2. Змагальна політична система має такі типологічні ознаки:

– політичний плюралізм;

– наявність механізму впливу на державну владу різних центрів прийняття політичних рішень через “групи тиску”, що інституційно відокремлені й змагаються між собою;

– наявність багатьох центрів прийняття політичних рішень;

– визнання рівності й гарантій прав людини й об’єднань громадян;

– примус не виключається, але не є прямим, основним методом в управлінні;

– зв’язок політичної системи і саморегуляції суспільства у сфері економіки, соціальних відносин, духовного життя та ін.;

– захист конституційного ладу, його правових засад;

– ставлення до права як до цінності та ін.

Змагальна політична система існувала у деяких рабовласницьких державах (наприклад, Афіни) Змагальна політична система Італії, Іспанії, Португалії, Греції та інших країн продемонструвала свої позитивні сторони і висвітлила проблеми їхнього розвитку.

3. Соціопримирлива політична система має такі ознаки:

– висунення на перший план соціальних проблем у змаганні за утвердження політичних цілей і завдань;

– використання компромісів у вирішенні політичних та інших проблем;

– розгляд командних методів протиборства як великих затрат економічних, духовних та людських ресурсів;

– професіоналізм політичного управління;

– утвердження політичного плюралізму, що передбачає певні обмеження панівних сил, груп, які змагаються на ґрунті поступок, консенсусу, добровільних узгоджень сторін;

– високий рівень політичної культури;

– прагнення до утвердження соціального миру, соціальної справедливості, служіння їм;

– поступове і постійне здійснення соціальних програм;

– високий рівень захисту прав людини; політична безконфліктність; саморегульованість та ін.

Соціопримирлива система складається лише в умовах високого рівня економічного розвитку.

Існують і інші класифікації:1. Залежно від політичного режиму розрізняють такі політичні системи:

1-тоталітарні;2-авторитарні;3-демократичні.

2. За характером взаємодії з зовнішнім середовищем виділяють:

1-відкриті системи;2-закриті системи.

Усі типології є умовними. Насправді не існує “чистого” типу політичних систем, оскільки всі вони є результатом свідомих зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці.

9.Природа політичної влади , еволюція поняття та сучасні теорії політичної влади

1. Група реаляціоністських теорій :

1)теорія спротиву або опору – влада жорстоко близька до насильства

2)обміну ресурсами – більш сучасний підхід - Влада є добровільною угодою з ієрархічним підпорядкуванням суб’єктів.

Влада субєкта грунтується на монополії контролю.

3) розподілу зон впливу – не плутати з розподілом влади - . У суспільстві немає однозначної визначеності суб’єктів – десь ти маєш владу , бо ти кращий .. а в чомусь гірший . 2.Системні теорії :

1)макропідхід – влада як системоутворюючий елемнт 2)мезопідхід – влада на рівні підсистеми ( сімя,організація) 3)мікропідхід – влада на рівні індивіда ( визначає статус окремої людини)

4) комунікативний підхід – в рамках системи комунікації 3.Біхевіористичні теорії: 1)силова теорія = теорії спротиву 2) ринкова – владні та економічні відносиниє аналогічними .. покупець-продавець-товар; виборець-кандидат-влада.

3)ігрова модель- боротьба за владу азартна гра , розрахунок не є вирішальний . 4.Концепція Мішеля Фуко :

В сучасному світі влада характеризується безсубєктністю , державна влада представлена не лише одним суб’єктом – монарх не єдиний правитель, бо у нього є допоміжний, консультативний апарат.

політична влада — це реальна здатність одних людей проводити свою волю стосовно інших за допомогою правових і політичних норм.

основні особливості:

-верховенство – обовязковість рішень для інших видів влади,

-публічність – суспільний і відкритий характер влади,

-моноцентричність – наявність єдиного центру прийняття рішень - держави,

-легальність – законність існування та застосування примусу,

-різноманіття ресурсів – різні засоби здійснення влади. 

підходи до тлумачення природи політичної влади:

1. Телеологічний підхід (з погляду досягнення певної мети) характеризує владу як здатність досягти поставлених цілей, пов'язаних з міфами про владу, і намічених результатів (Б. Рассел).

Таке визначення тлумачить владу не тільки як відносини між людьми, а й у контексті взаємодії людини з довкіллям (влада над природою).

2. Соціологічний підхід базується на аналізі влади в контексті соціальних умов її виникнення й функціонування з урахуванням панівних у суспільстві цінностей, традицій, політичної культури і т. ін.

М. Вебер (Німеччина) розумів владу як здатність одного індивіда реалізовувати свою волю навіть у разі спротиву іншого.

Отже, в основі відносин влади лежать відносини панування та підкорення.

3. Поведінковий (біхевіористичний) підхід тлумачить владу як особливий тип поведінки, коли одні командують, а інші — підкоряються.

Ця концепція влади пов'язана з іменами Ч. Мерріема , Г.Лассуелла (США) та Дж. Кетпліна (Великобританія). Вони виводили відносини влади з природи людини, відмовляючись від моральних оцінок політики. Основним мотивом політичної активності особистості вони вважали її бажання підкорити своїй волі інших. Баланс політичних сил має забезпечуватися системою політичних інститутів.

4. Психологічний підхід ґрунтується на розумінні витоків влади у свідомості та підсвідомості людей. 3. Фрейд (Австрія) вважав потяг до влади трансформацією сексуальної енергії , Г. Юнг (Німеччина) — психічної енергії взагалі . С. Моско-вісі та -Б. Едельман причинами психологічного підкорення вважають гіпнотизм у взаєминах вождя та юрби , а Ж. Лакан — в особливому підсвідомому сприйнятті символів, що висловлюються через мову.

5. Системний підхід характеризується розумінням влади як похідної від політичної системи, а не від індивідуальних відносин (біхевіористичний та психологічний підходи).

6. Реляціоністський підхід (від лат. relatio — донесення) розглядає владу як стосунки між особами, що дають змогу одному суб'єкту (індивіду або групі) змінювати поведінку іншого. Тут наголошується на рольових відносинах, асиметрії владних відносин між суб'єктом і об'єктом влади.