Республіка Сан-Марино – найдавніша з сучасних європейських держав

Розташована на Апеннінському півострові у східних передгір’ях Тоскано-Еміліанських Апеннін поряд з Адріатичним морем й оточена з усіх сторін територією Італії (областями Марко і Романья) Республіка Сан-Марино – одна з найдавніших і найменших держав світу. Про існування Сан-Марино відомо з ІV ст.

Територія країни має форму неправильного чотирикутника і займає площу в 60,57 км². Сан-Марино – найменша за площею після Ватикану й Монако держава в Європі.

З південного заходу на північний схід країна простяглася на 12,6 км, а з південного сходу на північний захід – на 8,6 км. Площа 61,2 км²; загальна протяжність кордонів (лише по суходолу) – 39 км; межує з Італією; виходу до моря не має (країна розташована в 13 км від Адріатичного моря). Країна знаходиться на віддалі 22 км від курортного італійського міста Риміні, з яким з’єднана сучасною автострадою вищої категорії.

Рельєф країни пересічний, гірський. Над вкритою пагорбами місцевістю піднімається вапнякова гора Монте-Титано (750 метрів над рівнем моря), на південно-західному схилі якої розташовується місто Сан-Марино – столиця республіки. З гори відкривається панорама навколишніх рівнин й узбережжя Адріатичного моря, що простягається на 19 км.

Для території країни характерні тераси й вибалки з крутими звисаючими краями. Ґрунтові води дають початок невеликим рікам і струмкам, які стікають в Адріатичне море. Короткі річки бурхливо розливаються в періоди дощів і танення снігів, а в посушливе літо частково пересихають, що ускладнює проблему водопостачання. Територією Сан-Марино протікають три відносно великі ріки – Ауза, Марано й Сан-Марино (притока італійської ріки Маррек’я). В долині Сан-Анастасіо є сірчано-залізні мінеральні джерела.

Територія вкрита лісами і парками. Збереглося декілька дубово-каштанових лісових масивів. На схилах гір – зарослі маквісу (дрок, мирт, лавр, фісташка). Багато духмяних ефіромасляних рослин.

Клімат субтропічний середземноморський, з м’якою зимою і теплим сонячним літом, без різких коливань температури. Середня температура липня близько 23 градусів, січня – від –1 до 4 градусів. Опади випадають переважно взимку, всього за рік – 800 – 900мм. Узимку Адріатичне узбережжя піддається дії холодного північного й північно-східного вітру („бору”), що викликає взимку снігопади й похмуру погоду. Іноді дме північно-східний вітер („грекале”). Влітку на рівнині дмуть бризи, а в гірській частині республіки – гірсько-долинні вітри.

Населення 28,5 тис. осіб (липень 2004); сан-маринці – 80 %; італійці – 18 %, інші – 2 %. Багато сан-маринців живуть в Італії й Франції, а також у Північній Америці. Офіційні мови - італійська (місцевий тосканський говір) та латина; релігія – католицизм (93%).

Столиця країни – місто Сан-Марино (4,4 тис. жителів) розташоване на західному схилі гори Тітано трохи нижче її вершини. Ділові операції здійснюються в місті Борго-Маджоре (5,2 тис.). Найбільше місто – Серравалле (7,9 тис.). Кількість жителів в інших населених пунктах не перевищує 1000 чоловік у кожному.

Майже всі жителі цієї карликової держави – шлюбні родичі, кровні родичі або ж просто добрі сусіди та знайомі. Іншими словами, населення Сан-Марино – це декілька великих патріархальних родин. За традицією два рази на рік глави цих родин зустрічаються, щоб у неформальній обстановці обговорити сімейні проблеми. Сан-маринці вважають подібні зустрічі – Аренго – більш авторитетними, аніж наради сан-маринського парламенту – Великої генеральної ради. Зрозуміло, що при такій родинності важко бути неупередженим під час судових справ. Тому відповідно до закону і в ім’я справедливості поліцейськими та суддями в цій країні можуть працювати лише іноземці.

