Тема 4. Дискурс гендерного питання як шлях до порозуміння.

1.Жіночий погляд на чоловічу прозу і навпаки.

2.Діалог статей — крок до істини.

ЛІТЕРАТУРА

Агеєва Віра. Поетеса зламу століть. ТворчістьЛ.Українки в постмодерній інтерпретації. — К., 1999.

Андрусяк Іван. Несвяткові монологи // Книжковий клуб плюс. — ч.3’2005.

Булкіна Інна. Жіноча догма // Критика, вересень, 2001.

Зборовська Ніла. Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків. — Львів, 1999.

Літ-ра, яку пишуть жінки // Книжковий клуб плюс. — ч.3’2005.

Цимес Квітка. Статеве дозрівання укр.літ // Критика, грудень, 2001.

Янишівська Ольга. Жіноча та чоловіча проза в Києво-Могилянці: без жертв // СмолосикпУкраїни. — ч.6, червень, 2006.

1.Інна Булкіна (критик): “Патріархальна культура залишила нам у спадок чималу купу всіляких проблем, з якими таки варто поборотися. У світлі гендерного аналізу навіть “сума квадратів катетів дорівнює квадратові гіпотенузи” означає не інакше, як меншовартість маскулінних катетів лише поглинута всеохопною сумою здатна дорівнятися фемінній досконалості гіпотенузи! ... Тутешній національний феміністичний дискурс прагне “пофемінічити” навіть Шевченка (Забужко, Шевченків міф України), Франка, і всіх своїх культових класиків, зробити їх трішечки жінками і в кожному разі — феміністками”.

Про кого ж писати, коли заходить мова про суч. “жіночу” (навмисне беру це слово в лапки) прозу? — в свою чергу запитує Іван Андрусяк. — Про Ірену Карпу? О її твори що вже “жіночі” — то не доведи, Господи! От тільки на мсці жінок я б страшенно образився на спроби назвати ОЦЕ жіночою прозою. Проза Наталки Сняданко порівняно з Карпою — небо й земля. Принаймні, читати можна. Може, такою і є власне жіноча проза? Чи — про Ярославу Івченко, чий роман недавно видала “Піраміда”? Такий собі всуціль авантюрний текст, через який можна остаточно зненавидіти жінок. Але принаймні не безпробудна порнографія...

Чи — про Є.Кононенко, чиї “Повії теж виходять заміж» нещодавно побачили світ? Я свого часу любив її оповідання, а от її романи — попса, хоч і хороша та якісна.

Чи — про Світлану Пиркало? Хоч вона — ще далеко не найгірше. У неї принаймні живі люди на сторінках функціонують, а не лише самі гормони. Стилю нема, зате є динаміка письма, видимість сюжету.

Кажуть, що такі тексти — це звичайнісінький літературний біогумус. Себто їхня історична місія — привернути читача до читання українською. Це було б добре, але ж ті, хто читає Пиркало — перевадно студенти, і вони, як правило, й так читають укр-ою. Читач Є.Кононенко і Н.Сняданко — трохи ширший, бо це — студент ще й учорашній та позавчорашній, але все одно — гуманітарій за фахом.

Читач І.Карпи — прищавий підліток, якого ще зациклює на анатомії і фізіології, і їм однаково, Карпа чи порнокартинки, аби лиш “про це”. У Ясі Івченко — трохи ширше, але з тієї ж “опери”. Проблема в іншому: на мій погляд, решту аудиторії такі книжки не те що не зацікавлять, а відіб’ють охоту до всього українською.

Та й узагалі, тут повинна насамперед попрацювати держава: донести справжню укр.книжку до читача, до менших і малих містечок, сіл і селищ. А тут уже самою попсою не обійтися. Тут уже потрібні такі авторки, як, напр., Оксана Забужко (та ж її персонажі навіть у ліжку вміють не просто думати, а мислити, що далеко не одне й те саме, а це й відрізняє справжню літ-ру). Ну, звісно, поза конкуренцією — “Солодка Даруся” Марії Матіос, а ще — “Аорта Київська” Галини Паламарчук. Подають надії збірки прози Тані Малярчук, видана у “Лілеї-НВ”, Дзвінки Матіяш (вид-во “Факт”), хоч і в обох немає сюжету. Серйозна літ-ра завжди серйозна (незалежно, чоловіча чи жіноча), а в нас її видається катастрофічно мало. Жінок же ми й так любимо, але літ-ри це вже зовсім не стосується.

2.Тема жінки-автора в укр.сусп-ві, якщо й була дражливою, щасливо відійшла в минуле. На полицях книгарень удосталь жіночих текстів, і навряд чи є потреба порівнювати якість їхніх творів з творами “чоловічими”. З цього приводу красномовним є і такий факт: 6 червня 2006 року в Києво-Могилянській Академії відбувся вечір Анатолія Дністрового і Євгенії Кононенко під промовистою назвою “Патетичний блуд без мужика: чиє зверху”: навіть афішу було зроблено у вигляді гральної карти, так що чиєсь таки мусило бути зверху. Ведучі теж ніби намагались зіткнути лобами автора “Патетичного блуду” і авторку “Без мужика”. Чого варті хоча б бліц-запитання: “Хто в сім’ї повинен виносити сміття й трусити килими?” й “Якого заняття в протилежній статі ви ніколи не зрозумієте?”. Але ці спроби не спрацювали й автори “не побилися”. Тоді авторів змусили коментувати уривки текстів одне одного. А гострих моментів там не бракувало: взяти хоча б бажання втопити надміру залюбленого в домашню їжу чоловіка в діжці з розсолом чи, навпаки, думку про те, що “шикарна, соковита, смачна, молоденька...” виглядає смішно, коли читає “Так сказав Заратустра”. Але автори наче змовились і з усіх сил намагались бути лояльними до брата (сестри) пор цеху («рука руку миє»). На цьому вечір і закінчився. Зверху виявилось нічиє, двобою загалом не вийшло, тобто — перемогла дружба.

