19.Адвокат в цивільному процесі

В цивільному судочинстві, як свідчить судова практика, від загального числа справ, у яких беруть участь представники сторін, більшість їх розглядається за участю адвокатів. Його участь в суді надає змогу особі, права та законні інтереси якої порушено, отримати кваліфіковану юридичну допомогу та повною мірою захистити свої права та законні інтереси.

Основна спрямованість професійної діяльності адвоката, як зазначає Т.Варфоломєєва та Б.Русанов, полягає в здійсненні реального захисту через суд прав і законних інтересів громадянина чи організації від неправомірних посягань та у відновленні порушеного права.

Високі професійні, етичні вимоги, що ставляться до адвоката, та особливості виникнення і розвитку цивільного процесу: диспозитивність, змагальний характер, тощо — обумовлюють специфіку представницької діяльності адвоката в цивільному судочинстві.

На відміну від кримінального судочинства, в якому питання про вступ адвоката в процес не залежить від законності чи обґрунтованості позиції підзахисного, в цивільному процесі прийняття адвокатом доручення клієнта на ведення справи в суді залежить від наявності в ній правової позиції, що на сьогодні загальновизнано в юридичній літературі

Питання про умови прийняття доручення клієнта на ведення цивільних справ в суді привертало увагу вчених ще за часів дії Судових Статутів 1864 p., і вже тоді викликало чимало суперечок.

Сьогодні до основних елементів правової позиції у справі ряд вчених відносить: законність вимог (заперечень) клієнта; наявність юридичних фактів, що обґрунтовують ці вимоги (заперечення), та можливість підтвердження їх допустимими доказами; а також юридичну перспективу справи.

Іншої точки зору дотримується В.Єлізаров, який, посилаючись на те, що в ході судового розгляду можуть статися зміни в доказах (визнання іншою стороною факту договірних відносин тощо), зазначає, що адвокат вправі прийняти доручення клієнта і в тому разі коли вимоги або заперечення довірителя не можуть бути обґрунтовані допустимими доказами.

Дискусійним в процесуальній літературі є питання про юридичну перспективу справи як елемент правової позиції. Так, якщо В.Купрішин, Д.Ватман та ряд інших вчених6 визнають юридичну перспективу складовим елементом правової позиції у справі і, відповідно, однією з умов для прийняття адвокатом доручення клієнта, то іншої думки дотримується В.Татаринцев, який, не відносячи юридичну перспективу справи до елементів правової позиції, стверджує, що представництво адвоката у справі потрібніше більше там, де менше проглядається юридична перспектива.

Однак юридичну перспективу справи не можна повністю ігнорувати, її все ж необхідно враховувати при прийнятті доручення клієнта. При несприятливій перспективі адвокат обов'язково має довести до відома клієнта свої неупереджені думки щодо вірогідності досягнення успіху в ній, зазначивши при цьому слабкі місця в позиції клієнта з тим, щоб останній міг остаточно визначитись і прийняти рішення — чи варто порушувати дану справу в суді. Якщо клієнт все ж визнає за необхідне її порушити, адвокат вправі прийняти його доручення. Аналогічно має діяти він і при відсутності допустимих доказів у справі.

До елементів правової позиції у справі ряд вчених відносять також моральний (етичний) аспект.

Необхідність врахування адвокатом моральної сторони справи випливає з високих етичних принципів (основ) адвокатської професії.

З метою недопущення завдання шкоди інтересам клієнта правом багатьох західноєвропейських країн закріплено правило, відповідно до якого адвокат не може прийняти доручення і самостійно вести справу клієнта в разі невідповідності його рівня кваліфікації та досвіду ступеню її складності. Зокрема, Кодекс правил для адвокатів країн Європейської співдружності (п. 3.1.3) передбачає, що адвокат не вправі вести справу, яка завідомо не відповідає рівню його професійної компетенції, без участі в ній іншого адвоката, що володіє необхідною компетенцією.

Аналогічне положення, на мій погляд, доцільно було б закріпити в Кодексі адвокатської етики, над створенням якого працює Спілка адвокатів України.

Разом з цим постає питання про можливість участі в процесі декількох адвокатів на боці однієї сторони. О.Гетманцев, посилаючись на те, що чинне законодавство не містить обмежень щодо числа представників, які можуть захищати в суді інтереси однієї сторони, правильно зазначає, що особа для реалізації свого права на участь як сторони в процесі може мати декілька представників. При цьому варто додати, що при участі в процесі декількох адвокатів на боці однієї сторони їх позиція у ній має бути взаємоузгодженою, і виникнення колізій між їх правовою позицією під час розгляду справи в суді не допустиме. Крім того, процесуальні дії, вчинені одним з адвокатів, в межах наданих йому стороною повноважень, мають розглядатись як такі, що вчинюються за згодою інших адвокатів, які виступають на боці цієї ж сторони.

