До робочого часу водія включаються:

а) змінний період керування;

б) підготовчо-заключний період;

в) час простоїв не з вини водія;

г) час простоїв (у пунктах навантаження та розвантаження вантажів, у місцях посадки та висадки пасажирів);

ґ) час проведення медичних оглядів водія перед виїздом на маршрут (у рейс) та після повернення;

д) час проведення робіт з усунення технічних несправностей ТЗ у рейсі;

е) час охорони ТЗ з вантажем або без нього під час стоянки на кінцевих та проміжних пунктах при здійсненні міжміських перевезень у разі, якщо такі обов’язки передбачені трудовим договором, укладеним з водієм;

є) половина часу, передбаченого завданням на рейс міжміського сполучення, при роботі двох водіїв на ТЗ, обладнаному спальним місцем;

ж) інший час, передбачений законодавством України.

Нормальна тривалість робочого часу водіїв не повинна перевищувати 40 годин на тиждень. Тривалість роботи (зміни) водія у нічний час скорочується на одну годину.

Якщо нормальна тривалість робочого дня охоплює тривалі простої, очікування у ТЗ чи на робочому місці або якщо водію необхідно дати змогу доїхати до відповідного місця відпочинку, тривалість робочого дня (зміни) може бути збільшена до 12 годин за умови, що час керування протягом дня (зміни) не перевищує 9 годин.

Тривалість керування водія за тиждень, включно з надурочними роботами, не повинна перевищувати 48 годин.

Кожному водієві протягом робочої зміни надається перерва для відпочинку та харчування не пізніше ніж через 4 години після початку роботи (тривалістю не менше 45 хвилин і не більше 2 годин і не включається у робочий час водія).

Тривалість щотижневого відпочинку водія має бути не менше 45 послідовних годин.

Водіям автотранспортних засобів при роботі в експедиції чи в польових умовах у разі потреби може встановлюватися ненормований робочий день (понад нормальну тривалість робочого часу). Ця робота не вважається понаднормовою, і перероблений час не підлягає додатковій оплаті. Як компенсація за перероблений час водіям надається щорічна додаткова відпустка чи проводиться відповідна оплата за виконаний обсяг робіт.

При цьому застосовується контрольний пристрій тахограф (рис. 2.2) – це устаткування, призначене для установки на автотранспортних засобах з метою показання та запису в автоматичному чи напівавтоматичному режимі на спеціальних peєстраційних листках (діаграмних дисках) таких даних:

• відстань, яку пройшов транспортний засіб;

• швидкість руху;

• тривалість керування транспортним засобом;

• інші періоди роботи водія чи знаходження його на робочому місці;

• перерви в роботі і щоденні періоди відпочинку водія;

• момент відкриття корпусу, що містить реєстраційний листок.

Підприємства повинні зберігати заповнені контрольні листки (з тахографу) протягом 1 року і надавати їх за вимогою контролюючих opганів. Періодичні перевірки контрольних пристроїв здійснюються не рідше 1 разу на 2 роки. Використання тахографа є обов’язковою процедурою.

Рис. 2.2. Лицьовий бік реєстраційного листа

Оплата праці водіїв повинна складатися з зарплати, нарахованої за годинними тарифними ставками за відпрацьований час, а також надбавок, доплат і премій. На підприємствах, що нараховують більше 3 одиниць транспорту, доцільно розробити «Положення з оплати праці і преміювання водіїв» (внутрішній нормативний документ, що визначає розмір оплати праці водіїв), в якому затверджуються:

1. годинні тарифні ставки;

2. розміри надбавок і доплат – наприклад, встановлення надбавки водіям за класність (у відсотках до тарифної ставки водія) у розмірах: водіям 2-го класу – 10%; водіям 1-го класу – 25%. За роботу в понаднормовий час водіям автомобілів зарплата виплачується в подвійному розмірі. Доплата за роботу в нічний час (22⁰⁰-06⁰⁰ год.) встановлюється в розмірі 20% тарифної ставки;

3. оплати за усунення незначних неполадок у дорозі (можуть входити в обов’язки водія і тоді доплати не здійснюються);

4. оплата за час виконання ремонтних робіт – у випадку переведення водіїв на роботу із ремонту і технічного обслуговування автомобілів, оплата їх праці здійснюється як ремонтникам (відповідно до присвоєного кожному водію розряду слюсаря);

5. оплата за час простою (у розмірі 2/3 установленої тарифної ставки, якщо простій не з вини водія)

6. нарахування премій;

7. надбавка за роз’їзний характер роботи тощо.

