70.Німецький окупаційний режим і антинацистський опір в Україні.

1. Захопивши Україну, німці розчлену­вали її на окремі частини:

* Буковина, Одеська та Ізмаїльська області, частина Вінницької та Миколаїв­ської областей були віддані Румунії. Ці землі отримали назву "Трансністрія";

* Галичина разом з польськими тери­торіями ввійшла до складу окремого гене­рал-губернаторства;

* більшість українських земель увій­шла до складу Рейхскомісаріату - "Украї­на" на чолі з фанатичним нацистом, катом українського народу Е.Кохом. Це адміні­стративне утворення включало 63,6% всієї території України;

* прифронтові області (Чернігівська, Сумська, Харківська області, Донбас) під­порядковувалися військовому командуванню.

2. Відповідно до "теорії расової винят­ковості німецької нації" українці підляга­ли масовому знищенню. Справжній геноцид здійснювався проти єврейського народу.

Україна вкрилася концтаборами, тюрма­ми, гето. Практично в кожному україн­ському місті був свій "Бабин Яр": за роки окупації в Бабиному Яру в Києві загинуло понад 220 тис., в Дробицькому Яру в Хар­кові - понад 60 тис., в Янівському концта­борі у Львові - понад 160 тис чоловік. Пере­важно це були українські громадяни єврей­ської національності. А всього в Україні в період окупації було вбито 3,9 млн. мирно­го населення і 1,3 млн. військовополонених.

3. Гітлерівці грабували матеріальні і люд­ські ресурси України. До Німеччини виво­зилися продовольство, обладнання, сирови­на, коштовності, чорноземи, а також робо­ча сила. З України на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4 млн. чоловік.

Гітлерівська тактика "випаленої землі"

Відправка остарбайтерів до Німеччини Щоб забезпечити більш "ефективну" ек­сплуатацію українського села, німці збе­регли колгоспи.

4. Обмежувалися постачання міст про­довольством, медичне обслуговування, ос­віта. Українці перетворювалися на людей "третього сорту".

* Таким чином, окупаційний режим відзначався винятковою жорстокістю. Але він виявився неефективним, бо не за­безпечив покори українського народу. Навпаки, нацистський "новий порядок" викликав масовий рух Опору в Україні.

66.Становище західноукраїнських земель в 20-30 роки хх століття.

Колонізація Західної України

Західноукраїнськими землями в між­воєнний період володіли інші держа­ви. Під польською окупацією впродовж 1919-1921 рр. опинилися Східна Га­личина, Західна Волинь, Полісся, Холм-щина, Підляшшя, що становило третину усієї території тодішньої Польської держави. На цій території проживало 8,9 млн. чоловік, у тому числі 5,6 млн. українців.

Війська Румунії наприкінці 1918 р. оку­пували Північну Буковину і Бесарабію, до складу якої входили етнічні українські зем­лі - Ізмаїльський, Аккерманський, Хотинський повіти. На території, підвладній Ру­мунії, проживало майже 790 тис. українців.

Закарпаття (під назвою "Підкарпатська Русь") у 1920 р. було приєднане до Чехословаччини. На території краю проживало понад 725 тис. українців.

Окупація українських земель Польщею, Румунією та Чехословаччиною відбулася за підтримки західноєвропейських країн та США.

Окупаційні власті не мали жодного на­міру поступатися українськими землями. Навпаки, вони проводили політику колоні­ального гноблення, асиміляції українсько­го народу.

• Українські землі під владою іноземних держав

Українські землі у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини не мали власного автономного устрою. Уряди.цих країн прагнулидо посилення контролю над українськими. територіями.

Політика Польщі

Польський уряд намагався витравити такі поняття, як "Україна" та "українці", застосовуючи замість них терміни "Східна Малопольща", "русини". У1924 р. видано закон про заборону вживання української мови у всіх державних установах.