Участь адвоката в цивільному процесі, в ряді випадків, може обмежуватись в силу прямої вказівки з боку закону. Зокрема, як передбачено ч. 2 ст. 7 Закону «Про адвокатуру», адвокат не має права прийняти доручення клієнта на ведення справи у разі коли він надає або раніше надавав в ній юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, яка звернулась з проханням про ведення справи, або брав участь як суддя, прокурор, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, свідок, перекладач, слідчий, особа, що провадила дізнання, громадський обвинувач, цивільний позивач, цивільний відповідач, понятий, представник потерпілого, а також коли в розгляді справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних стосунках.

Дане правило, будучи правовою нормою, одночасно виступає і нормою етичного характеру. Під зазначеним в цій статті виразом «в даній справі» необхідно розуміти як цивільну справу, так і пов'язану з нею кримінальну. Тому, як правильно зазначає Д.Ватман, адвокат, який брав участь в кримінальному процесі як захисник обвинуваченого, не вправі в подальшому виступати в цивільному процесі на боці його противника. Однак якщо адвокат брав участь в кримінальному процесі як представник потерпілого, то, виходячи з етичних міркувань, цілком допустимою є участь його і в цивільному процесі, що виник з відповідної кримінальної справи, як представника тієї ж особи. Певні уточнення, вважаю, доцільно було б внести і до Закону «Про адвокатуру», що усунуло б виникнення можливих протиріч при тлумаченні та застосуванні законодавства.

Порушення адвокатом вимог ч. 2 ст. 7 Закону «Про адвокатуру» є підставою для відмови суду в допущенні його до представництва у справі, а в разі коли вона була розглянута за участю такого адвоката, рішення, постановлене в ній, підлягає скасуванню.

Представництво інтересів клієнта в суді здійснюється адвокатом на підставі договору доручення. Форма його визначається за правилами статей 42, 44 Цивільного кодексу (далі—ЦК). Адвокатські бюро та об'єднання мають укладати договір доручення з клієнтом лише в письмовій формі, що випливає з розширеного тлумачення п. 1. ст. 44 ЦК. Усні угоди з клієнтами, з додержанням вимог п. 1 п. 2 ст. 44 ЦК, можуть укладати лише приватні адвокати.

При укладенні договорів доручення недопустимим є включення в їх зміст умови про обов'язковість досягнення результату, необхідного клієнту.

Документом, що підтверджує повноваження адвоката в суді, як визначає ст. 113 ЦПК, є ордер, який видається адвокатським об'єднанням.

З прийняттям в 1992 р. Закону «Про адвокатуру» поряд з діяльністю адвокатських об'єднань значного поширення набула і діяльність приватних адвокатів. Однак питання про підтвердження їх повноважень на участь в процесі до цього часу залишається законодавчо невизначеним, внаслідок чого суди нерідко допускають приватних адвокатів до участі в справі за пред'явленням ними лише адвокатського свідоцтва.

Враховуючи те, що загальним документом, який підтверджує повноваження будь-якого представника, є довіреність (ст. 64 ЦК), а в разі якщо довіреність представнику не видається (при умові, коли пред'явлення її не передбачене в обов'язковому порядку), повноваження його можуть підтверджуватись самим договором доручення, що визнано в юридичній літературі.

В цивільному процесуальному законодавстві, вважаю, слід закріпити положення про необхідність підтвердження повноважень приватних адвокатів довіреністю або письмовим договором доручення з клієнтом.

Для виконання своїх представницьких функцій адвокат наділяється за законом низкою самостійних процесуальних прав, передбачених ст. 99 ЦПК, за винятком права на оскарження рішення суду.

Вчинення адвокатом окремих процесуальних дій, передбачених ст. 115 ЦПК, можливе лише за наявності у нього довіреності, якою б надавались спеціальні на те повноваження.

В судвій практиці зустрічаються випадки, коли вчинення адвокатом окремих процесуальних дій передує належному оформленню відповідних на це повноважень, що не можна визнати правильним, оскільки в цивільному процесі не передбачається можливість наступного схвалення довірителем дій, вчинених представником.

Адвокату, в силу ст. 6 Закону «Про адвокатуру», надано і ряд професійних прав, яких не мають інші судові представники. Зокрема, до них належать: право адвоката запитувати отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, а в разі згоди — від громадян; отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань; застосовувати науково-технічні засоби тощо.