До кінця 1950-х років економіка країни була слабко розвинена. Переважали сільськогосподарський сектор та обслуговування туристів. Головним заняттям жителів були землеробство, скотарство, виноробство й садівництво. В промисловості найважливішу роль відігравали різка каменю й видобуток сірки. Працювали дрібні фабрики по виробництву посуду, мила, парфумерних товарів і сувенірів. Хліб, тютюн, сіль і мануфактурні вироби ввозилися з Італії, куди Сан-Марино, в свою чергу, поставляла вовну, худобу, вино, шовк, фрукти, сир і будівельний камінь.

З 1960-х років почала інтенсивно розвиватися промисловість: будувалися промислові підприємства, на яких було зайнято більше 100 робітників. Більше половини ВВП Сан-Марино дає сектор туризму. В 2005 році країну відвідали більше 3 млн. туристів, багато з яких спеціально приїжджають у республіку з пляжів Адріатичного узбережжя, щоб помилуватися визначними пам’ятками найдавнішої республіки. Зі сфери послуг розвинена також банківська справа.

Промисловість випускає одяг, електроніку, кераміку, керамічну плитку, меблі, лакофарбові матеріали, цемент, тканини, папір, шкіру, хутра, кондитерські вироби, вина й лікери. 59% електроенергії виробляється за рахунок гідроресурсів, 41% припадає на теплову енергію, значну частину електроенергії доводиться імпортувати з Італії. 17% території обробляється в сільськогосподарських цілях. Сан-Марино славиться своїм вином. Основні продукти тваринництва: сири, м’ясо, шкіра. Розводять шовковичних хробаків і бджіл.

Експортується будівельний камінь, вапно, вовняні тканини, каштани, пшениця, вино, шкіра, кераміка, лаки, черепиця, меблі й цемент. Імпортуються різноманітні споживчі товари й продукти харчування.

Головний торговельний партнер – Італія. Сан-Марино включена в зону „євро” і не має власної грошової одиниці й паперових грошей, хоча випускає монети для нумізматів і поштові колекційні марки, продаж яких становить важливу статтю прибутків.

Інші джерела прибутків – надходження від державних монополій, прибутки від податків та щорічні внески від Італії. Ці внески складаються з мита на товари, що проходять через територію Італії й призначені для Сан-Марино, а також із плати за зобов’язання не випускати власну валюту, не вирощувати тютюн і не відкривати гральні заклади. Угода дозволяє Італії зберегти державну монополію на сигарети й гральні заклади. В країні немає аеропортів. Підвісна залізниця зв’язує столицю з Борго-Маджоре. Між Сан-Марино й Італією підтримується автобусне й автомобільне сполучення. Влітку між Сан-Марино й Риміні курсують вертольоти.

Офіційною датою заснування Сан-Марино вважається 3 вересня 301 року. Згідно з легендою, у IV ст. н.е. каменяр-християнин на ім’я Марино, який приїхав з о. Раб в Далмації для участі в роботах з будівництва порту в Риміні, сховався на горі Монте-Титано від переслідувань християн під час правління імператора-язичника Діоклетіана. Він уславився доброчесним життям, пізніше нього приєдналися інші віруючі, і так виникла перша християнська громада на горі Монте-Титано.

Єпископ Риміні Гауденціо висвятив Марино в сан диякона, а римська патриція Донна Феличиссима, навернена в християнську віру, подарувала йому гору. Після смерті Марино створена довкола нього громада не розпалася, а сам він був канонізований церквою. Останніми словами святого до своїх послідовників було: “Вільними вас залишаю від інших людей” („Relinquo vos liberos ab utroque homine”).

Найдавнішу згадку про життя громади можна знайти у ченця Евгипія (V – VI ст.). У „Судовій грамоті Феретрано” 885 р. вперше згадано назву „Республіка Сан-Марино”, причому ніхто, включаючи церкву, не мав права розпоряджатися жителями гори й пред’являти їм свої претензії. У ІХ столітті республіка, ймовірно, перебувала під покровительством герцога Урбіно. Очевидно, уже в цей час збиралися загальні збори мешканців – майбутній Аренго. В Х столітті війни в Північній Італії спонукали жителів приступити до зміцнення свого поселення. „Диплом Беренгарія” (951 р.) і булла Гонорія ІІ (1126 р.) згадують існування укріпленого містечка Сан-Марино. Головним органом республіки був Аренго, а виконавчі функції належали двом консулам (майбутнім капітанам-регентам). Їхній список ведеться з 1244 р., а 1253-му були схвалені перші статути.