Можливі інші підходи до визначення заробітної плати, наприклад, заробітна плата водіїв, що віднесена до кілометра пробігу при погодинній оплаті. Витрати на добові водіям залежать від двох основних факторів: днів перебування на території тієї чи іншої держав і норм добових при відрядженні співробітників за кордон.

Граничні норми добових установлює Міністерство фінансів України. Підприємства мають право встановлювати свій (будь-який) розмір добових. Однак у разі перевищення граничного значення, різниця виплачується з прибутку, тобто в собівартість закладаються тільки граничні значення добових.

Однак часто на практиці заробітна плата водія становить 10-12% від суми фрахту за перевезення (суми, яку платить замовник за перевезення вантажу).

4. Перевезення небезпечних вантажів автомобільним транспортом є специфічним видом перевезень, враховуючи потенційну небезпеку вантажів, що перевозяться. Тому до перевезень небезпечних вантажів пред'являються особливі підвищені вимоги, як до самого транспорту, так і до персоналу (Додаток В).

Небезпечні вантажі – це речовини, матеріали, вироби, відходи виробничої та іншій діяльності, які унаслідок властивих ним властивостей за наявності певних чинників можуть при перевезенні послужити причиною вибуху, пожежі, пошкодження технічних засобів, пристроїв, споруд і інших об'єктів, заподіяти матеріальні збитки і шкоду навколишньому середовищу, а також привести до загибелі, травмування, отруєння людей, тварин.

Небезпечні вантажі кожного класу відповідно до їх фізико-хімічних властивостей, видами і ступенем небезпеки при транспортуванні поділяються на підкласи, категорії і групи за міжнародною класифікацією ADR (фр. Accord européen relatif au transport international des marchandises dangereuses par route, Європейська Угода про міжнародне дорожнє перевезення небезпечних вантажів).

Всі транспортні засоби в процесі перевезення небезпечних вантажів повинні бути марковані спеціальними табличками спереду та ззаду, у відповідності до типу вантажу, що перевозиться. Розглянемо ці класи та їх маркування.

КЛАС 1 – вибухові матеріали, які за своїми властивостями можуть вибухати, викликати пожежу з вибуховою дією, а також пристрої, що містять вибухові речовини, і засоби підривання, призначені для справляння піротехнічного враження;

підклас 1.1 – вибухові і піротехнічні речовини і вироби з небезпекою вибуху масою, коли вибух миттєво охоплює весь вантаж;

підклас 1.2 – вибухові і піротехнічні речовини і вироби, що не вибухають масою; 

підклас 1.3 – вибухові і піротехнічні речовини і вироби, що володіють небезпекою загоряння, з незначною вибуховою дією або без нього; 

підклас 1.4 – вибухові і піротехнічні речовини і вироби, що представляють незначну небезпеку вибуху під час транспортування лише в разі займання або ініціації, що не дають руйнування пристроїв і упаковок;

підклас 1.5 – вибухові речовини з небезпекою вибуху масою, які настільки нечутливі, що при транспортуванні ініціація або перехід від горіння до детонації маловірогідні; 

підклас 1.6 – вироби, виключно нечутливі до детонації речовини, що не вибухають масою і що характеризуються низькою вірогідністю випадкової ініціації.

Примітка. Вибухові суміші газів, пари і пилу не розглядаються як вибухові речовини.

КЛАС 2 – гази стислі, зріджені охолоджуванням і розчинені під тиском, і такі, що відповідають хоч би одній з наступних умов:

• абсолютний тиск пари при температурі 50 °С рівно або вище 3 кгс/кв. см (300 кПа);

• критична температура нижче 50 °С;

• стислі, критична температура яких нижча -10 °С;

• зріджені, критична температура яких рівна або вище -10 °С, але нижче 70 °С;

• зріджені, критична температура яких рівна або вище 70 °С;

• розчинені під тиском;

• зріджені переохолодженням;

• аерозолі і стислі гази, що потрапляють під дію спеціальних розпоряджень;

підклас 2.1 – незаймисті гази; 

підклас 2.2 – незаймисті отруйні гази; 

підклас 2.3 – легкозаймисті гази; 

підклас 2.4 – легкозаймисті отруйні гази; 

підклас 2.5 – хімічно нестійкі; 

підклас 2.6 – хімічно нестійкі отруйні.