Здавалось би, давно має стати ясно, що головне — не те, ким написаний текст, а настільки він талановитий. Стильний, актуальний, цікавий тощо. Цю тезу радо підтримують, наприклад, В.Яворський (“Головне не автор, а текст”), і головний редактор “Кальварії” Петро Мацкевич (літ-ра є або доброю, або поганою, і не важливо, хто її написав: юнка чи бабуся, юнак чи дід...”), і багато інших письменників та “навкололітературних” людей, але... Але більшість читачів та письменників реагують на це питання інакше.

Тетяна Майданович (гол.ред.вид-ва “Криниця”: “Особистість жінки відлунює в творі по-особливому — я маю на увазі не епатажні феміністичні настрої, а саме класичну жіночість: зокрема, у творах М.Матіос, Г.Чубач”.

В’ячеслав Бусел (дир-р вид-ва “Перун”): “Все залежить від настрою: коли хочеться поетки, гарного відпочинку — беру до рук жіночий роман, коли хочу почитати щось більш конкретне — віддаю перевагу твору, написаному чоловіком. Взагалі ж, жіноча проза стає жорсткішою”.

Андрій Савчук (дир-р вид-ва “Юніверс”): “Твори, напсиані жінками, м’якші (в плані відносин між персонажами), ніжніші, в них менш загострені певні ситуації, крім того, жінки уникають неприємних завершень твору..”.

Так само можна сперечатись і з позицією Тетяни Майданович: “Для автора-жінки яскраво виражений емоційний план, ліричність, а також більша делікатність поріявняно з чоловіками. Зокрема, якщо такі письменники як Андрухович, Мельничук та інші дозволяють собі вживати багато нецензурної лексики, то автори-жінки вдаються до таких лексичних прийомів лише тоді, коли це якимсь чином вмотивовано і виправдано логікою тексту”.

Богдан Жолдак: “Раніше авторки були заангажованіші. Ті ж Леся Українка й О.Кобилянська віддавали данину соціальним проблемам, що не давало змоги розвинутися в мистецькій площині твору. А зараз жінки легко відмовляються від суспільно-політичного аспекту творчості й легко досягають мистецьких висот. Сучасні жінки-автори у своїх творах розгортають ті проблеми, яких чоловіки уникають чи навіть бояться торкатися. Взагалі, жінки сміливіші. Свого часу Франко саказав про Л.Українку: “До цієї жінки в української літератури не було чоловіка” — те саме можна сказати про багатьох сучасних письмениць. Сучасна жінка-автор, це, по-перше, дуже гарна жінка й користується своєю привабливістю не лише в літ-рі. А жінки-читачки — це такі витончені бестії, котрі дуже легко коментують усе, що їм попадає на очі. Хочуть того жінки чи ні, вони дуже легко відкривають у прозі свої секерти, і з цієї точки зору твори, які пишуть жінки, дуже цікаві чоловікам. На сьогодні вже всі вже досхочу наїлися важкої депресивної літ-ри, й саме сучасної письменниці здатні створювати добру альтернативу подібним творам”.

Ю.Андрухович: “Оскільки люблю писати жіночі образи, то припускаю, що я дуже чоловічий письменник. Загалом тут є певна взаємність — існує таке дієслово, як “любити”, і воно недаремне.

Євгенія Кононенко: “Нині жінкам простіше в плані самореалізації, й відповідно, цей досвід переноситься в літ-ру. Тепер жінка пише не лише з позицій матері чи дружини: вона бачить ті ж реалії, що й чоловік, бо теж працює. До-речі, жінок стає все більше в літ-рі: по-перше, тому, що вони працьовитіші (вони й читають більше, ніж чоловіки), по-друге, тому, що літ-ра, за рідкісними винятками, не приносить багато грошей. Чоловік швидше піде на грошову роботу, для жінки ж важливіша самореалізація, важливо, щоб робота подобалась. Отже, в сучукрліт є тенденція до кількісного збільшення жінок-письменниць. Хоча їх-то читає переважно чоловіча аудиторія. Сучасні письменниці створюють добрі гостросюжетні твори. Причому чоловіки пишуть так криваво, що це навіть чоловікам-читачам буває обтяжливо”.

Ігор Степурін: “У чоловіків нині існує певна мода на жіночу прозу (особливо, якщо йдеться про жіночі секрети досягнення успіху в бізнесі). Та й за статистикою, жінки читають більше”.

Тарас Прохасько, якого іноді звинувачують у тому, що пише “жіночу” прозу (у ній багато подробиць, зокрема побутових, вона дуже естетизована і страшенно уважна до інтимних рчей тощо): “Я взагалі не дуже вірю в поділ літ-ри на жіночу та чоловічу. Мені завжди було цікаво навчитися сприймати певних осіб поза статтю у спілкуванні, коли йдеться про спарвжнє спілкування. Звичайно ж, відкинути стать доволі складно, але загальнолюдські питання завжди є ширшими, ніж просто статеві. Тому стежити за всіма гендерними дискусіями мені досить нудно”.

Отже, дослухаючись до різних думок, переконуємося, що немає сенсу говорити про якусь узагальнену, спільну для всіх представників однієї статі “чоловічу” чи “жіночу” рецепцію тексту. Але все це одозначно свідчить: жінки вже зайняли свої позиції в сучукрліт, і навряд чи ними поступляться.