3.Соціальний контроль за девіацією

Термін “соціальний контроль” був запроваджений французьким соціологом і соціальним психологом” Г.Тардом. Він розглядав його як важливий засіб виправлення кримінальної поведінки, одним з найважливіших факторів соціалізації;

Соціальний контроль є особливим механізмом соціального регулювання поведінки і підтримання громадського порядку;

Неформальний контроль грунтується на схваленні або засудженні дій людини з боку її родичів, друзів, колег, знайомих, громадської думки. У традиційному суспільстві існувало дуже мало писаних норм. Більшість аспектів життя членів традиційних сільських спільнот контролювалися неформально. Суворе дотримання ритуалів і церемоній, пов’язаних із традиційними святами і обраядами, виховувало повагу до соціальних норм. Неформальний контроль обмежений невеликою групою, у великій групі він неефективний. Агентами неформального контролю є родичі, друзі, родичі, сусіди;

Формальний контроль – грунтується на схваленні або засудженні дій людини з боку офіційних органів влади та адміністрації. У великому, багатомільйонному суспільстві підтримувати порядок засобами неформального контролю неможливо. Потрібно залучати спеціальні соціальні інститути – суди, армія, церква, ЗМІ тощо. Відповідно, агентами формального контролю виступають працівники цих установ;

3.Соціальний контроль за девіацією

Якщо індивід виходить за межі соціальних норм, його очікують санкції – покарання і винагороди, які застосовуються суспільною групою до індивіда, який не дотримується засад, обов’язкових для членів групи.

Оскільки соціальний контроль буває формальним або неформальним, виділяють 4 головні групи санкцій – формальні позитивні, формальні негативні, неформальні позитивні і неформальні негативні;

З огляду на спосіб застосування санкцій виділяють актуальні і перспективні санкції. За часом застосування виділяють репресивні та превентивні санкції.

Жорсткість санкцій залежить від: 1) міри формалізованості ролі – чим більше роль формалізована, тим жорсткіші санкції; 2) престижності статусу; 3) згуртованості групи; 4) авторитетності групи для носія певної суспільної ролі.

Профілактика девіантної поведінки

Створення відповідних соціальних умов, які б зменшували, або унеможливлювали девіантну поведінку серед дітей і молоді.

Інформування молоді про шкоду фізичну і моральну вживання алкогольних напоїв,наркотичних, психотропних та інших препаратів;

  

Розвиток соціальної та особистісної компетентності молодої людини, вироблення навичок самозахисту через профілактичні програми, які є засобом впливу на особистість з метою розвитку навичок прийняття самостійних рішень та уміння бути відповідальним за свої вчинки.

Важливо виділити стосунки соціології з поняттям і теорією відхиленої від норм (девіантної) поведінки. Саме поняття девіантної поведінки є набагато ширшим, ніж зміст злочинної дії. Відомо, що відхилення бувають не тільки негативні, але й так звані позитивні. Усе соціальне життя просякнуте нормами і відхиленнями. І не випадково Е.Дюркгейм наполягав на необхідності розрізнення нормального й патологічного як провідного правила соціологічного методу. Доцільно розмежовувати між собою різноманітні теорії девіантної поведінки та прикладні напрямки досліджень різних відхиилень. Та чи інша теорія девіантної поведінки може бути дуже абстрактною

Проблемою є те, що більшість сучасних робіт з проблем девіантної поведінки створені без намагання занурення у сферу злочинного. Подібні праці поверхові і не мають практичного значення. Соціологія злочинносі повинна створюватися саме як соціологічна дисципліна, але в руслі тих набутків, що притаманні традиції дослідження злочинності, у співпраці з юридичними й неюридичними дисциплінами кримінального циклу.

Проблема злочинності особливо хвилює сучасників. Перші місця у нас традиційно посідають соціально-економічні проблеми. Якщо застосовувати номінальну шкалу з правом вибору кількох альтернатив одночасно, то такі ударні позиції збирають 2/3 усіх відповідей, а злочинність – не менше від 50% відсотків.

Промовистим показником, що говорить про важливість проблеми є виробництво та встановлення металевих, броньованих дверей.

Статистика свідчить, що протягом останніх десітиліть відбувся невпинний ріст кількісних показників злочинності. Йдеться про зареєстровані злочини. Коефіцієнт злочинності з розрахунку на 100 тис населення 1980 р. становив 485; 1985р – 618; 1990р – 895, 1995р – 1245; 2000р – 1109. Свого апогею показники злочинності сягнули 1995 р Щодо реального рівня злочинності, то соціологічні показники є не кілька порядків вищими від офіційних даних.

Злочинність змінилася не тільки кількісно, відбулися суттєві якісні зрушення і також не на користь суспільства. Поширилися організовані форми (організовані злочинні формування), злочинні гроші сьогодні робляться на торгівлі наркотиками, зброєю, людьми, чого майже ніколи не було раніше; вражає своїми масштабами і спустошливими наслідками для країни так звана «білокоомірцева зловинність», корупція. Останнє перетворилося на одну з провідних перешкод реформ та економічного пооступу і створило Україні непривабливий міжнародний імідж.