Однак нерідко реалізації адвокатами їх професійних прав чиниться незаконна протидія. Так, не завжди вони можуть використати диктофон в судовому засіданні чи ксерокс при ознайомленні в суді з документами справи.

Крім того, чинна Конституція України в ст. 129 (п. 7) одним з принципів судочинства визначає гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. Тому відмову з боку судді, без вагомих на те підстав, в застосуванні адвокатом науково-технічних засобів в цивільному процесі, вважаю, необхідно розцінювати як пряме порушення закону. В цивільному процесі адвокат може діяти вдвох формах: брати участь в процесі паралельно з клієнтом або представляти його інтереси самостійно. З метою створення додаткових гарантій, що забезпечували б захист прав сторін, О.Гетманцев пропонує надати сторонам можливість давати свої пояснення в присутності представника-адвоката, через нього (без особистої присутності) за наявності відповідних повноважень, і право на відмову давати пояснення, якщо представник-адвокат не присутній.

Виходячи з принципів диспозитивності та змагальності процесу, дана позиція є слушною. однак потребують уточнення окремі моменти. Про можливість дачі пояснень адвокатом замість сторони в юридичній літературі зазначалось і раніше, проте, постає питання, чи можуть такі пояснення сторони, передані адвокатом, мати доказову силу?

В поясненнях сторін, як зазначає М.Треушніков, можна виділити наступні елементи: повідомлення, відомості про факти, волевиявлення, міркування про юридичну кваліфікацію правовідносин, мотиви, аргументи, за допомогою яких кожна сторона висвітлює фактичні обставини у вигідному для себе аспекті, вираз емоцій, настроїв.

Цивільно-процесуальне законодавство містить вичерпний перелік джерел доказів (ст. 27 ЦПК), одним із яких можуть виступати пояснення лише сторін і третіх осіб в частині, яка містить відомості про факти, що мають значення для справи. Законом визначено й порядок та форму отримання цих пояснень (статті 33, 143, 180 ЦПК). Фактичні дані, одержані в іншій, не передбаченій законом формі, не є судовими доказами. Тому відомості про факти, які мають значення для справи, отримані в суді з пояснень, переданих стороною через свого адвоката, не можуть використовуватись як доказові матеріали.

Це стверджується і положенням ст. 172 ЦПК, яка передбачає, що в разі необхідності суд може викликати сторону для дачі особистих пояснень і в тому разі, коли в справі бере участь її представник (адвокат).

В цивільному процесі адвокат може збирати доказовий матеріал у справі самостійно або заявляти перед судом клопотання про витребування доказів. Відмова суду у витребувані письмових доказів, як зазначає І.Гальперін, не позбавляє адвоката права подання в суд відповідних доказів, отриманих шляхом адвокатського запиту. З запитом про витребування доказів він може звернутись особисто або через адвокатське об'єднання.

Беручи участь в процесі, адвокат має прагнути відшукати оптимальний та найбільш вигідний для клієнта шлях вирішення існуючого між сторонами спору. Саме тому справи, що розглядаються за участю адвокатів, частіше завершуються укладенням мирової угоди.

Адвокат при наданні допомоги клієнту в укладенні мирової угоди має забезпечити правильність формулювання її змісту, відповідність умов цієї угоди вимогам законодавства. Укласти та підписати її особисто він вправі лише за наявності в нього довіреності від клієнта, .якою б надавались відповідні повноваження. Порушення цих вимог є підставою для відмови суду в затвердженні мирової угоди, а в разі коли її було затверджено, — до скасування відповідної постанови судом вищої інстанції.

На відміну від кримінального процесу, де позиція у справі адвоката-захисника в окремих випадках може не збігатися з позицією його клієнта, в цивільному процесі, в силу того, що адвокат-представник діє від імені та за дорученням клієнта, позиція його не повинна розходитись з позицією довірителя. При виникненні колізій в позиції з клієнтом адвокат має роз'яснити свою позицію у справі та погодити її з ним.

Останній вправі відмінити доручення на ведення справи з будь-яких причин. Чинне законодавство не містить обмежень і щодо відмови адвоката від доручення клієнта. Однак вихід адвоката з процесу з власної ініціативи має певні особливості, які обумовлюються етичними принципами адвокатської діяльності.

В юридичній науці питання про відмову адвоката від прийнятого доручення однозначного вирішення не знайшло.

Окремі вчені підставою для відмови від прийнятого адвокатом доручення клієнта визначають факт впевненості його (в процесі розгляду справи) в незаконності та необґрунтованості вимог клієнта'9.

