32. Політика Казимира

Казимир III Великий останній король Польщі з династії П’ястів, правив з 1333 року. Новий король прийняв владу в найтяжких умовах: Великій Польщі погрожували хрестоносці, на Малу Польщу претендував чеський король Ян Люксембурзький (1310-1346). У боротьбі з ними Казимир спирався на союз з угорським королем Карлом Робертом Анжуйським, одруженим на його сестрі Єлизаветі (Ельжбета Пяст).

Прагнучи не допустити спільного виступу проти Польщі Чехії і Тевтонського ордену, з якими до 1335 діяло перемир’я, Казимир зумів домогтися продовження миру з Чехією, і на з’їзді в тому ж році у Вишеграді (Угорщина) відмовився на користь Яна Люксембурзького від сілезьких князівств і ряду інших прикордонних земель, а також заплатив велику суму чеському королю за відмову від претензій на польську корону.

Отриманий перепочинок дозволив Казимирові зміцнити свої сили, і на наступному Вишеградському з’їзді в 1339 році він не підтвердив попереднього договору. Одночасно він заявив, що якщо династія П’ястів перерветься, то польський трон успадкує Карл Роберт або його сини; тим самим Казимиру була забезпечена підтримка з боку Угорщини.

У 1340 році був отруєний боярами останній галицько-володимирський князь Юрій Болеслав Тройденович. Згідно з угодою, укладеною в Вишеграді в 1338, Казимир негайно захопив Львів: Галицька Русь була з’єднана з Польщею особистою унією. У 1343 Казимир уклав з Тевтонським орденом «вічний мир», за яким хрестоносці повернули полякам Куявію і Добжинську землю, але зберегли за собою основний масив раніше захоплених у Польщі земель.

Зміцнившись, Казимир розпочав наступ в Сілезії, що призвело в 1345 до початку польсько-чеського війни. Бойові дії проходили для Польщі не надто вдало, і 22 листопада 1348 Казимир уклав з Карлом I Чеським мир, за яким визнав владу Чехії над сілезькими князівствами.

Потім польський король зайнявся зміцненням своєї влади на сході. У результаті воєн 1349-1352 проти литовців, татар і бунтівних галицьких бояр Казимир за допомогою угорців включив до складу Польщі частину Галицької Русі зі Львовом. У 1366 поляки захопили Белзькі і Холмські землі, Володимир-Волинський і Поділля.

Разом зі збільшенням території, багатства і сили Польщі зростало значення її короля в міжнародних справах. Так, в 1362 Казимир виступив посередником між імператором Карлом IV Люксембургом, угорським королем Лайошем Великим і австрійським герцогом Рудольфом IV Великодушним. У 1364 ці та ряд інших монархів прибули, під приводом підготовки нового хрестового походу, до Варшави. Тут же монархи обговорювали проблему престолонаслідування в Польщі.

У 1325 Казимир одружився на Альдоні Ганні, дочці литовського великого князя Гедиміна. Альдона хрестилася перед весіллям, з нагоди якої були відпущені 24 тис полонених поляків. Шлюб був нещасливим, Альдона не народила Казимиру спадкоємця. У 1341 Казимир одружився на німецькій принцесі Адельгейді. Цей шлюб закінчився розлученням в 1356. Тоді Лайош Великий погоджувався з тим, що у разі нового шлюбу Казимира і народження в нього сина, саме той буде спадкоємцем.

На початку 1365 король одружився з Ядвігою, дочкою одного з найбільших сілезьких князів Генріха Глоговського, однак папська курія не визнала законність цього шлюбу (так як не був офіційно розірваний другий шлюб Казимира). Наступні роки пройшли в спробах вирішити це питання. Крім дружин у Казимира було велике число коханок з різних станів; одну з них, єврейку Есфір, вважають основною причиною його терпимого ставлення до євреїв, які отримали під час його правління деякі привілеї.

Його друга дочка Казимира була замужем за Людовиком Бранденбурзьким, третя була видана за Вацлава, сина імператора Карла IV Люксембурга. Сам імператор був одружений спочатку на внучатій племінниці Казимира, потім на його внучці. У 1370 Казимир розпочав підготовку до нової війни з Чехією за Сілезію, однак під час полювання застудився і помер.