Зростання кількості населення змусило жителів розширити територію поселення. Вони придбали у сусідніх монастирів та графів два замки – Пеннаросса й Казоле, про що свідчать джерела, що датуються 1200 р. Перший рукописний збірник законів, прийнятих Аренго, датується 1295 роком. В ХІІ-ХІІІ століттях, поряд з Аренго, з’явилися нові органи республіки – більш вузькі за своїм складом: Рада шестидесяти та Рада дванадцяти (займалися політичними питаннями).

Запекла боротьба між німецькими імператорами й папством в ХІІІ столітті, що охопила Північну Італію, позначилася й на Сан-Марино. Республіці сторіччями доводилося боротися з сусідніми єпископами, що прагнули обкласти сан-маринців податками і підкорити їх своїй судовій владі.

Окрім того Сан-Марино довелося витримати численні конфлікти з папським престолом, зокрема в період понтифікатів пап Інокентія ІV (бл. 195 – 1254 рр.) Мартіна ІV (1281-1285  рр.), Миколая ІV (1285-1294  рр.), Боніфація VІІІ (1294-1303  рр.) та Іоанна XXІІ (1316-1334  рр.). Церковна влада протягом 75 років чотири рази проклинала республіку.

У 1291 р. єпископ Хільдебранд, призначений папою Миколаєм ІV намісником Романьї, спробував змусити сан-маринців визнати себе підданими папи й сплачувати йому податки. Жителі відмовилися, посилаючись на свою історію й незалежність. У 1296 республіку знову хотіли підкорити церковні намісники. Сан-маринці звернулися до папи Боніфація VІІІ, і цього разу папський легат підтвердив повну незалежність Сан-Марино.

У 1503 році в справи республіки втрутилися війська герцога Чезаре Борджа, що прагнув захопити держави Центральної Італії. В 1556 найманець папи Павла ІV Гвідобальдо Рівера на якийсь час захопив Сан-Марино, але незабаром був вигнаний.

Коли 1631 року рід герцогів Урбіно припинився, його володіння перейшли до папства і Папська область тепер оточувала республіку з усіх боків.

Тому того ж року між нею й папством було укладено договір, за яким Сан-Марино приймала заступництво папи Урбана VІІІ, а той визнавав її незалежність і звільняв від сплати мита при ввезені товарів до Папської області. У цей період почався занепад республіки Сан-Марино. Аренго зібрався останній раз 9 січня 1571 року. Статути, видані наприкінці ХVІ століття, позбавляли його повноважень обрання членів Рад шістьдесяти й дванадцяти. Відтепер радники самі кооптували до свого складу нових членів, у міру необхідності. Всю владу здійснювала Рада шістьдесяти, або Велика генеральна рада, яка офіційно складалася з 20 дворян, 20 селян і 20 городян. У дійсності, вона включала представників міської й сільської знаті та олігархії.

У 1739 році республіка зазнала найтяжчого випробування за увесь час свого існування. Сан-маринці П.Лоллі й М.Белзоппі, підбурювані папським легатом Романьї, кардиналом Джуліо Альбероні, організували антиурядову змову. В жовтні 1739 року війська Дж.Альбероні за підтримки духівництва й папських прихильників захопили Сан-Марино. Жителів республіки зігнали в собор для присяги папі, але ті відмовилися. Одночасно сан-маринці таємно направили посланців до папи, прагнучи відновити незалежність. З Рима був присланий інспектор – кардинал Енріко Енрікес, після чого папа наказав кардиналу Дж.Альбероні в лютому 1740 р. залишити територію Сан-Марино. „Цією республікою можна подавитися, немов цвяхом”, – пояснив таке рішення один з папських посланців.

