81.Акт проголошення незалежності України. Всеукраїнський референдум та ви­бори Президента України 1 грудня 1991 року.

Спроби кремлівської верхівки врятувати радянську імперію

Демократизація суспільного життя, на­міри реформувати Радянський Союз (йшла робота над розробкою нового союзного до­говору) викликали опір консервативних сил владних структур, які 19-21 серпня 1991 р. здійснили спробу державного перевороту. Був утворений Державний комітет з надзви­чайного стану на чолі з віце-президентом Г.Янаєвим. Своєю головною метою зако­лотники проголосили "врятування єдиної держави".

Із усіх політичних сил України лише ке­рівництво КПУ стало на бік заколотників. Вже 19 серпня ЦК КПУ розіслав на місця директиву про необхідність активної під­тримки заколоту.

Провал перевороту обернувся поразкою сил реакції, які прагнули зберегти імпер­ський характер СРСР і тоталітарний полі­тичний режим у ньому.

Утворення незалежної української держави

У цих умовах Верховна Рада УРСР 24 серпня 1991 р. прийняла історичний до­кумент - "Акт проголошення незалежності України". Таким чином припинилося існу­вання УРСР і з'явилася незалежна держава -Україна. ЗО серпня Постановою Президії Верховної Ради КПУ була заборонена.

1 грудня 1991 р. відбувся референдум і вибори Президента України. 90,3% грома­дян, які взяли участь у референдумі, під­твердили Акт проголошення незалежності України. Вибори президента проходили на альтернативній ос-1 нові (претенденти-М.Гриньов, Л.Лук'яненко, В. Чорновіл, Л. Табурянський, І. Юхновський, Л.Кравчук). Президентом України став кандидат держ­апарату, колишній ідеолог КПУ Л. М. Кравчук (на світлині), за якого віддали свої голоси 61,6% виборців, що прийшли на виборчі дільниці.

* Проголошення незалежності України стало подією всесвітньо-історичного зна­чення. Визначальну роль у створенні не­залежної української держави відіграв народ України.

77.Спроби лібералізації суспільно-політичного життя України у другій половині 1950-х - першій половині 1960-х років. Шестидесятники.

Реформи в політичній сфері сприяли певній лібералізації та демократизації сус­пільно-політичного життя:

> люди отримали можливість більш віль­но висловлювати свої думки;

> відновилися демократичні норми діяль­ності КПРС (регулярне скликання з'їздів і пле­нумів, критика і самокритика в партії і т.п.);

> зросла роль Рад-як в центрі, так і на місцях, але зберігалося верховенство пар­тійних органів над державними;

> викрито злочинну діяльність Л .Берії та його посіпак в Україні (П.Мешика та ін.), розпочалася реабілітація жертв масо­вих репресій. У 1954-1956 рр. в СРСР було реабілітовано майже 8 тис. осіб. Проте ця робота не була завершена. А з 1962 р. ко­місії по реабілітації поступово припинили свою діяльність. Більше того, паралельно з реабілітацією жертв сталінських репресій відбувалися нові політичні репресії, вно­силися зміни до законодавства, які збільшу­вали можливості влади у їх проведенні. Так, 25 грудня 1958 р. Верховна Рада СРСР при­йняла закон "Про кримінальну відповідаль­ність за державні злочини". У кримінальний кодекс було введено статтю "антирадян-ська агітація та пропаганда". Протягом 1954-1959 рр. в Україні за антирадянську діяльність репресували 3,5 тис. чоловік;

> засуджено культ особи Сталіна. Це зробив особисто М.Хрущов на XX з'їзді КПРС (лютий 1956 р.) у доповіді "Про культ особи і його наслідки". З'їзд засудив репресивну політику сталінського режиму і проголосив курс на демократизацію сус­пільства. Але культ особи Сталіна не був розвінчаний до кінця: доповідь Хрущова не була опублікована, не були розкриті при­чини культу особи і репресій -їх пояснюва­ли рядом помилок Сталіна та керівників МВС і КДБ - Єжова і Бери, багато фактів замовчувалося. Згодом склався культ осо­би самого Хрущова.

* Отже, реформи в політичній сфері були половинчастими і непослідовними. Вони не торксілись основ тоталітарного режиму, залишилася монополія КПРС у всіх сферах суспільного життя, недотор­каними виявилися догми марксизму-лені-нізму. Повної демократизації життя сус­пільства не відбулося.

Шістдесятники. Зародження дисидентського руху

* Видатним явищем духовного жит­тя сіпала поява нового покоління інтелі-геша'ї- шістдесятників (цей термін вжи­вався вже на поч. 60-х рр.). Провідними по­статями серед них були письменники і поети І.Драч, Л.Костенко, М.Вінграновсь-кий, В.Симоненко, В.Стус, С.Гуцало, І.Ка-липець, художники А.Горська, П.Заливаха, В.Кушнір, літературні критики І. Світлич-ний, І.Дзюба, Є.Сверстюк, діячі кінемато­графу С.Параджанов, Л.Осика, ЮЛллснко та багато інших.

Виховане в умовах ідеологічної лібера­лізації, нове покоління інтелігенції викри­вало перекоси і лицемірство офіційної куль­тури, сповідувало свободу самовираження, прагнуло до пошуку нових форм і стилів художньо-естетичного пізнання світу. Воно вимагало гарантій вільного розвитку україн­ського народу, його культури і мови.

Все це не могло не викликати незадово­лення з боку влади. Шістдесятників поча­ли звинувачувати у відході від "марксиз-му-ленінізму", "формалізмі", "космополі­тизмі", обмежувати їх творчу діяльність, а згодом перейшли до репресій проти них.

Однак, частина нового покоління не зріклася своїх поглядів і пішла на конфрон­тацію з владою. Саме шістдесятники склали ядро дисидентського руху, учасники яко­го вимагали радикальних змін, і стали про­відниками національного відродження. (Питання про дисидентський рух в Україні буде викладено далі),

* Національно-культурні процеси пере­ходили встановлені партією рамки лібералізації й на поч. 60-х рр. почали переслідуватися. У 1962-1963 рр. "відлига" в національно-культурній сфері припини­лася.

Прикметним є той факт, що у 1959 р. кон­грес США прийняв закон про "Тиждень поневолених націй", до числа яких потра­пила й Україна.