У1935 р. Польща офіційно відмовилася від своїх зобов'язань перед Лігою Націй щодо забезпечення прав національних мен­шин. Урядові кола, повернувшись до ідеї однонаціональної польської держави, роз­гортають репресії проти українців, здійсню­ють політику жорстокої асиміляції.

Політика Румунії

Румунська влада здійснювала щодо українського населення політику тотальної румунізації, вдаючись до відкритих насиль­ницьких дій.

З 1919 по 1928 рр. на території Буковини діяв воєнний стан. У 1920 р. заборонено вживання української мови. Українців не визнавали окремою нацією, називаючи їх "громадянами румунського походження, які забули рідну мову". Була заборонена українська преса, здійснювалася румуніза­ція православної церкви.

Політика Чехословаччини

Власті намагалися пере­конати українське населення, що в нього немає батьківщини, що українська мова є для нього "чужою".

Боючись зростання національної свідо­мості українців, іноземні уряди всіляко перешкоджали розвитку освіти: закривалися українські школи (в Буковині до 1927р. не залишилдся жодної), діяла норма при­йому до вузів української молоді (у Львівському університеті вона складала 5%, причому студентами могли бути лише ті, хто присягнув на вірність Польщі). Освіту мали лише 40% дорослих громадян За­карпаття, 30% - Галичини, і Волині, 20% - Буковини.

• Соціально-економічне гноблення

© Польський уряд розділив країну на дві території - до першої входили корінні польські землі, до другої - переважно західноукраїнські і західнобілоруські. 85% підприємств Східної Галичини були дрібними, на кожному з них працювало менше 20 чоловік. Господарство краю розвивалося відповідно до інтересів польської економіки. Переважали ті галузі, які забезпечували високі доходи без значних капіталовкладень, а саме: нафтодобувна, деревообробна, харчова, переробка міне­ральної сировини.

© Буковина була відсталою окраїною Румунії. Буковинська економіка залишала­ся напівкустарною, найбільшу питому вагу в економіці складала харчова промисло­вість.

© В Закарпатті у 1926 р. нараховува­лося лише 92 підприємства і 6,7 тис. робіт­ників. За двадцять років тут не було збудо­вано жодного значного підприємства.

© Визначальну роль в економіці західно­українських земель відігравав аграрний сектор. Проте розвиток сільського госпо­дарства гальмувався колонізаторською політикою іноземних урядів. Аграрні рефор­ми, які були проведені в 1919 р. Польщею, Чехословаччиною і Румунією, не лікві­дували малоземелля українського селянства. Головною метою реформ була передача землі не корінному населенню, а польським, румунським і чеським колоністам (в колоні­заційний фонд у Східній Галичині, Волині,

Отже, внаслідок колонізаторської полі­тики, економіка Західної України перебу­вала в застої.

© Тяжким було і соціальне становище населення: низький життєвий рівень, жор­стока експлуатація, високий рівень безро­біття, захворюваності, смертності.

© Складне соціально-економічне ста­новище обумовило еміграцію із західно­українських земель (переважно із Галичи­ни). Захищаючи себе від соціально-економі­чного гноблення, місцеве населення, дола­ючи великі труднощі, створювало десятки кооперативних підприємств: споживчо-закупівельних, торгових, фінансово-кредит­них та ін. Кооперація організовувала ос­новні ділянки економічного життя і стала важливим його чинником.

* На відміну від співвітчизників у Радян­ській Україні, західні українці все ж таки не зазнали таких драматичних соціально-економічних змін.

69.Напад Німеччини на СРСР. Початковий період війни.

У 1940-1941 рр. Гітлер підкорив майже всю Західну Європу і, згідно з "пла­ном Барбаросса", розробленим у грудні 1940 р., почав інтенсивну підготов­ку до війни проти СРСР. У першій половині 1941 р. була призначена і дата нападу. До­стовірна і незаперечна інформація про плани Гітлера через розвідників і дипломатів по­ступала до Сталіна. Але, замість відповід­них заходів по приведенню збройних сил у бойову готовність, радянське керівництво за­суджувало "чутки" про напад Німеччини як безпідставні, запевняло в міцності та непо­рушності радянсько-німецького договору. Початок війни виявився несподіваним для командування Червоної армії, населення країни, що призвело до трагічних наслідків.