Наполеонівські війни на початку ХІХ століття змінили міжнародне становище Сан-Марино. Під час італійського походу (1796 – 1797 рр.) свободолюбністю маленького народу захопився Наполеон Бонапарт, який вирішив „зберегти Сан Марино як приклад свободи”. Він надіслав до Сан-Марино французького посла і з почестями зустрів сан-маринського посланця Антоніо Онофрі, що прибув до Мілану для розширення торговельного договору, вже укладеного між Сан-Марино і Цезальпінскою Республікою. Це сприяло підняттю міжнародного престижу крихітної республіки.

Крах Наполеона не позначився на статусі країни. Незалежність Сан-Марино була визнана і підтверджена учасниками Віденського конгресу (1814 – 15 рр.), що внесли її назву до Заключного Акту в переліку суверенних європейських держав.

У період боротьби за національну єдність Італії Сан-Марино попри небезпеку окупації надала притулок Джузеппе Гарібальді (1807–1882 рр.) і двом тисячам його бійців (1849 р.).

Те, що італійський революціонер знайшов притулок у маленькій республіці, викликало гнів Австрії. Австрійські й папські війська оточили Сан-Марино. Однак Гарібальді й 250 його прихильників встигли залишити територію країни. Австрія й папський уряд не вибачили республіці її свавілля. В 1851 році Сан-Марино довелося витримати блокаду австрійських військ, а 1854 – папська влада запропонувала герцогу Тоскани здійснити військову окупацію Сан-Марино як „місця притулку лібералів”. Погроза не була здійснена лише тому, що французький імператор Наполеон ІІІ направив у країну свого посланника й запропонував їй свій захист. Ситуація загострилася в зв’язку з політичними хвилюваннями в самій республіці 1853-1854 років, у яких звинувачували молодих прихильників Гарібальді. В 1859 році ворожі республіці режими в сусідніх італійських державах зазнали поразки, й її тепер оточувало Італійське королівство.

Тому після об’єднання Італії вона відразу 22 березня 1962 р. визнала незалежність Сан-Марино, уклавши уклала Договір про дружбу й торгівлю. Цей договір було поновлено в 1872 та 1897 роках.

У березні 1903 року була створена Сан-маринська демократична асоціація (СДА), що висунула вимогу відновлення народного суверенітету й Аренго, проведення референдуму, здійснення періодичних виборів членів Великої генеральної ради, демократизації держави й відокремлення церкви від держави. Намагаючись обеззброїти реформаторів, влада пішла на проведення податкової реформи й взяла позику в 200 тисяч лір, щоб ліквідувати бюджетний дефіцит.

У вересні 1905 прогресивно налаштовані члени Великої генеральної ради подали у відставку, протестуючи проти консервативного курсу уряду. В жовтні був створений „Комітет за Аренго” на чолі з адвокатом Густаво Баббоні й П.Франчозі. Вони зажадали відставки уряду й скликання Аренго.

Влада змушена була дати згоду на проведення 26 березня 1906 року референдуму, щоб відповістити на запитання, чи хоче населення змінити конституцію країни. 10 червня 1906 року відбулися перші загальні вибори, успіху на яких домігся „Виборчий комітет”, утворений на основі „Комітету за Аренго”.

Новий уряд уклав угоду з Італією, що давала Сан-Марино більш вигідні митні платежі. Але антиклерикальні вимоги соціалістів не зустріли розуміння більш поміркованих демократичних союзників. Наприкінці 1907 року їхня коаліція розпалася, а соціалісти залишили „демократичну групу” в Раді. В 1909 році прийнято закон про регулювання роботи гідів (так було покладено початок розвитку туризму) і транспорту. 8 жовтня 1908 року було скасоване викладання закону божого в початкових школах республіки. 3 серпня 1909 року це рішення було офіційно затверджене Радою.

Обурені католики, спираючись на підтримку сільських жителів, активізували свою роботу у Великій генеральній раді, а 16 травня 1909 року заснували Сан-маринський католицький союз (СКС). Він проголосив своїм завданням захист католицизму й традиційних сан-маринських інституцій.

