Тема 3. Сучасна українська феміністична проза.

1.Імперія чоловіка й жінки в українській літературі ІІ пол.ХХст.

2.Автобіографічна жіноча проза.

ЛІТЕРАТУРА

1.Агеєва Віра. Жіночий простір. Феміністичний дискурс укр-ого модернізму. — К.: Факт.

2.Зборовська Ніла. Жіноча сповідь на тлі чоловічого герметизму // СІЧ. — ч.8-9, 1996.

3.Зборовська Ніла. Імперія чоловіка і жінки у романі “Роксолана” Павла Загребельного // К.Кривбасу. —травень, 2005.

4.Павличко Соломія. Фемінізм. — К.: Вид-во С.Павличко “Основи”, 2002. — С.182-183.

5.Таран Людмила. Ланцюгова реакція / Рецепція на рецепції роману О.Забужко “Польові...” // К.Кривбасу. — квітень, 2006.

6.Таран Людмила. Обжити внутрішній простір: До проблеми автобіографіму в сучасній українській прозі жінок-авторів // Кур’єр Кривбасу. — Червень. — 2005.

7.Таран Людмила. ..... (цікаве про жін.Літ-ру // Сучасність. — 3’2006

1.Виходячи з того, що справжній Модернізм — це справжня свобода, О.Пахльовська правомірно пропонує розглядати «60-во» як органічну частину європейського модернізму як свободи, спротиву тоталітарній системі. Цей “шістдесятницький” психологізм закономірно породив постшістдесятницький психологізм (проза П.Загребельного), постшістдесятницький міфологізм (проза В.Шевчука) та вісімдесятницький модернізм, у яких виразно прозвучав голос статі.

“Ми люди трагічної долі, — каже про своє покоління Загребельний, — в яких було відібрано все людське до таких меж, що вже не було мови про чолвоіче й жіноче, про найвищий дар, отриманий від Бога. Адам і Єва стали легендою, міфом, маревом, натомість зародився “простой советский человек... істота, позбавлена статі, не чоловік, не жінка, навтіь не середній рід, а щось невизначене, аморфне, драглисте, як медуза”. За створення П.Загребельним своєрідного історичного триптиху про “українську жінку на розпуттях історії” — жіночий образ у “Євпраксії” (11ст.), образ султанші в “Роксолані” (16ст.) та образи суч. Жінок у романах “Гола душа” та “Юлія або Запрошення до самогубства” Л.Тарнашинська назвала Загребельного першим феміністом в українській літературі ІІпол.ХХст. У цьому моделюванні можна помітити таку тенденцію: письменник романтично підносить Євпраксію і Роклосану в їхньому намаганні пом’якшити жорстокий патріарх.світ, але іронічно подає свою сучасницю, яка прагне змінити чоловіка на визначальних державних посадах і терпить закономірну поразку. Він робить це не випадково. Створюючи давні образи, він користується давніх усталених моделей чоловіка й жінки, а пишучи прор сучасницю, навмисне “опирається” на брєжнєвську конституцію, у якій “основою радянського сусп-ва є трудовий колектив”, тобто маса. Які тут чоловіки, які жінки? “Коли я писав “Голу душу”, — каже автор, — то хотів показати всю трагічну викривленість нашого суспільства”.

Варто також згадати, що паралельно з радянським викривленням, формувалась західна постмодерністська тенденція розмиття стетей, яка разом із соцреалізмом підготувала кризу чоловічості та жіночості в сучасному світі.

Ніла Зборовська стверджує, що, якщо порівняти версій художнього моделювання жіночого образу в прозі В.Шевчука і П.Загребельного, то маємо дві опозиційні моделі. Створюючи образи фатальних жінок у романах та повістях “Дім на горі”, “Жінка-змія”, “Жінка в блакитному на сніговому тлі”, “Горбунка Зоя”, “Закон зла (Загублена в часі)”, “Чортиця”, Шевчук схиляється до містичного пояснення гендерного антагонізму, що наближає його до модернізму. Вже в романі “Дім на горі” дуже ефектно виписані психічні стани, які переживає вкрай розпечене пристратсю тіло, звільняючись від пригнічених емоцій і сексуальних бажань. М.Павлишин справедливо вважає, що на прикладі цього твору, виходячи з основної фабули про еротичні спокуси жінок, можна провести цікаве психоаналітичне дослідження: прочитати Шевчуковий твір по-фройдівськи.