Злочинність є провідною соціальною проблемою, як щиро хвилює широкі верстви населення. Вона не може не цікавити й соціологів. У нас мало соціологічних даних про злочинність. На Заході кримінологія розуміється в першу чергу як соціологія злочинності. Кримінологія в Європі розглядається як міждисциплінарна галузь, яку досліджують соціологи, юристи, психологи, біологи, медики. Тобто кримінолог на Заході може бути ким завгодно: і юристом, і соціологом, і психологом і т.д.

У нас кримінологія є суто юридичною галуззю, причому досить закритою, корпоративною, адже вона значною мірою виникла і розвивалася під опікою ЦК КПРС для наукового забезпечення правоохоронних структур держави – МВС, прокуратури.. Як навчальна дисципліна кримінологія викладається виключно у юридичних вузах, а в навчальних програмах соціологічних факультетів її немає.

«Соціологічний вакуум» для кримінології не є природним, тому що кримінологи повинні займатися соціальною проблематикою і використовувати соціологічні методи. Вітчизняним кримінологам бракує соціологічної теорії, на основі якої можна будувати пояснювальні моделі злочиинної поведінки, особистості злочинця, і взагалі злочинності як соціального феномену, а також виробляти методологічні принципи кримінологічних досліджень.

Засновником соціології злочинності вважають Адольфа Жака Кетлє. Він був сучасником і конкурентом «офіційного» засновника соціології О.Конта, справивши на останнього певний вплив. Наприклад, відомо, Конт відмовився від терміна «соціальна фізика» й сконструював термін «соціологія» саме тому, що прагнув зберегти ідентичність свого вчення і відокремити себе від Кетлє. Ідея суспільства на початку ХІХ ст була щільно повязана з парадигмою соціального реалізму. Злочинність можна розглядати як особливу соціальну реальність, стабільну соціальну форму, що існує обєктивно, незалежно віж бажань, почуттів, цілей окремих людей і у свою чергу може відбивати впливи інших соціальних явищ (реальностей). Було зауважено, що кожного року у Франції коїться однакова кількість злрочинів, отже діють постійні й однакові причини, що породжують злочинність. Кетлє розглядав суспільство як врівноважену систему, де злочинність знаходиться у причинно-наслідковому звязку з іншими соціальними явищами. Отже, впливати на злочинність можливо не через окремuх особистостей, а через соціум – за раунок поліпшення суспільної моралі, соціальних інститутів. Він намагався сформулювати деякі внутрішні закономірності злочинності, наприклад, досліджував схильності до злочину в залежності від віку особи на базі національних статистик Франції, Бельгії, Британії. «Сильність до злочину – писав він – зростає достатньо швидко під час досягнення зрілого віку. І далі , сягнувши максимуму, вона зменшується до кінця життя. У Франції мах – це 24 роки, у Бельгії – 26 р. У 1829 р. він наважився оприлюднити прогноз рівня злочинності на наступний рік. Його припущення блискуче підтвердмилося, що мало величезний резонанс у суспільстві.

Зличинність: теоретико-соціологічна інтерпретація.

Соціологи не мають універсальної і загальноприйнятної теорії. Стародавні філософи радили вивчати складні питання «від початку». Тому звернемося до відомих і авторитетних теорій, вчень, що торкаються цієї теми.

Біблійна версія. Християнська оповідь історії людства починається з прабатьківського гріха. Якщо вважати, що злочин – це протиправна дія, заборонена під страхом покарання, то прабатьківський гріх можна розглядати як перший груповий злочин, оскільки він має формальні ознаки попередньої змови. Злочинцям була відома вимога норми – не їсти плодів з дерева пізнання добра і зла, вони були поінформовані про можливе покарання. Усіх підсудних (змій, жінка, чоловік) було визнано винними і вони отримали суворі довічні покарання, які тотально поширювалися на їх потомства. Така практика колективного покарання була, до речі, вельми поширеною у старі часи: в Персії, Ассирії, Індії зазвичай жінка і діти злочинця катувалися в однаковій мірі з винуватцем.

Біблійні оповіді є важливим свідченням для соціології злочинності, бо вони ясно вказують – злочинність невідємна частина суспільного життя. Біблію можна розглядати як символічне, кодоване послання, стислий виклад соціогенезу, що часто знаходить докази.

Природничо-науковий погляд. Базується на наукових фактах та гіпотезах, даних біології, антропології, палеоантропології, соціальної антропології, археології. В основу цього погляду покладено теорії еволюціонізму, дарвінізм, що повязують людину з тваринним царством та закономірностями його буття. Соціогенез розглядається як антитеза біологічній суті людини. Дані палеоантропології та археології свідчать: вбивство, канібалізм були звичайним і повсякденним явищем принаймні у частини наших далеких пращурів. Агресивність є біологічною рисою людини, факторами її були боротьба за домінування, за жінок, голод і просто неприязнь. Вважається що у людей з Неандерталя були виразно розвинуті долі мозку, які відповідають за агресію. Отже, вони мали менше шансів для удосконалення колективного способу життя і в цьому в решті решт програли кроманьйонцям.