Уряд Демократичного блоку домігся від Італії збільшення митних платежів, укладення угоди про поставки електроенергії в Сан-Марино, приступив до спорудження водогону. Однак у червні 1914 року соціалістам не вдалося домогтися прийняття нового закону про податки. Демократичний блок почав розпадатися. Чергове загострення політичної ситуації відбулося у зв’язку з революційним повстанням в Італії в червні 1914 року („червоний тиждень”). Після його придушення чимало італійських революціонерів (соціалісти й анархісти) знайшли притулок у Сан-Марино.

У роки Першої світової війни маленький сан-маринський загін (15 солдатів) воював на боці Антанти. Окрім того на фронтах діяв воєнно-польовий шпиталь із сан-маринським персоналом.

В період фашизму в Італії на початку 1920-х років у Сан-Марино знайшли притулок чимало соціалістів і анархістів, що рятувалися від фашистського терору. 1922 року фашистські загони почали терор у Сан-Марино. В жовтні 1922 року фактично припинила існування соціалістична партія. Фашисти домоглися розпуску Великої генеральної ради; на нових виборах у березні 1923 року був висунутий єдиний список кандидатів – „Патріотичний блок”. До 1926 року встановлення відкритої фашистської диктатури в Сан-Марино було завершено.

Правління фашистів не призвело до істотної зміни соціально-економічної структури країни. Модернізації економіки не відбулося. Влада як і раніше перебувала в руках старих олігархічних угруповань. На чолі держави перебували капітани-регенти, що були членами фашистської партії. Законодавчим органом стала Вища суверенна рада. В 1939 р. Сан-Марино й Італія в черговий раз підтвердили Договір про дружбу.

Під час Другої світової війни республіка разом з Італією була на боці країн Осі, оголосивши 1940 р. війну Великій Британії. Незадовго перед капітуляцією Італії 29 вересня 1943 р. Сан-Марино оголосила про нейтралітет і тому з 10 серпня по 21 вересня 1944 р. країну окупували німецькі війська. Під час війни на терені Сан-Марино знайшли притулок більше ста тисяч італійських біженців (у вісім разів більше тодішнього населення).

Після Другої світової війни до влади в країні прийшли ліві сили. Основними партіями правлячої коаліції стали Сан-маринська комуністична (СМКП) і Сан-маринська соціалістична (СМСП) партії, чиї представники посіли пости капітанів-регентів. Лівий уряд, що отримав перемогу на всезагальних виборах у 1951 і 1955 роках, здійснив ряд реформ: були націоналізовані деякі підприємства, освоєно четверту частину гірських земель, проведена аграрна реформа. Прагнучи домогтися більшої економічної незалежності й вирішити фінансові проблеми, уряд вирішив у 1950 році відкрити казино й почати будівництво потужних радіо- і телевізійної станцій. У відповідь Італія оголосила блокаду республіці, що була знята наприкінці 1951 року. В 1953 році Сан-Марино й Італія уклали договір, згідно з яким Сан-Марино відмовлялася від такого будівництва в обмін на регулярну грошову компенсацію.

Гостра політична криза в країні спалахнула 1957 року. В СМСП відбувся розкол: група „незалежних соціалістів” вступила в союз із опозиційними партіями – християнськими демократами (ХДП, існує з 1948 року) і соціал-демократами (СДП, утворена в 1955 році). Ліва коаліція втратила більшість у Великій генеральній раді; тоді капітани-регенти Прімо Марані (комуніст) і Джордано Джакоміні (соціаліст) 18 вересня розпустили парламент, оголосивши про проведення нових виборів за участі міжнародних спостерігачів. Однак опозиція відмовилася визнати це рішення.

Італія виступила на підтримку опозиціонерів. 28 вересня італійські карабінери з танками й бронемашинами блокували республіку. 30 вересня ХДП, СДП і „незалежні соціалісти” створили паралельний тимчасовий уряд у селищі Роверетто й оголосили про зміну капітанів-регентів. Це рішення було визнано Італією й США. Влада звернулася до ООН, але, не витримавши блокади, здалася. Уряд республіки склав із себе повноваження, поступившись „силі й насильству”. 12 жовтня Сан-Марино було окуповано італійськими карабінерами, а 24 жовтня християнські демократи й їхні союзники призначили нових капітанів-регентів та новий склад уряду.

