Тема2. Маскулінна (“чоловіча”) проза.

1.Загальна характеристика.

2.Окремі постаті “грунтівського” штибу.

Літ-ра:

Андрусяк Іван. Медвідь як анафора // Книжник-ревю. — №1-2, 2006.

Бондар-Ьерещенко Ігор. Чарівні розчарування (Ю.Винничук. Весняні ігри...) // КК. — квітень 2006.

Голобородько Ярослав. В’ячеслав Медвідь. Обсервація слова // К.Кривбасу, липень, 2006.

Дзюба Тетяна. “Не заблукає той, хто йде за плугом” (Про В.Слапчука) // ЛУ. — 24червня 2004р.

Криштопа Марія. Полювання на мрію (Про “Мальву Ланду” Ю.Винничука) // Книжник-ревю, ч.9’2004.

Сняданко Наталка. Юрій Андрухович: Не люблю поняття елітарності // Гозета на форумі: Бюлетень ХІІ Національного Форуму видавців.

Чекан Юрій. У гравітаційному полі еротики (Про Покальчука) // Кн.-ревю, ч.9’2004.

Культура, в якій ми живемо, є не просто культурою, де домінують чоловіки. Вона створена чоловіками, це — виріб суто чоловічого світобачення, її колди та системи, не розраховані на жінку.

Мар’ян Шкорба

1.Сьогодні в літературі є дуже поширений (модним) т.зв. гендерний підхід, коли особлива увага приділяється тому, жінкою чи чоловіком твориться текст і всьому, пов’язаному зі статтю.

Відразу обумовимо, що, кажучи тут “чоловіча” проза, не виокремлюватимемо якихось специфічних ознак. Ми просто казатимемо про загальну картину в сучукрпрозі, а вона, за винятком постатей і творів, і є нині переважно чоловіча.

Українська літ-ра, на думку Ніли Зборовської, твориться як пророчий дискурс (Леся Українка — архетип Кассандри), О.Забужко (архетип Клітемнестри — дочки спартанського цапя Тіндарея, сестри Єлени. Підступно вбила свого чоловіка Анамемнона, за що її саму вбив рідний син Орест). Цьому дискурсу опонує імітаційне письмо, що особливо проявляється в сучукр.літпроцесові. Символічний випадок О.Ульяненка: імітуючи українського письменника, він імітує своїх едіпіальних противників — українських авторів Є.Пашковського та Ю.Андруховича, залишаючись в межах коду рос.імперської літ-ри — як психотип Достоєвського. Маргінальна опозиція до аристократичного проекту укрліт — в образі імітаторів і блазнів — руйнує код національної літ-ри.

У прозі на межі століть домінує репортажна спресована форма, яка називається романом, повістю, оповіданням тощо. Навала різноликої інформації диктує свої права. І сучасні прозаїки не так осмислюють, як ганяються за нею, чимось нагадуючи журналістів-папарацці.

Межа століть, як уже зазначалось в попередній лекції, посилила світоглядне письменницьке протистояння. На думку Є.Барана це: з одного боку М.Рябчук, Ю.Андрухович, О.Ульяненко, Ю.Іздрик, В.Єшкілєв та інші. З другого: В.Медвідь, Є.Пашковський, С.Процюк, П.Вольвач, В.Слапчук... І як завжди: певна внутрішня зорганізованість у першому таборі і така ж розпорошеність — у другому. “Малороссізм” першого табору по-своєму мобільний і войовничий, по-єзуїтськи витончений і формально досконалий. Хоча в багатьох моментах їхня аргументація справедлива, докори — доцільні. Їхня оперативність і зорієнтованість на західні зразки дають можливість швидшого проникнення в чужомовний простір. Це ніби й добре, але надто нагадує первісне вульгарно-капіталістичне нагромадження капіталу. “Роздмухуються” окремі імена і замовчуються справді талановиті національно заангажовані сили: В.Медвідь, Є.Пашковський, С.Процюк та інші. Мета стара, як світ: успіх. Відсутнє основне бажання: відтворити в собі Людину...