Натомість логіка художнього пізнання П.Загребельного виразно реалістична, хоча психологізація реалізму створює модерну інтригу в поясненні гендерного світу, що можна простежити на прикладі жорсткого патріархату та бунтуючої жінки в “Роксолані”. “Досі Роксолана належала світу легенді, міфології — я зробив спробу повернути її психології”: тема, як саме жінці вдалось “підібгати” під себе султана й імперію — окрема й дуже цікава: вона стала для нього чимось на зразок опіуму, нової енергії, мистецтва, духу, адже він — меланхолік, вона — дуже весела “Хуррем” — “розвеселена”. Іскристий розум тут переміг тіло (напр., черкешенки Махідевран). Цікаві й взаємини Роксолани з сином, якого вона по-фройдівськи по-справжньому щиро любила (згад.Шевч. “І буде син...”).

Загребельний дав змогу доторкнутися до таємниці чоловіка й жінки як до таємниці людини в цілому.

2.

«Згущення статі» відбувається в еротичній літературі, саме тут найкраще передається дивовижно інтимний простір жіночого духу кохання.

Ніла Зборовська

В поезії, на відміну від прози (де треба розповідати відповідну любовну історію), можна створити любовний етюд. Еротичний потяг проектується на природу, форму вірша.

Валентина Коваленко

Сучасна західна література не раз переживала справжній бум із приводу появи автобіографічних текстів, написаних жінками: письменницями, акторками, політиками, співачками. В Україні ж мемуаристика, чи автобіографічна проза як жанр, міцно закріпилась за чоловіками. Як тут не пригадати слова Вірджінії Вульф про те, що зазвичай куди важливішим вважається текст про війну, ніж про переживання жінки у вітальні?

С.Павличко у статті “Виклик стереотипам: нові жіночі голоси у суч.укр.літ” писала: “Внутрішня закритість у поєданні з надзвичайним радикалізмом думок і вчинків була характерною рисою Лесі Українки. Лінія подібної закритості внутрішнього світу, особистого життя продовжує залишатися досить типовою осодбливістю жіночої літ-ри в Україні. Українські жінки-письменниці не писали і поки що не пишуть мемуарів (На той час ще не було “Гомо фєрєнс” І.Жиленко. — Марина Павленко). Поетеси воліють радше філософствувати, аніж говорити про себе, а проза, як правило, пишеться не від першої, а від третьої особи. Тому поряд з потужним поверненням жінок у літ-ру, започаткованим десь у 80-х роках, спостерігається ще одна цікава тенденція: багато хто з цих жінок рішуче відмовляється від традиційних стереотипів закритості і починає говорити правду про людське “я”, про себе, про свою, тобто укр.культуру, побачену не крізь призму умоглядної історичної схеми, а крізь призму свого особистого життєвого, навіть інтимного досвіду. На мою думку, саме в цьому русі до себе, до “я” і полягає головний злам, що відбувся в укр.літ. в 90- роках”.

Втім, С.Павличко, на жаль, не встигла стати свідком справді яскраво заявленого автобіографізму в текстах жінок-авторів: це сталося по кількох роках після її відходу. Тобто повільна лібералізація сусп.ситуації так чи інакше спричинила активність жінок-письменниць.

Автобіографія (від .гр. сам, життя і пишу) — літ.жанр, якому письменник (чи хтось інший) описує власний життєвий шлях. Жанр автобіографії наближається до мемуарів. В соцреалізмі такий жанр був навіть небезпечним, від нього, за великим разунком, вимагалось брехати, чи пак “вдало розв’язувати проблему позитивного героя”. Специфіка відтворення власне жіночої самосвідомості, тобто ставання особистістю-жінкою, ще не вповні досліджена, оскільки довго її досвід вважався маргінальним, таким, що не є загальнолюдським. Розкриття цієї специфіки відбувається через з’ясування жіночого письма, жіночої автобіографічності.

Французька авторка Еліана Лекарм-Табон у статті “ХХ сторіччя: чи існує жіноча автобіографія?” зазначає: “Жіночі автобіографії неодмінно торкаються специфічних пригод жіночого тіла, повертаючи собі те, що нерідко монополізували чоловіки: відверті розповіді про період дозрівання включаючи досвід першої менструації... вагітність, пологи, всі події щоденного життя жінки неодмінно віднаходять тут своє місце...”