Переможці віддали під суд колишніх капітанів-регентів та інших діячів лівих сил, звинуватили комуністів в організації змови та ввели в 1958 році надзвичайний стан. Був змінений виборчий закон, і сан-маринці, що жили за кордоном, одержали право голосувати поштою (скасований в 1966 році). Ця виборча реформа дозволила християнським демократам і соціал-демократам здобути перемогу на всезагальних виборах 1959 року. Їхня коаліція перемагала на виборах в 1964 і 1969 рр., що дало їм можливість бути при владі до 1973 р.

Пізніше до влади знову повернувся блок лівих партій. У жовтні 1984 р. Велика генеральна рада прийняла реформу оподатковування, що зобов’язала всіх громадян повідомляти суму своїх прибутків. Уряд домагався від Італії перегляду накладених на Сан-Марино обмежень в галузі радіо й телебачення. В 1985 році був затверджений закон про створення державного університету.

Але політичне становище залишалося нестійким, оскільки опозиційна ХДП проводила курс на конфронтацію з лівою коаліцією. Уряд підривали фінансові скандали, в яких звинувачувалися представники СМСП і СЕП. 11 червня 1986 року уряд пішов у відставку. Вперше в історії республіки 26 липня того ж року був сформований кабінет із християнських демократів і комуністів. Основу програми склали „моральне питання” (подолання фінансових скандалів), розвиток економіки й боротьба з безробіттям серед молоді. Уряд залишився при владі після загальних виборів 1988 року, пообіцявши модернізувати структури державних інститутів і сприяти розвитку в соціально-економічній сфері.

В жовтні 1987 року Сан-Марино уклала з Італією дві угоди. Відповідно до першої, скасовувався один з параграфів договору 1953 року про радіо й телебачення. Згідно другої угоди, Італія дозволяла Сан-Марино мати державний телецентр, але одержувала можливість протягом 15 років безпосередньо брати участь у його організації й діяльності нарівні з сан-маринською стороною. Італія надала Сан-Марино на особливих умовах кредит в розмірі 12 млрд. лір на створення телестанції й зобов’язалася щорічно сплачувати 6 млрд. лір на її утримання.

Чинну конституцію Сан-Марино – Статут – схвалено Великою Генеральною Радою 8 жовтня 1600 року, однак з тих пір до неї багаторазово вносилися поправки й доповнення. Статут являє собою зведення середньовічних законів, які неодноразово переглядалися і нині оформлені у вигляді шести книг. У 1974 році Статут був доповнений Декларацією прав громадян і фундаментальних принципів сан-маринської правової системи.

Конституційна структура надзвичайно складна для такої маленької країни, що обумовлено давнім бажанням населення гарантувати дотримання своїх прав шляхом розподілу влади.

Вищим органом республіки здавна був Аренго – збори глав родин; пізніше, коли вироблення законів таким великим колом осіб стало важкою справою, його законодавчі права були передані Великій генеральній раді. Однак Аренго зберігає повноваження по зміні законів і подання законопроектів. За традицією, це робиться в перший тиждень після 1 квітня та 1 жовтня. Рада зобов’язана розглянути ці петиції в шестимісячний термін. З початку ХVІІ століття Аренго був фактично позбавлений влади й більше трьохсот років не збирався.

Лише 25 березня 1906 цей орган повернув собі повноваження й ухвалив, що члени Великої генеральної ради повинні обиратися всенародним таємним голосуванням. З цього часу в Сан-Марино запроваджено всезагальне виборче право для громадян старше 18 років, які живуть у країні. Жінки отримали виборчі права лише в 1960 році. В наш час Аренго розглядається в якості гаранта демократично-республіканської структури суспільства і держави та виконує окремі функції сенату.

Парламент республіки – Велика генеральна рада – складається з 60 членів, які обираються всенародним голосуванням строком на п’ять років за пропорційною системою. Рада здійснює законодавчу, адміністративну й юридичну владу. В її компетенцію входить прийняття законів і постанов, ратифікація договорів та угод, призначення на державні посади й дипломатичні пости. Крім цього, вона має право помилування, амністії й реабілітації, надає громадянство, почесні титули й ордени, контролює державний бюджет. Велика генеральна рада обирає капітанів-регентів, Державний конгрес, Раду дванадцяти, урядових контролерів та контролерів регентства.