У період правління Казимира III Великого монархія сильно зміцнилася за рахунок об’єднання територій та посилення центральної влади. Казимир знаходив підтримку у всіх шарах суспільства, його називали навіть «селянським королем». В умовах стабілізації державної влади почалося економічне зростання, створювались нові міста, розвивалося ремесло і торгівля. Казимир III прийняв суворі заходи проти грабежів і розбоїв, в яких нерідко брала участь і свавільна шляхта; дороги стали безпечнішими, торгові стосунки знову пожвавилися. Казимир протегував нижчих класів: він вислуховував скарги холопів про утиск і карав винних, у тому числі дворянського походження; попереджав народні потреби своїми реформами. Так, їм організовані автономні селянські громади, зменшені податки, віддані селянам порожні землі. Була проведена адміністративна реформа, до управління державою висувалися нові, незнатні люди, створювалися нові органи центральної влади. Фінансові реформи забезпечили стабільні державні доходи, що дозволило посилити оборону країни: проводилося активне кам’яне будівництво, побудовано більше 50 нових замків, безліч міст було оточено кам’яними стінами.

Турботи Казимира про освіту позначаються у відкритті маси парафіяльних шкіл і, нарешті, в основі Краківського університету (1364), за аналогією з Болонським. Казимир відчував з самого початку всю хиткість і незручність звичаєвого права, що діяв в якості закону в старій Польщі, але тільки в кінці свого довгого і наполегливої ??роботи над внутрішнім об'єднанням Польщі він зміг оголосити єдиний певний закон для всієї Польщі - відомий Вісліцкий статут (1346-47 ). Казимир не хотів відставати від Європи і в прикрасі своїх міст. За висловом Длугоша, «Казимир знайшов Краків дерев'яним, а залишив кам'яним». Помер він в 1370 р. і був похований у Вавелі, де в 1973 р. його останки були досліджені польськими вченими. З них 16 чоловік незабаром померли, породивши легенду про «Вавельському прокляття».

33. Річ Посполита. Устрій

1 липня 1569 р. була укладена Люблінська унія, яка об’єднала Королівство Польське і Велике князівство Литовське в одну державу – Річ Посполиту. Держава управлялась єдиним королем, який коронувався у Кракові. Литва втрачала право на власні сейми, зовнішні відносини, але зберігала державність – адміністрацію, армію, уряд, герб, фінанси. Правовою основою залишався Литовський статус. Польська та литовська шляхта отримали право володіти землями в будь-якій частині держави.

Державний устрій Речі Посполитої сформувався вже в перші роки її існування. Значний вплив на його розвиток справили Генріхові артикули, ухвалені сеймом з огляду на обрання королем держави ревного католика, учасника Варфоломіївської ночі (масового фізичного знищення протестантів у Франції), французького принца Генріха Валуа у 1572 р. Не пробувши і шести місяців королем Речі Посполитої, він повернувся до Парижа, де посів порожній французький престол.

Король. У державі йому належала виконавча влада. Будь-який закон, прийнятий сенатом, мав затвердити король. Кандидатом на престол могла бути будь-яка особа католицького віросповідання з-поміж польської знаті, котра знала польське право. Без згоди сейму король не міг виїздити за кордон. Мав особисту охорону (до 800 осіб), яку утримував власним коштом. Діям короля не надавали права успадкування престолу (але вони могли бути обрані правителями, обіймати посади в уряді та сеймі).

Королівська рада - постійно діючий орган влади, який сформувався в середині XIV ст. До її складу входили найвищі урядовці: коронний канцлер, надвірний маршал, коронний підскарбій, воєвода, каштеляни, католицькі єпископи.

Сейм (Вальний сейм) утворився у XV ст. До його складу входили члени королівської ради і депутати від шляхти. Це й обумовило його поділ на дві палати: сенат і посольська зборня.

Членів сенату призначав король, цей статус присвоювався довічно. Тому сенатори в Польщі (140 осіб) не залежали від того, кого оберуть королем. Роль сенату в державному житті була досить значною, оскільки сюди входила еліта держави, її майнова верхівка. Сенатори не голосували, а по черзі висловлювали свій погляд, після чого король або канцлер формулювали загальну думку сенаторів ("конклюзію").

Посольська зборня (170 осіб) складалася з послів від земської шляхти. Кожен її депутат мав право законодавчої ініціативи й цілковитого вето. Зловживання правом вето інколи призводило до того, що сейми не могли розпочати роботу.

Вальний сейм скликали щороку, він вирішував найважливіші питання державного життя: ухвалював закони, встановлював розміри та нові види податків, скликав посполите рушення, надавав шляхетство, укладав міжнародні договори та ін. Постанови сейму називали конституціями.

Низовою ланкою адміністративного управління були волосні та сільські органи, очолювані відповідно волосними і сільськими старостами.