Більш правильною уявляється точка зору Т.Варфоломєєвої та інших вчених, які до підстав, за котрих адвокат вправі відмовитись від прийнятого доручення, відносять розходження в правовій позиції з клієнтом. Останні можуть торкатись питань правового, процесуального чи етичного характеру. При цьому вони повинні мати суттєвий характер, що унеможливлює виконання адвокатом в суді своїх функцій на відповідному професійному рівні.

В основу критерію для відмови адвоката від ведення справи Г.Любарська ставить наявність поважних на це причин, до яких відносить, крім незаконності вимог (заперечень) клієнта та інших колізій в правовій позиції у справі, такі, як хвороба, зайнятість адвоката в іншому процесі.

За обставин, коли адвокат не має змоги особисто виконати доручення клієнта (наприклад, хвороба тощо), він має, при можливості, потурбуватись про свою заміну в процесі іншим адвокатом. Однак зайнятість адвоката в іншому процесі не може бути безпосередньою підставою для відмови від прийнятого доручення клієнта. Загальними принципами етики юристів, затвердженими Міжнародною асоціацією адвокатів та схваленими Спілкою адвокатів України, передбачається необхідність доведення адвокатом справи клієнта до кінця.

20. Стаття 19. Види адвокатської діяльності

1. Видами адвокатської діяльності є:

1) надання правової інформації, консультацій і роз’яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;

2) складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру;

3) захист прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішується питання про їх застосування у кримінальному провадженні, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній державі (екстрадицію), а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності під час розгляду справи про адміністративне правопорушення;

4) надання правової допомоги свідку у кримінальному провадженні;

5) представництво інтересів потерпілого під час розгляду справи про адміністративне правопорушення, прав і обов’язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні;

6) представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами;

7) представництво інтересів фізичних і юридичних осіб, держави, органів державної влади, органів місцевого самоврядування в іноземних, міжнародних судових органах, якщо інше не встановлено законодавством іноземних держав, статутними документами міжнародних судових органів та інших міжнародних організацій або міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України;

8) надання правової допомоги під час виконання та відбування кримінальних покарань.

Адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом.

21. Адвокатура у середні віки

У середні віки (V—XV ст.) принципи організації адвока­тури зазнали певних змін. Зокрема, це стосувалося допус­ку до адвокатської діяльності. У Франції для цього необ­хідно було мати юридичну освіту, скласти присягу і бути зарахованим до списку адвокатів (практичний досвід не був обов'язковим). У Німеччині адвокатська професія була абсолютно вільною, нею міг займатися будь-хто, звання ад­воката давалося судом на невизначений строк.

Слід зазначити, що в епоху інквізиції інститут адвокатури зазнав істотних обмежень. Це зумовлювалося тим, що сторо­ни особисто вели процес, висловлюючи всі необхідні заува­ження та заперечення. Винятки становили лише деякі кате­горії кримінальних справ. Так, у Франції духовні особи, літ­ні люди, жінки, діти і каліки могли мати представника для двобою. У Німеччині закон регулював випадки, коли інтере­си малолітнього, старого, жінки, покаліченого чи пораненого міг представляти опікун25. Але таке представництво назвати правовою допомогою навряд чи можна.

Класичний порядок допуску до адвокатури склався в Англії. Кандидат до адвокатури мав пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії і через три роки отримував звання "внутрішнього адвоката" ("іпнег Ьаггізіег"), бо не мав права виступати в суді, а ще через п'ять років навчан­ня — "зовнішнього адвоката" ("оиіег, пПег Ьаггізїег"), і отримував право практикувати.

Для внутрішньої організації середньовічної адвокатури були характерними такі особливості. Так, у Німеччині адво­кати були абсолютно самостійними і незалежними від своїх колег і в організації не об'єднувалися. У Франції сформува­лися засади станової організації. У XIV ст. у складі релігійно­го "братства св. Миколи" (який, до речі, є патроном юристів) утворилася община адвокатів і повірених на чолі з депутата­ми, які обиралися її членами, розпоряджалися майном общи­ни, були її представниками у відносинах з урядовими устано­вами, захищали права та привілеї своїх членів. В Англії у XIII ст. виникли перші чотири "судові колегії", які й сьогод­ні готують та об'єднують у єдину корпорацію практикуючих юристів (суддів та адвокатів).