Функції глави держави виконують два капітани-регенти. Вони обираються Великою генеральною радою зі свого складу кожні 6 місяців, приступають до виконання обов’язків 1 квітня й 1 жовтня, представляють державу і є главами виконавчої влади. За звичаєм, один з них повинен походити з міста, інший – із сільської місцевості.

Посада вважається почесним обов’язком, за який вони не отримують платні. Наприкінці свого перебування на посаді капітани-регенти зобов’язані представити звіт про свою діяльність, причому кожний громадянин може привселюдно оголосити скаргу на несправедливе рішення. Для розслідування їхньої діяльності існує спеціальний судовий орган – „Консорціум регентства”. Капітани-регенти головують у Великій генеральній раді, Раді дванадцяти та Державному конгресі. Вони працюють суворо колегіально й зобов’язані приймати всі рішення спільно, кожний з них має право накласти вето на рішення іншого. Капітан-регент може бути повторно обраний на цей пост лише через 3 роки.

Уряд республіки – Державний конгрес – складається з 10 членів. Цей орган утворений в 1945 році в результаті злиття Економічних зборів і Ради з іноземних справ. Згідно з законом від 15 травня 1945 року уряд здійснює виконавчу владу разом з капітанами-регентами. Всі члени конгресу обираються Великою генеральною радою строком на 5 років. Особливу роль грають державні секретарі – з внутрішніх, зовнішніх та фінансових справ. Судочинство – цивільне й карне – частково здійснюється в італійських магістратах. Апеляції спочатку направляються італійському судді.

Вищим судовим органом країни вважається Рада дванадцяти. Її повноваження визначені законом від 1923 року і включають цивільні, карні й адміністративні функції. Рада служить також як суд „третьої інстанції”. Вона має право давати дозвіл іноземним громадянам на придбання нерухомості на території республіки, визнавати юридичних осіб і дозволяти їм змінювати права власності. В 1989 році створений адміністративний трибунал. Дрібні справи веде місцевий суд. Тюремні ув’язнення строком більше 6 місяців відбуваються в італійських в’язницях.

Сан-Марино є унітарною державою. Територія республіки розділена на дев’ять адміністративних округів: Сан-Марино, Аккуавива, Борго Маджоре, Киезануова, Доманьяно, Фаетано, Фьорентино, Монтеджардино і Серравалле. У кожному з яких розташовані середньовічні замки, які є адміністративним центрами громад, з яких складається держава. Громадами керують муніципальні ради, що називаються „Управа замка”, керівник управи має звання „Капітана замку”.

Виконавча влада здійснюється капітанами-регентами разом з Державним конгресом (урядом). З давніх пір встановилася традиція, що кожний сан-маринець, звертаючись навіть до одного із керівників, повинен був використовувати множину. На думку лінгвістів, саме з Сан-Марино по всій Європі поширився звичай використовувати займенник у множинні „Ви” для ввічливого звернення.

Після Другої світової війни в Сан-Марино склалася багатопартійна система. Християнсько-демократична партія (ХДП) – найбільша в країні. Заснована 9 квітня 1948 року за зразком і під впливом італійської ХДП; проголошує цінності демократії, волі, плюралізму й солідарності. Партія створена сан-маринськими католиками, підтримується церковним керівництвом і дотримується правоцентристської орієнтації. Входить у Європейську народну партію й Інтернаціонал християнсько-демократичних партій. До 1957 року ХДП перебувала в опозиції щодо лівого уряду країни, в 1957-1973 роках управляла Сан-Марино в коаліції з соціал-демократами, в 1973-1977 роках – із соціалістами. В 1978-1986 роках християнські демократи знову пішли в опозицію, а 1986-1992 – ХДП сформувала уряд разом з комуністами; з 1992 року – знову в союзі із соціалістами. На загальних виборах у червні 2001 року партія набрала 41% голосів і одержала 25 з 60 місць у Великій генеральній раді. Лідер – Джованні Лонферніні (капітан-регент у 2003-2004 роках).