21 червня 1941 р. на повідомлення радянсь­кого військового аташе у Франції генерала Суслопарова про те, що війна розпочнеться

22 червня, Сталін написав: "Довідайтесь, хто автор цієї провокації, і покарайте його".

22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччи­на без оголошення війни напала на Радян­ський Союз. Есоюзниками виступили Фінлян­дія, Угорщина, Румунія, Італія, Словаччина.

Відразу ж після вторгнення Німеччини на територію СРСР друга світова війна ста­ла для нього вітчизняною, визвольною, спра­ведливою.

План "Барбаросса" передбачав "бліц-кріг" - блискавичну війну: протягом 2-2,5 місяців знищити Червону армію і вийти на лінію Архангельськ-Астрахань. Німецька армія наступала у трьох головних напрям­ках: західному - на Ленінград, централь­ному - на Москву, південному - на Київ. Згідно з планом передбачалося загарбан­ня України вже в перші тижні війни і ство­рення плацдарму для прориву на Кавказ і Закавказзя.

За планом "Ост" німці мали намір ви­селити з України мільйони людей, заселив­ши її німецькими колоністами. Частину ук­раїнських земель передбачалося передати союзникам.

Наступ на Україну здійснювала група німецьких армій "Південь" на чолі з фельд­маршалом Рундштедтом. Для оборони України були створені Південно-Західний фронт на чолі з генералом Кирпоносом та Південний фронт на чолі з генералом Че-редніченком.

З 23 по 29 червня в районі Луцьк-Рівне-Броди тривала найбільша танкова битва початкового етапу війни. Війська Півден-но-Західного фронту змушені були відсту­пити, залишивши Західну Україну. ЗО черв­ня німці окупували Львів. Вже на кінець третього тижня війни вони просунулись уг­либ України на 300-350 км.

На північному напрямку німецькі вій­ська просунулись углиб радянської тери­торії на 500 км., на центральному напрям­ку - на 600 км. Червона армія за перші три тижні війни втратила 850 тис. чоловік (у 10 разів більше, ніж Німеччина), 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків.

Початковий період війни склався вкрай невдало для Радянського Союзу.

Причини поразок радянських військ

Історичні реалії свідчать про те, що на­передодні нападу Німеччини радянський Союз володів об'єктивними передумовами для належної відсічі агресору. СРСР мав потужний воєнно-економічний потенціал і планував вести можливу війну на ворожій території і "малою кров'ю". Причини тяж­ких поразок у 1941 р. криються не в слабкості СРСР, а в негативних явищах, влас­тивих тогочасному режиму. Серед них вар­то зазначити такі:

> прорахуики радянського керівництва в оцінці воєнно-політичної ситуації, пе­реоцінка значення радянсько-німецьких договорів, прорахунки у визначенні строків нападу Німеччини на Ра­дянський Союз;

> неукомплектованість Червоної армії кваліфікованими командирськими кадрами, кращі з яких стали жертвами сталінських репресій (знищено 20% ко­мандного складу Червоної армії). Нові командири були погано підготовлені, не­компетентні. На початку 1941 р. лише 7% командного складу мали вищу освіту. Гітлер, обізнаний зі станом Червоної армії, глузливо називав її "глиняним колосом без голови ";

> незавершеність заходів по зміцненню західних кордонів, немобілізованість частин Червоної армії (Сталін боявся спровокувати напад Німеччини);

> Німеччина, яка завоювала більшу час­тину Європи, за воєнно-економічним по­тенціалом значно перевершувала Ра­дянський Союз. На початку війни вона мала перевагу в живій силі і техніці. Так, армія Німеччини і її союзників, що виступила проти СРСР, налічувала 5,5млн. солдат і офіцерів, у той час як радянські війська -2,9млн.