Писання Автобіографії свідчить про бажання зробити своє “Я” публічним, а це суперечить традиційному баченню жінки, інтимність якої належала тільки приватній сфері. Настільки світ пригод жіночого тіла цікавий для читача-чоловіка — питання риторичне. Але йдеться про те, що в різних літ-рах і досить довго ігнорувався унікальний досвід доброї половини людства — саме жінок. Саме автобіографічна проза, написана зокрема жінками, на нинішньому етапі є досить баггатою. Симптоматично, що останнім часом саме із сучасної літ-ри такого плану в перекладі укр. з’явилось чимало творів: “Знайти слова” Марі Кардиналь, “Пристрасть” та “Застигла жінка” Анні Ерно, “Відвертість за відвертість” Поль Клістан тощо.

В укр.же літ-рі фактично досі не виписана унікальна внутрішня історія становлення жінки — як особистості; не достатньо зафіксовано на письмі пошуки нею самототожності, власного місця у світі. Звісно, автобіографізм як спосіб приписування героям власних рис і думок, вражень, так чи інак завжди був присутній у літ-рі, а т.ч. й твореній жінками, протягом 19-20століть. Зокрема автобіографізм Л.Українки й О.Кобилянської — як вияв різних наративних стратегій, — досить глибоко досліджений суч.лі-цями В.Агеєвою і Т.Гундоровою, але нас нині цікавлять твори більш-менш відкриті, не закодовані, автобіографічніші. А вони з’явились переважно нині, в тч.й в сучукрліт. Це пов’язано з лібералізацією в сусп-ві і вестернізацією, що дає ширшіможливості жінці заявити про себе.

“Я є!” — ця елементарна екзистенційна формула самоствердження нарешті здобувається на розгортання. Це зокрема й щоденникові записи, листування та автокоментарі І.Жиленко “Homo feriens” (“Сучасність”), один із розділів двотомника М.Коцюбинської авторка назвала: “Спогади. Дещо про себе саму”. (т.2). Відважилась випустити на суд читачів своєрідний літературно-інтимний щоденник Олена Зорич (“Побачення”. — К., 2003). Відчитувану — саме як автобіографічну — прозу публікують Св.Йовенко (повісті “Про що мовчить “Книга Йова” та “Юлія”) і С.Майданська (роман “Землетрус”). Симтоматичною в цьому плані є “Зелена Маргарита” (2001) і роман не для молодшого шкільного віку “Не думай про червоне” (2004) Світлани Пиркало, «Сьомга» Софії Андрухович. Привернула увагу масового читача перша автобіографічна прозова спроба Наталки Сняланко “Колекція пристрастей”, яка вже перекладена польською та німецькою мовами. Книжка прози “Екзумація міста” Світлани Поваляєвої навіть оформлена відвертими й провокативними світлинами з “колекції автора”.

Симтоматично, але, на жаль, твори жінок-авторів з виразним автобіографічним характером, які з’явились останнім часом у нашій літ-рі, досі не дістали належної оцінки й критики. Напевне, з огляду на традиційне ставлення до жіночого письма. Тим часом “нефантастична” повість О.Забужко “Інопланетянка”, повість Теодозії Зарівної “Дівчинка з черешні”, “анти-роман” Ніли Зборовської, “Українська Реконкіста”, есей Є.Кононенко “Без мужика” та вибране листування й щоденникові записи Ніни Матвієнко в певному сенсі є найвиразнішими зразками жіночої відвертості, реалізованої в жіночому письмі різної “фактури”.

Отже, на противагу спотворено-вульгаризованому розумінню соціального (попередній режим намагався “приватизувати”, точніше, “усуспільнити” навіть внутрішній світ письменника) наростає увага не просто до душевного простору жінки, а до інтимного, глибоко особистісного. А цей простір не обов’язково у всіх вимірах пов’язаний зі світом чоловіка.

Простежується тонке нюансування переживань, різноманітність і навіть викличність чуттєвих деталей, відверта “тілесність” сприйняття героїнь. У автобіографічних текстах жінка-автор намагається долати дискурс замовчуваності, не-сказаності, цілком інакше ставиться до самоцензури, яка в той чи інший спосіб наявна. Тобто виписується різний рівень відвертості, опрацьованості внутрішнього досвіду — різний рівень “автентичності”. Писання-себе, “де-шифрування”, долання табу й стереотипів — процес складний, але, безумовно, перспективний.