Критичним моментом антропогенезу був інтелектуальний вuбух, який звільнив наших пращурів від диктату біологічного інстинкту і народив те, що ми сьогодні називаємо свободою волі. Первісна людина ставала небезпечною для еволюційного розвитку свого виду. Цікаво що тільки мурахи, макаки і люди з усіх біологічних істот вбивають своїх – представників свого виду. Внутрішні біологічні механізми охороняють вид від самознищення навіть за умов природного добору.

Безладний терор, викликаний надзвичайною кмітливістю людини і підсилений використанням штучних бойових знарядь, не міг тривати вічно. Зникнення людської гілки еволюції випередило створення суспільства. Його суть – нормативний порядок. Перші норми, мабуть регулювали сексуальні відносини, підтримували старшинство. Забороняли вбивство й поїдання членів клану.

Природничо-наукова гіпотеза була використана багатьма юристами, філософфами, соціологами для розробки похідних версій і концепцій. Чезаре Ломброзо запропонував відому концепцію природженого злочинця, який генетично, антропологічно є спорідненим з агресивними предками сучасної людини. Він своє відкриття зробив у вязничній лікарні, коли помітив спорідненість зовнішніх рис особливо небезпечних злочинців і вигляду дикунів, доісторичних людей. Ломброзо зробив висновок, що злочинність – це атавізм, біологічне за своєю суттю явище.

Дослідження латентної злочинності

У широкому сенсі латентною є практично вся злочинність, а не тільки та частина, що прихована від поліції й не потрапляє до статистики. Одночасно можна виділити певний клас схожих за цією ознакою явищ та соціальних процесів: проституція, наркоманія, корупція, торгівля людьми, сімейне насилля тощо. Їх єднає не тільки те, що вони «на межі» або «за межею» закону. Ці явища є прихованими, латентними за своєю природою.

Із 100 % (7-9 млн злочинів) злочинів заявлені 50-60 %(4млн злочинів)

Зареєстрована злочинність становить 35-45%

Розкрита злочинність 18-20%

Виявлено осіб 16-18 %

Притягнуто осіб до кримінальної відповідальностів 12-15%

Засуджено осіб 10-12%

Засуджено осіб до позбавлення волі 4-5%

Ця схема виконана на фактичних даних у Росії за 1993 р.

Цю схему кримінологи низивають ефектом лійки, коли вектор мобільності йде не догори, а вниз, бо статуси засуджених, увязнених, хронічних алкоголіків, наркоманів і проституток відповідають скоріше визначенню «дно суспільства», ніж якійсь метафорі.

У тих штатах США, де є нижчий рівень інтернетизації, рівень злочинності (зокрема, згвалтувань) є вищим. (Фрейд).

Форми девіантної поведінки.

Проституція.

Гомосексуалізм.

Злочинність

«Синьокомірцева» та «білокомірцева злочинність».

Під синьокомірцевою злочинністю маються на увазі злочини, скоєні представниками нижчих класів.(злочини більше повязані із застосуванням фізичної сили., а не якихось професійних навичок (від комунікаційних до навичок роботи з компютерною технікою. Існують подвійні стандарти щодо білокомірцевої злочинності та вуличної.

Фенемен маргіналізації. Маргінальність означає становище індивідів які знаходяться на межі двох культур. Відчуття маргінальної людини – відчуття моральної дихотомії, роздвоєння та конфлікту, коли старі звички відкинуті, а нові ще не сформовані. Періоди переходу і кризи є в кожної людини, але для маргінала ці стани є постійними, а тому він перетворюється в окремий тип особистості. Виділяють такі характеристики маргінльної людини: вона має серйозні сумніви у власній цінності, її звязки з друзями є поверховими, для неї є схильність уникати невизначених ситуацій, щоб не ризикувати приниженням, хвороблива соромливість у присутності інших людей, самотність і мрійливість, надмірна турбота про майбутнє і страх перед ризиком, нездатність насолоджуватися і переконання в тому що навколишні є несправедливими до неї.

У той же час маргінальність є не лише психологічним, а й соціальним феноменом, адже маргінальна людина – це побічний продукт процесу акультурації в ситуаціях, коли відбувається взаємодія двох культур. Маргінальна особистість втілює в собі новий тип культурних відносин, який складається на новому рівні цивілізації внаслідок глобальних етносоціальних процесів.

Маргінальна людина приречена бути чужим і космополітом водночас у двох світах. Така людина стає (порівняно з оточенням) індивідом з ширшим горизонтом, витонченішим інтелектом, більш незалежними і раціональними поглядами. Маргінальна людина завждии цивілізованіша людина.

Глибинні соціальні трансформації у сучасному українському суспільстві актуалізували проблему маргіналізації, яка може стосуватися як окремих індивідів, так і загалом соціально-демографічних, професійних, етнічних груп населення. До традиційних маргінальних груп можна віднести інтелігентів-маргіналів. Соціальне дно, асоціальні – це проститутки, алкоголіки, наркомани, гомосексуалісти, колишні увязнені, носії молодіжних субкультур, бомжі, жебраки.