Наша незалежна країна переходить з дитячого віку у підлітковий, — вважає Квтіка Цимес, — Наша література нарешті переживає період статевого дозрівання. Тому не дивно, що й у поезії подибаємо суцільні “ерекцій ревучі ракети” (Андрій Бондар), “і дні критично-вагінальні ще нецілованих дівчат” (О.Соловей), і — в прозі не відстають. Йдеться не лише про більшість творів, де еротичні мотиви так чи інакше присутні, а й —насамперед — про твори, де еротика домінує. Як-от: В.Медвідь — “Льох”, Юрій Винничук “Діви ночі”, “Мальва Ланда”. “Весняні ігри в осінніх садах”, Юрій Покальчук “Те, що на споді”, “Таксі-блюз”, тощо. Крім того, що всі ці твори знаменують собою якісь єдині тенденції, кожен текст, зрозуміло, має власну міру не тільки еротики, а й — художності і таланту.

Так, Медведів “Льох” не поступиться кількістю перевидань навіть “Польовим дослідженням з українського сексу” О.Забужко. Хоч, як і вся його творчість, “еротичний” “Льох” теж так і залишається непрочитаним. На думку І.Андрусяка, “Льох” — це немилосердний гімн першого статевого досвіду, замішаного на сечі, це безцеремонне визначення цілої епохи, на цій же сечі замішаної.

Дуже бурхливо проходить період статевої зрілості в Бумблякевича з “М.Ланди” Ю.Винничука — редактора “ерекційного” часопису “Гульвіса” і багатьох аналогічних художніх творів. Полюючи на мрію (Мальва Ланда — неймовірно вродлива жінка, але — примарна), він проходить через сотні випробувань і спокус. Проходить, як і належить чоловікові, без найменшого опору. Зустрів жінку? Якщо їй немає ще двісті років — “здолав” і пішов далі. Добре, що в пань і панянок на сміттярці не було венеричних захворювань, бо довелось би нещасному злягти зі сверблячкою у штанях і без носа, так і не досягши своєї мрії. Дивно, як мамин синочок стає таким героєм і ловеласом. Може, тому, що на сміттярці бракує чоловіків (висновок: жінок частіше викидають на смітник, — чоловіків, хоч трохи на щось здатних цінять більше).

Герой “Весняних ігор...” Ю.Винничука (про цей твір дуже критично відгукуються критики, в т.ч. “знаменитий” Ігор-Бондар Терещенко) — уже давно не хлоп’як, а навпаки, переживає кризу (підйом?) чергового вікового комплексу. “Жінки створені для любові і зради, їх можна кохати, а потім перетворювати на літ-ру” — каже він. Як ми вже згадували раніше, “Мальва Ланда” — це ще роман слова, і варто поспостерігати за тим, як делікатно й розмаїто письменник добирає синоніми й замінники до найінтимніших і навіть “найнепристойніших” слів.

Блискуче стилізує і вхимернює еротику Ю.Винничук у своєму “Житії гаремному”. Мало в суч.укрліт такої тілесної відвертості, зробленої професійним письменником.

Тілесної відвертості намагається сягнути й Ю.Покальчук, але, на відміну від Винничука, він підкреслює більше побутові реалії, балансуючи на межі порнографії і значно слабшого літературного таланту. У його “Таксі-блюз” вся ідея зосереджена в гравітаційному полі статевого акту. Учня з учителькою, сина — з батьковою коханкою, заміжньої жінки — з трьома підлітками, 14-річного хлопчика — з повією, піонера — з вихователькою, матері — з сином (і так далі, але чи треба далі?)... Зрозуміло, що тут є й інші теми, але головною все ж залишаються психологічні комплекси кризи середини життя (не випадково головному героєві 37років) і всі інші комплекси: педофільські, едіпові, гомосексуальні тощо.

