• понад 20 співоігор (театральних вистав, український переклад німецького жанру зінгшпіль). Писав для Перемишльського театрального гуртка, в якому сам виступав як актор. Перероблені польські та німецькі п’єси і пристосовані до українських сюжетів та п’єси на вірші українських поетів:

  • «Жовнір-чарівник» (І. Котляревський «Москаль-чарівник»);

  • «Верховинці» (польський драматург Ю. Коженьовський);

  • «Підгіряни» (слова І. Гушалевича) – співогра зайняла І місце у конкурсі на кращу українську п’єсу у 1864 р., оголошений товариством «Руська бесіда». Виконувалася з великим успіхом виконувалася у Петербурзі, Празі, Варшаві;

  • «В людях ангел не жена, вдома з мужем сатана» .

• релігійна церковна музика (до 40 композицій) – Літургія для чоловічого хору;

• 30 Хорів світського змісту:

  • патріотичні хори: «Мир вам, браття» (радість з приводу скасування панщини в Галичині), «Ще не вмерла Україна», «Де Дніпро наш котить хвилі» (сл. В. Масляка), «Тост до Русі» (сл. В. Стебельського), «Хто за нами, Бог за нами» (сл. І. Гушалевича).

  • кантата-поема «Заповіт» (вірш Т. Шевченка). Перший в Галичині музичний твір на вірш Кобзаря. Був написаний для Шевченківського концерту, який організовувала «Руська бесіда» у Львові у 1868 р. Вперше прозвучала на цьому концерті із «Заповітом» М. Лисенка.

  • хорова поема (хоровий цикл) «Жовнір» - складається з 3 окремих хорів «На отході» (Прощання), «Битва», «По битві».

  • хорова лірика – «До зорі» (сл. І. Гушалевича), «Похорон», «Вдівець», «Цвітка молить», «Жаль» (сл. В. Шашкевича), «Поклін»(сл. Ю. Федьковича).

• оркестрові твори (увертюри-симфонії) та солоспіви.

Історія написання музики «Ще не вмерла Україна»

Михайло Вербицький мріяв покласти на музику всі поезії Тараса Шевченка. 1863-го року в львівському журналі ”Мета” надрукували чотири вірші поета. Відкривав номер не відомий доти твір ”Ще не вмерла Україна”. Він сподобався священикові — за настроєм і структурою нагадував польський гімн ”Єще Польска не зґінела”. За тиждень отець Вербицький написав музику до всіх віршів, опублікованих у журналі, — спершу для гітари,а потім для хорового виконання.

21 грудня 1864-го ”Ще не вмерла Україна” вперше виконали у Львові — у виставі театру товариства ”Руська Бесіда” за п’єсою Карла Гайнца ”Запорожці”. Щоправда, текст її трохи підлаштували під зміст спектаклю — на ”Ще не вмерло Запоріжжя”. Вистава була нудною, враження на глядачів справляли лише пісні Вербицького — публіка після кожної аплодувала стоячи. Довелося співати на ”біс”. Наступного року вже оригінальний текст виконували у Перемишлі на роковинах смерті Тараса Шевченка. Уже згодом з’ясувалося, що вірш належить не йому, а молодому вченому-етнографові з Борисполя під Києвом — Павлові Чубинському.

Значення М. Вербицького в українській музичній культурі:

1. М. Вербицький закладає основу західноукраїнської «перемишльської» композиторської школи.

2. У музиці втілює естетику романтизму. У його творчості всі основні тематичні сфери загальної романтичної естетики – конфлікт ліричного героя з оточуючим середовищем, автобіографічність сюжетів, підкреслена увага до внутрішнього світу героя, звертання до фольклорних джерел.

3. В українській хоровій музиці є продовжувачем традицій Д. Бортнянського (просторове зіставлення solo, ансамблю і tutti, ритмічна імітація, чергування контрастної і імітаційної поліфонії).

«… важко нам собі уявити, чим була би наша церковна музика без Бортнянського. Все, що в ній є більш вартісне та інтересне, – це твори більш чи менш талановитих послідовників Бортнянського, таких … як Вербицький, Лаврінський та ін. Усі вони живились майже виключно соками музики «нашого Моцарта», як звав Бортнянського найближчий йому духом і формою Михайло Вербицький» . (С. Людкевич)

Найближчим послідовником М. Вербицького став ІВАН ЛАВРІВСЬКИЙ (1822-1873) послідовник «перемишльської школи». –композитор, диригент, священик.

Народився в с. Лопінка на Лемківщині (знищене 1946–1947; тепер урочище в Підкарпатському воєвод., Польща) у родині місцевого пароха. Навчався спочатку в Перемишлі в хоровій школі, потім — у Греко-католицькій духовній семінарії у Львові. Музикою займався під керівництвом В. Серсавія, а також регента польського катедрального костелу в Перемишлі Ф. Лоренца. 1849 висвятився і кілька років перебував на парохії в с. Лопушниця (тепер Старосамбірського р-ну Львівської обл.). Згодом переїхав до Перемишля, де обійняв посаду префекта (наставника) в духовній семінарії (1850–1854).

Керував хором дяко-учительської школи. Водночас займався композиторською діяльністю, писав музику для церковних хорів, а також світські пісні на основі літературних творів. Адміністратор греко-католицької парохії у Кракові (1854–1861), від 1861 — парох. Видав монографію про краківську парохію, готував до друку давній рукопис про історію греко-католицької церкви, велику увагу зосереджував на культурно-просвітницькій роботі.

Мешкав 1863–1866 у Львові (був керівником хору Греко-католицької духовної семінарії). Писав музику для щойно створеного в Галичині професійного театру «Руська Бесіда». Однак три співогри Л. не були виставлені на сцені з різних причин, зокрема політичних (відомі претензії щодо твору «Пан Довгоніс»). 1866–1873 мешкав у м. Холм (тепер Люблінського воєвод., Польща). За пропозицією російського уряду працював віце-ректором і професором Греко-католицької духовної семінарії, викладав теологію, літургіку й церковний спів, виконував обов'язки настоятеля катедральної парохії, був катедральним каноніком і членом консисторії, писав літургічні композиції для хорів. Помер у м. Холм.

Його творча спадщина обмежується хоровою музикою:

• духовні твори – жалобні псалми, хори, Вічная пам’ять, Дух святий;

• світські – Осінь (на вірші М. Устияновича), Заспівай ми соловію, Річенька – пейзажні, Козак до Торбана (на вірш М. Шашкевича), Гей, браття, щиро та сміло, Веселися, Галицька Русь – патріотичні. Надихнуло на створення суспільне піднесення українців Галичини після «Весни Народів» 1848 р.

• три співогри – Обман очей, Пан Довгоніс, Роксоляна. Не були поставлені на сцені, тому залишилися в рукописах і не дійшли до нашого часу.

!!! Таким чином, І. Лаврівський продовжує традиції М. Вербицького у діяльності «перемишльської школи», створюючи хорову музику класичного стилю з місцевим колоритом (старогалицька елегія) із ранньромантичними рисами.