31. Об'єднаня Польщі. Станова монархія

У XII ст. Польща фактично розпадається на незалежні князівства. Короля Болеслава III Кривоустого в 1138 р. змусили підписати статут про надання знаті майже повної самостійності. Після смерті цього правителя Польська держава була розділена між його чотирма синами. Ще більше права знаті та її імунітети були розширені у т. зв. Ленчинсь-ких статутах: посилюється незалежність від королівської влади і князів церкви, тобто вищого духовенства. Після з'їзду у Божикові (1210 р.) прелати вважають себе незалежними від світської адміністрації і суду. Канонічне (церковне) право поширюється на все нові сфери життя.

У XIII ст. встановлюється своєрідний звичай на успадкування окремих державних посад представниками відповідних родин феодальної знаті. Тоді ж, у кінці XIII ст., селянство потрапляє у залежність від феодалів.

Клас феодалів у цей час поділяється на три основні групи: а) церковні феодали - єпископи, абати крупних монастирів; б) магнати -знать, можновладці; в) шляхта - дрібне рицарство. Яскравою особливістю класової структури феодальної Польщі був непропорційно високий відсоток шляхти. Якщо у Франції дворяни становили разом з духовенством близько одного відсотка населення, в Іспанії та Португалії -два-три відсотки, то у Польщі шляхтичів (часто-густо безземельних і неімущих) налічувалося аж 12 відсотків від загальної чисельності населення. Цей прошарок особисто вільного населення становив підмурок збройних сил держави, допомагав вистояти у безкінечних війнах з агресивними сусідами: німцями, турками, татарами, росіянами. Однак численна шляхетська верства, користуючись своїми привілеями, робила Польську феодальну державу практично некерованою, що в кінцевому підсумку і призвело до загибелі останньої.

Церковні феодали в Польщі мали тісніші зв'язки з папою, ніж з королем, що не перешкоджало єпископам втручатися у внутрішні феодальні усобиці. Міста перебували у повній владі магнатів. Магнати часто порушували навіть автономію тих міст, яким королями було надане магдебурзьке право.

Подібно до Західної Європи, королівська влада у Польщі з розвитком феодалізму намагається зміцнити своє становище. Боротьбу за централізацію держави, розпочату Пшемиславом II, продовжили Владислав Локеток (в 1331 р. відбив наступ німецьких хрестоносців Тевтонського ордену) та Казимир III (1333-1370). Цей же король провів уніфікацію польського права, про що піде мова далі. Однак саме за його королювання шляхта зуміла дещо обмежити королівське право на вибір спадкоємця престолу. За Будзінським договором 1355 p., престол міг переходити лише по чоловічій лінії. Оскільки Казимир НІ мав лише дочок, це означало б кінець його династії і нове безкоролів'я. Намагаючись запобігти такому розвитку подій, Казимир III домовився (можливо, ще в 1339 р.) зі своїм зятем Людовіком Угорським про перехід польської корони у руки останнього, якщо тільки у майбутньому у Казимира не з'явиться спадкоємець чоловічої статі - син. З метою зберегти особисту владу в Польщі Людовік Угорський зробив такі серйозні поступки місцевій знаті і шляхті, що це практично унеможливило подальший перехід до станово-представницької, а згодом - і абсолютної монархії у цій країні. Віднині розвиток Польщі пішов особливим, відмінним від решти Західної і Центральної Європи, руслом. Король, залишившись без грошей і власного війська, був змушений постійно звертатися до шляхти з проханнями про підтримку.