу, підписав угоду про стратегічне партнерство з НАТО та оголосив про бажання Грузії стати членом НАТО і ЄС. Грузія дала також дозвіл на проходження стратегічно важливого для США і Заходу газопроводу Баку-Тбілісі-Джейхан своєю територією. У 2002 р. США направили своїх військовослужбовців для надання допомоги грузинській армії в “антитерористичних операціях” в Панкісі.

Зовнішньополітичний курс президента М.Саакашвілі суттєвих змін не зазнав. Найважливішим партнером Грузії на терені СНД М.Саакашвілі проголосив Україну. Взаємини між двома країнами ґрунтуються на Договорі про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу від 13 квітня 1994 р. Для України Грузія має першорядне значення в реалізації геостратегічних інтересів, пов’язаних із зміцненням безпеки в Чорноморському регіоні.

Грузинсько-російських взаємини мають ряд джерел напруження і не відзначаються взаємною довірою. Грузія є єдиною країною СНД, з якою Росія не підписала двостороннього “великого” договору і щодо громадян якої вона ввела 5 грудня 2000 р. візовий режим, мотивуючи це рішення небезпекою проникнення з грузинської території чечеських терористів. Грузинсько-російські відносини не поліпшилися суттєво і після приходу до влади М.Саакашвілі та підписання 30 травня 2005 р. двосторонньої заяви про початок виведення російських військових баз з Грузії. Погодившись на виведення своїх баз з Батумі і Ахалкалакі у трирічний термін, Росія, застерегла про небезпеку ескалації етнічних конфліктів в Грузії після такого кроку, як це вже було в Самцхе-Джавахеті після виведення 62-ї російської військової бази з Ахалкалакі (тоді ескалацію напруженості вдалося зупинити спільними зусиллями грузинської і вірменської сторін). Внаслідок росiйсько-грузинської вiйни 8-12 серпня 2008 р. i визнання Кремлем незалежностi Абхазiї й Пiвденної Осетiї, Грузiя розiрвала дипломатичнi вiдносини  з Росiєю.

У в цілому динамічному розвитку грузино-турецьких відносин певним стримуючим фактором залишається невирішене питання повернення турків-месхетинців до Грузії. Проте ця проблема не завадила офіційній Анкарі збудувати за політичної та фінансової підтримки західних держав, у першу чергу, США, нафтовий трубопровід Баку-Тбілісі-Джейхан для транспортування каспійської нафти з Азербайджану через Грузію до Середземномор’я.