Тарас Прохасько в своїй книзі “Непрості”, на думку Наталки Сняданко, по-новому підходить до манери описів еротики загалом і жіночої еротики зокрема. Здебільшого еротичні описи трапляються в “чоловічій” літ-рі, й усі вони дуже схожі між собою. Т. Прохасько ж зміг уловити та відтворити відчуття якоїсь підшкірної еротики, часто з позиції жінки, а не фізіологічної чи віддалено метафоричної еротичності, зразків якої в суч.літ не бракує.

2.Твори Є.Пашковського, як і В.Медведя, на відміну від т.зв. “низького ПМ” (за В.Марком, це — Ю.Андрухович, якого ми «проходили» на 5 курсі), належать до постмодернізму високого.

Євген Пашковський (Є.Баран про нього, як і про Медведя: “Нечитабельний прозаїк. Але популярний, бо фактично, не читають, але говорять про нього”. Не диво, я і тут є шанувальником”) — автор книг: роману в новелах “Вовча зграя” (1991), роману-есею “Щоденний жезл” (1999) та низки опублікованих в журналах романів “Свято” (1989), “Безодня”, “Осінь для ангелів”. Окремі його новели та уривки романів перекладені англ., вірменською та німецькою мовами. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка.

“Та його ж неможливо читати!” — обурюється суржикомовний детективіст, який без помилок не напише і власного прізвища. “Ці селянські рефлексії нікому в Європі не цікаві!” — кривить губи модна критикеса. “Це все постмодерні витребеньки. А що він написав для народу?” — вторить “зі своєї дзвіниці” спілчанський ортодокс. І все це — про В.Медведя.

Медвідь Вячеслав Григорович нар. 23 лютого 1951р. в с.Кодня Житомирського району Житомирської області. 1972р. закінчив Київський інститут культури. Працював у бібліотеках, вид-ві “Дніпро”, в секретаріаті НСПУ. Автор збірки оповідань “Розмова” (1981), “Лови” (2005), романів “Заманка” (1984), “Таємне сватання” (1987), “Збирачі каміння” (1989), “Кров по соломі” (2001), книги роману й оповідань “Льох” (2000), низки літературознавчих і культурознавчих есе, в т.ч.. “Pro domo sua” (1999), прозо-поезії “Happy nation, або Сповідування архітектруи” (2001), укладач антологій “10 укр. прозаїків”, “10укр. поетів” (1995),

Трохи перекладає з російської. Окремі його твори перекладені рос., іспан., казах., литов., словацькою та чесьою мовами. Лауреат Національної Премії України імені Тараса Шевченка (2002).

Змальовує побут, звичаї, родові та родинні стосунки поліщуків. Його твори позначені увагою до внутрішнього світу людини, її реакції на події та явища життя.

За його текстами, що увійшли, напр., до збірки “Лови”, як каже Ярослав Голобородько, можна повнокровно відстежувати найприкметніші тенденції та харизматичні ознаки новітньої худ.-естетичної доби. Його проза, як практично й уся актуальна, найновітніша літ-ра (не лише українська), віддана й у буквальному сенсі самовіддана царині експериментів. Попри це, В.Медвідь — підкреслено “неефектний” письменник (Є.Баран: “Нечитабельний прозаїк. Але популярний, бо фактично, не читають, але говорять про нього”), якщо мати на увазі те, що він занурений в інтонаційні, ритмомелодійні, а не сконцентровані на виготовленні разючого враження емоції, асоціації.

У нього Слово — це Словобуття. В усіх творах “Ловів” саме мова і є найзначущішим персонажем, в т.ч. й у великому оповіданні “Льох”, що його ще називають найкоротшим романом в суч.укр.літ (втім, жанри його творів — узагалі питання дуже суперечливе). Він наче досвідчений хірург діагностує і розтинає ситуацію влучним словом-рухом. Бачимо тут і стилізацію під народну лексику, говірку, мислення, свідомість, що стирає межі між авторською мовою та мовою персонажа. Про себе автор каже як про “старого літературного вовка”, який “має за плечима зо кілька прозових книжок” та “спромігся на сякий-такий стиль”. Культивує метафору (назва одного тексту “Село як метафора” теж не випадкова).