КЛАС 3 – легкозаймисті рідини, суміші рідин, а також рідини, що містять тверді речовини в розчині або суспензії, які виділяють легкозаймисті пари, що мають температуру спалаху в закритому тиглі 61 °С і нижче;

підклас 3.1 – легкозаймисті рідини з низькою температурою спалахи і рідини, що мають температуру спалаху в закритому тиглі нижче мінус 18 °С або спалахи, що мають температуру, у поєднанні з іншими небезпечними властивостями, окрім легкозаймистих;

підклас 3.2 – легкозаймисті рідини з середньою температурою спалаху – рідини з температурою спалаху в закритому тиглі від мінус 18 до плюс 23 °С;

підклас 3.3 – легкозаймисті рідини з високою температурою спалаху – рідини з температурою спалаху від 23 до 61 °С включно в закритому тиглі.

КЛАС 4 – легкозаймисті речовини і матеріали (окрім класифікованих як вибухові), здатні під час перевезення легко спалахувати від зовнішніх джерел займання, в результаті тертя, поглинання вологи, мимовільних хімічних перетворень, а також при нагріванні;

підклас 4.1 – легкозаймисті тверді речовини, здатні легко запалати від короткочасної дії зовнішніх джерел займання (іскри, полум'я або тертя) і активно горіти;

підклас 4.2 – самозаймисті речовини, які в звичайних умовах транспортування можуть мимоволі нагріватися і запалати.

КЛАС 5 – окислюючі речовини і органічні пероксиди, які здатні легко виділяти кисень, підтримувати горіння, а також можуть, у відповідних умовах або в суміші з іншими речовинами, викликати самозаймання і вибух;

підклас 5.1 – окислюючі речовини, які самі по собі не горючі, але сприяють легкій займистості інших речовин і виділяють кисень при горінні, тим самим збільшуючи інтенсивність вогню;

підклас 5.2 – органічні пероксиди, які в більшості випадків горючі, можуть діяти як окислюючі речовини і небезпечно взаємодіяти з іншими речовинами, легко спалахують, чутливі до удару і тертя.

КЛАС 6 – отруйні і інфекційні речовини, здатні викликати смерть, отруєння або захворювання при попаданні всередину організму або при зіткненні з шкірою і слизистою оболонкою;

підклас 6.1 – отруйні (токсичні) речовини, здатні викликати отруєння при вдиханні (пари, пилу), попаданні всередину або контакті з шкірою;

підклас 6.2 – речовини і матеріали, хвороботворні мікроорганізми, що містять, небезпечні для людей і тварин.

КЛАС 7 – радіоактивні речовини з питомою активністю більше 70 кБк/кг* (2 нКі/г**). Радіоактивні речовини – це будь-який матеріал, що містить радіонукліди, в якому концентрація активності, а також повна активність вантажу перевищують значення, вказані у приписах. Головна небезпека: радіоактивне випромінювання у формі альфа-, бета-або гамма-випромінювання.

* Бк – бекерель, показує інтенсивність радіоактивного випромінювання джерела і визначається кількістю розпадів ядер атомів за одиницю часу (кілоБекерель на кілограм грам речовини).

** Кі – кюрі як одиниця радіоактивності відповідає такій кількості радіоактивної речовини, в якій здійснюється 37 млрд розпадів ядер атомів за секунду (наноКюрі на грам речовини).

КЛАС 8 – їдкі і корозійні речовини, які викликають пошкодження шкіри, поражають слизисті оболонки очей і дихальних доріг, викликають корозію металів і пошкодження транспортних засобів, споруд або вантажів, а також можуть викликати пожежу при взаємодії з органічними матеріалами або деякими хімічними речовинами;

підклас 8.1 – кислоти;

підклас 8.2 – луги;

підклас 8.3 – різні їдкі і

корозійні речовини.

 

КЛАС 9 – речовини з відносно низькою небезпекою при транспортуванні, не віднесені до жодного з попередніх класів, але які вимагають застосування до них певних правил перевезення і зберігання;

підклас 9.1 – тверді і рідкі горючі речовини і матеріали, які за своїми властивостями не відносяться до 3-го і 4-го класів, але за певних умов можуть бути небезпечними в пожежному відношенні (горючі рідини з температурою спалаху від +61 °С до +100 °С у закритій посудині, волокна і інші аналогічні матеріали);

підклас 9.2 – речовини, що стають їдкими і корозійними за певних умов.

При перевезенні небезпечних вантажів повинні бути наступні документи:

• свідоцтво про допуск водія до перевезення небезпечних вантажів;

• свідоцтво про допуск транспортного засобу до перевезення небезпечних вантажів;

• шляховий лист з відміткою "небезпечний вантаж";

• комплект ADR, яким оснащується кожен автомобіль.

Резюме. Отже, організація перевезень вантажів автомобільним транспортом має свої особливості і нюанси, які необхідно враховувати для найбільш ефективного виконання ключової логістичної функції – транспортування.