Сан-маринська соціалістична партія (СМСП) – створена в 1892 році. Проголосила свою прихильність принципам міжнародного соціалізму, намір модернізувати політичну систему країни й поліпшити соціально-економічні умови життя громадян Сан-Марино. СМСП орієнтується на цінності представницької демократії, свободи й прав людини, солідарності, соціальної справедливості й рівних можливостей. Виступає за проведення реформ із метою постійного вдосконалення соціальних і демократичних інститутів і відкидає готові суспільні моделі. В 1945-1957 роках соціалісти правили країною в коаліції з комуністами; в 1955 році від них від’єдналося праве крило, що утворило Соціал-демократичну партію (возз’єдналися з СМСП в 1987 році). Соціалістична єдина партія злилася зі СМСП в 1990 році. В 1957-1969 роках СМСП перебувала в опозиції. В наступні роки вона входила в правлячу коаліцію разом із християнськими демократами (1969-1977), комуністами й соціал-демократами (1978-1986) і знову із ХДП (з 1992). На всезагальних виборах соціалістів підтримали 24,2% виборців. Партія має 15 місць у Великій генеральній раді. Лідер – Альберто Чеккетс (капітан-регент в 1994, 1998, 2001-2002 роках).

Партія демократів (ПД) – створена на початку 2000-х років на основі Прогресивно-Демократичної партії, що, в свою чергу, виникла в 1990-1991 роках у результаті перетворення існуючої з 1921 року Сан-маринської комуністичної партії. На всезагальних виборах 2001 року ПД одержала 20,8% голосів і 12 місць у Великій генеральній раді. Лідер – Клаудіо Фелічі.

Народний альянс сан-маринських демократів (НАСД) – центристська партія, створена в 1993 році. Політична філософія НАСД виходить із тези про кризу „традиційної моделі партії” і наміру створити „об’єднання вільних особистостей, без партквитків, із простими правилами, навколо високих цінностей... і реалістичної програми”. Виступає за реформу державних інститутів з більш чітким поділом влади, розширенням практики референдумів тощо. На виборах у 2001 році НАСД набрав 8,2% голосів і завоював 5 місць у Великій генеральній раді.

Сан-маринське комуністичне відродження (ВКВ) – ліва політична партія, створена в 1991 році на основі лівого крила колишньої Сан-маринської комуністичної партії. За ідеологією й політичною лінією аналогічна Італійській партії комуністичного відродження. На виборах 2001 року одержала 3,4% голосів; має 2 місця у Великій генеральній раді.

Санмаринський національний альянс (СМНА) – ультраправа партія, що об’єднала колишніх неофашистів. За ідеологією й політичній лінії аналогічна Італійському національному альянсу. На виборах 2001 року одержав 1,9% голосів і 1 місце у Великій генеральній раді.

Сан-Марино дотримується принципів нейтралітету й неприєднання та не бере участі у військово-політичних блоках. З 1992 року країна входить до складу ООН та низки її спеціалізованих установ (ЮНЕСКО, ЮНКТАД, ВПС, ВОЗ, ВОІВ, Всесвітня організація по туризму, ФАО, МБРР, ІКАО тощо). Сан-Марино бере участь у роботі інших міжнародних організацій, таких як Рада Європи (з 1988 р.), Міжнародний рух Червоного Хреста та Червоного Півмісяця та інших.

Сан-Марино підтримує дипломатичні відносини з багатьма державами. Особливі відносини існують з Італією. Республіка має спільний з Італією митний та поштовий союз. Відповідно до договору 1953 року, Італія зобов’язалася виплачувати Сан-Марино щорічну грошову компенсацію за відмову від випуску власних грошових знаків й організації митної служби, а також за зобов’язання не допускати будівництва на своїй території гральних закладів і радіотелевізійних станцій (остання угода була скасована в 1987 році).

Таким чином, попри малі розміри, оточена звідусіль Італією маленька республіка Сан-Марино не лише живе активним політичним життям, але й бере активну участь у міжнародній політиці.