В.Медвідь — це художник з глибоко національним корінням, із укоріненістю в національний спосіб думання, хоч не цурається й “чужої” лексики Творець своєрідної “мисленної моделі” мови, мислення і часу.

“Поезія була для мене і хлібом, і водою, — стверджує Василь Слапчук, — але я переситився нею, мені потрібен тайм-аут. Наразі хочеться писати прозу, що я й роблю. ..... Прозу мені хочеться писати, а ось із рецензіями вже зо сто разів збирався “зав’язати”, оскільки критика для мене заняття другорядне і необов’язкове, але завше зупиняє думка, що таким чином я потуратиму своїй ліні. ... Праця виправдовує перед Богом моє існування в цьому світі”. “Перейшовши до прози, я став відкритішим, до цього спонукає специфіка прозопису: вірші — майже самодостатні, а проза потребує читача, тому ..... я йду читачеві назустріч, важливо, аби він знав: я зі своїми романами завжди поруч”.

Слапчук Василь нар. 23 грудня 1961р. в с.Новий Зборишів на Волині. Мати — та людина, яка з дитинства і до сьогодні є його головним наставником і помічником. Скінчив середню школу, технічне училище. Працював шліфувальником на автозаводі “Комунар” у м.Запоріжжі. Восени 1980р. призваний до війська. Воював у Афганістані, в третьому батальйоні Джелалабадської бригади, яку називали бригадою смертників. Його взвод, озброєний автоматичними гранатометами, стояв у охороні. До часу кулі його минали, але через кілька місяців служби дістав контузію, через півроку — тяжке поранення. Куля пошкодила хребет, втратив змогу ходити.

Коли йшов на війну, бачив себе визволителем, повернувся — усвідомив себе окупантом і чужинцем. Нагороджений орденом Червоної Зірки та Відзнакою Президента — орденом “За мужність” ІІІ ступеня.

Письменником, як сам стверджує, став випадково. Після повернення зі шпиталю важливо було знайти роботу не тільки для рук, а й для душі. Рятувало читання худ. літ-ри, а від читання до писання — один крок... «У мене не було мети стати письменником, єдине — прагнув навчитися писати. Чим і досі займаюся. Сподіваюсь, Господь вбереже мене від думки, що я вже осягнув письменницьку науку. Адже вдосконаленню немає меж. У всякому разі — небо вище від найвищих вершин”.

Закінчив Луцький педінститут ім.Л.Українки, факультет укр.філології (1988-1993). Член НСПУ з 1993р. Пише прозу, вірші, критику та твори для дітей. Автор більше 20 книжок. Його романи “Сліпий дощ” (2003) та “Дикі квіти” (2004), як і книжки критики “Політ механічної зозулі над власним гніздом” (2001) та “В очікуванні на інквізитора” (2003), здобули визнання читацького загалу.

Заслужений діяч мистецтв України (2001). Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2003). Одружений, батько двох синів.

Його проза, як і поезія — дуже афористична й метафорична (“Коні — найкращі люди, — Ого обійняв коня за шию. / —Люди теж добрі коні. — мовив даішник і козирнув”), глибоко філософська (каже: “Основа моєї філософії — Євангеліє. Схід же мені цікавий тим, що там знаходжу багато українського, а ще — підтвердження моєму переконанню, що в Євангелії є вся необхідна людині мудрість, треба лише навчитися її звідти черпати”, хоч і охоплює побутові та соціальні, в тім числі й афганські (“Щодо досвіду афганської війни, він виявився позитивним, попри негативне явище. Напевно, це не така вже й рідкість”) проблеми. Всі його твори — глибоко патріотичні (“Україна — чудовий полігон для будь-яких фізичних і душевних випробувань”).