3. Розкажіть про з-ння прийняття християнства для розвитку культури Київської Русі.

Запровадження християнства — це епохальний поворот в історії Давньоруської держави, який не тільки суттєво вплинув на всі сфери тогочасного суспільного життя, а й надовго визначив характерні особливості вітчизняної моделі історичного розвитку.

Прийшовши до влади, Володимир Великий спробував провести релігійну реформу, суть якої полягала в модернізації язичництва, запровадженні на Русі культу єдиного бога – громовержця Перуна. Проте навіть модернізована стара релігія не відповідала потребам часу: вона гальмувала процес державотворення; не захищала багатств і привілеїв феодальної верхівки, що набирала сили; ускладнювала розвиток зв’язків з християнськими країнами. Тому запровадження нової державної монотеїстичної релігії стало життєвою необхідністю. Вибір було зупинено на християнстві візантійського зразка. Після офіційного хрещення киян у 988р. християнство стає державною релігією Київської Русі.

Прийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі:

1.Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов’ян.

2. Православ’я стало надійним ґрунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни.

3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави.

4. Нова віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері, сприяла розвитку писемності, літератури, архітектури та мистецтва.

Створювались школи, бібліотеки. Окрім канонічних, освячених церквою текстів літературних та проповідницьких жанрів, на Русь із Болгарії прийшло і чимало апокрифів — творів на теми Старого й Нового заповіту, що доповнювали та уточнювали Святе письмо. Найпопулярнішими були апокрифи про апостолів Петра і Павла, про пророків Іллю та Мойсея, «Ходіння Богородиці по муках». Останній з його високопоетичним образом Святої матері як матері-страдниці належав до найактивніше розроблюваних не тільки духовною, а й світською літературною традицією, зокрема Т. Шевченком у поемі «Марія». Ймовірно, що, крім церковних книг, через Болгарію на Русь потрапили й пам'ятки історичного змісту. У них викладалася історія Вавилона, Єгипту, Греції, Риму, Візантії, дохристиянська і християнська міфологія, частково історія римської та візантійської культури. Перекладні хронографи знайомили давньоруського читача із всесвітньою історією, спонукали до роздумів про своєрідність Русі, її долі в загальносвітовій родині народів. їх також враховували при створенні зразків вітчизняної історіографії, зокрема «Повісті минулих літ». Проте руські літописи, запозичивши певною мірою манеру викладу й багато цікавих матеріалів, не копіювали хронографи і були не реєстром, зводом коротких записів, а розлогими, детальними творами.

Засвоєння чужого культурного досвіду у X—XI ст. свідчило не про відсутність свого власного, а, навпаки, про високу культуру давньоруського суспільства, адже перекладна література могла з'явитися лише на ґрунті розвиненого власного письменства. Свідченням цього є те, що уже в першій половині XI ст. русичі стали звертатися до візантійської культурної спадщини безпосередньо і самостійно. Князь Ярослав, як і його батько, великий князь Володимир, дбав про розвиток освіти, за що в народі був названий Мудрим. Літопис оповідає, що сам князь читав книги «днями і ночами», збирав «писців», тобто копіїстів і письменників, доручаючи їм у спеціально відведених приміщеннях — скрипторіях переписувати книги і перекладати з грецької мови. Він зібрав у храмі святої Софії велику бібліотеку, названу Ярославовою. Частину цієї бібліотеки як весільний посаг повезла з собою до Франції його дочка княжна Анна. На сьогодні з неї залишилася лише одна книга, відома серед істориків і мовознавців як Реймське євангеліє. Аналіз лінгвістичних особливостей цієї пам'ятки дає підстави вважати, що вона створена на Русі у першій половині XI ст. На Реймському євангелії королі Франції присягали при коронуванні. Цікаво, що культурно-освітній рівень Анни Ярославни тогочасне французьке суспільство оцінило надзвичайно високо: їй було дозволено ставити свій підпис на документах державної ваги. Чітко виведені нею знайомим «уставом» літери стояли поруч з хрестиками неписьменних королівських чиновників, придворних і самого короля Генріха І. Анна знала латинь — офіційну мову того часу, якою писали й розмовляли в Західній Європі освічені верстви суспільства. Вже навіть ці поодинокі факти засвідчують, що в XI ст. Київська Русь була не тільки за територією найбільшою державою Європи, а й у культурному плані являла собою одну із найрозвиненіших держав. У XII —на початку XIII ст. освіта й культура Київської Русі досягли такого рівня, що не лише розвивалися самостійно, а й справляли вплив на розвиток балканських, зокрема південнослов'янських, культур. У пам'ятках руського письменства цього періоду зникають болгаризми, тобто переклади з візантійських пам'яток здійснюються безпосередньо, а не через посередництво болгарської мови. Тепер вже самі болгарські пам'ятки включають елементи руської мови. Починаючи з XII ст., на Балканах поширюються не тільки руські переклади з грецької, а й оригінальні пам'ятки, насамперед «житія». Показовим у цьому плані є сербський список «Житія Феодосія Печерського» Нестора-літописця (XII ст.), що містить чимало болгарських рис як у мові, так і в графічному оформленні. Отже, руська пам'ятка через Болгарію прийшла на Балкани. І такий приклад непоодинокий. Він показує, наскільки важливо для вивчення руської культури і писемності враховувати її зв'язки з різними країнами. Процеси «приживлення» на давньоруському грунті пам'яток візантійської та давньоболгарської літератури сприяли засвоєнню нових ідей, розширенню світоглядного й естетичного кругозору та розвитку оригінальної творчості місцевою мовою. 

Водночас прийняття християнства візантійського зраз-ка спричинило появу низки негативних явищ, тенденцій та процесів:

1.Православна церква не стала справжнім гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою противагою самодержавній владі.

2. Прилучення до багатств світової культури було обмежене.

3. Цивілізуючий вплив Візантії на Русь був затухаючим.

Отже, запровадження християнства на Русі, безумовно, було явищем прогресивним. Воно сприяло формуванню та зміцненню феодальних відносин, розвитку державності, зростанню міжнародного авторитету, розвитку культури. Однак візантійська модель християнства згодом стала підґрунтям не тільки позитивних, а й низки негативних зрушень, процесів і тенденцій.

Велику роль у підвищенні культурного рівня населення відіграли монастирі, де велося літописання, створювались бібліотеки, школи, малювання, ікони. В Київській Русі існувало до 30 монастирів. Першим і найбільшим була Києво-Печерська Лавра заснована у 1051 році. Назву «Печерський» монастир отримав від печер, де мешкали його перші поселенці. Засновниками монастирі вважалися ченці Антоній та Феодосій. Тут працювали Нестор-Літописець,, чернець-живописець Алімпій, чернець-лікар Агапіт.