Гонорарна практика у середні віки пішла шляхом юстініанового законодавства. Так, у Франції застосовувалась такса, що встановлювала максимум винагороди, яку міг визначити й отримати адвокат, обумовивши її розмір пе­ред початком процесу. Якщо такої угоди не було або клієнт вимагав зменшення гонорару, то його розмір визначав пар­ламент. Адвокат міг також у разі ухилення клієнта від сплати гонорару звернутися з позовом до суду. У Німеч­чині встановлювалася такса юридичних послуг, за пору­шення якої адвокат позбавлявся права практикувати і ра­зом з клієнтом, який переплатив, піддавався штрафу, а іноді — й тілесному покаранню.

Професійна діяльність адвокатів включала надання юри­дичних порад, захист у суді, складання судових паперів. Ве­ликих змін у середні віки зазнала діяльність адвокатів у кримінальному процесі. У цей період публічний і змагальний процес почав перетворюватися на таємний та інквізиційний, що значно обмежувало участь адвоката у кримінальному про­цесі. Наприклад, у Франції в 1539 р. указом короля Франциска І участь адвоката у кримінальному процесі дозволяла­ся лише за спеціальним дозволом суду"''.

Загалом характерними для адвокатури середньовіччя були:

• відсутність чіткої станової організації;

• відокремлення правозаступництва від судового пред­ставництва;

• відносна свобода професії;

• тісне спілкування із судом;

• дисциплінарна залежність від судів;

• римська система визначення гонорару.

22. Професійні права адвоката

Попередній розділ підручника формально і дещо умовно окреслив коло адвокатської діяльності. Умовний радіус цього кола поширює межі діяльності адвокатів до безмежності і охоплює мало не всі сфери людського і суспільного буття.

Для того, щоб адвокат міг впевнено і ефективно діяти в межах своїх конституційних повноважень, Закон наділяє його правами, що відповідають його функції.

Цій темі у Законі присвячена ст. 20 "Професійні права адвоката". Зокрема:

1. Під час здійснення адвокатської діяльності адвокат має право вчиняти будь-які дії, не заборонені законом, правилами адвокатської етики та договором про надання правової допомоги, необхідні для належного виконання договору про надання правової допомоги, а саме:

1) звертатися з адвокатськими запитами, у тому числі щодо отримання копій документів, до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, підприємств, установ, організацій, громадських об'єднань, а також до фізичних осіб (за згодою таких фізичних осіб);

2) представляти і захищати права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб у суді, органах державної влади та органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, у громадських об'єднаннях, перед громадянами, посадовими і службовими особами, до повноважень яких належить вирішення відповідних питань в Україні та за її межами;

3) ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для адвокатської діяльності документами та матеріалами, крім тих, що містять інформацію з обмеженим доступом;

4) складати заяви, скарги, клопотання, інші правові документи та подавати їх у встановленому законом порядку;

5) доповідати клопотання та скарги на прийомі в посадових і службових осіб та відповідно до закону одержувати від них письмові мотивовані відповіді на ці клопотання і скарги;

6) бути присутнім під час розгляду своїх клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів та давати пояснення щодо суті клопотань і скарг;

7) збирати відомості про факти, що можуть бути використані як докази, в установленому законом порядку запитувати, отримувати і вилучати речі, документи, їх копії, ознайомлюватися з ними та опитувати осіб за їх згодою;

8) застосовувати технічні засоби, у тому числі для копіювання матеріалів справи, в якій адвокат здійснює захист, представництво або надає інші види правової допомоги, фіксувати процесуальні дії, в яких він бере участь, а також хід судового засідання в порядку, передбаченому законом;

9) посвідчувати копії документів у справах, які він веде, крім випадків, якщо законом установлено інший обов'язковий спосіб посвідчення копій документів;

10) одержувати письмові висновки фахівців, експертів з питань, що потребують спеціальних знань;

11) користуватися іншими правами, передбаченими цим Законом та іншими законами.

23

. Касація – перегляд справи судом вищої інстанції без самостійного дослідження доказів, лише на основі матеріалів судової справи і лише з метою визначити, чи були дотримані вимоги закону під час розгляду справи судами нижчої інстанції. Касація є формою оскарження і перевірки судом вищої інстанції вироків, рішень і постанов судів першої інстанції, що набули законної сили.

Касація – це спосіб оскарження судових рішень, що набрали чинності, з підстав неправильного застосування судом матеріального права чи порушення ним норм процесуального права.

24 Адвокат у кримінальному процесі

Адвокат — захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудногоКонституційні принципи забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист та презумпції невинуватості є важливою гарантією об’єктивного розслідування і судового розгляду справи та запобігання притягненню до кримінальної відповідальності невинних осіб.

Право вказаних осіб на захист включає як право захищатися від підозри чи обвинувачення, так і право на захист особистих і майнових інтересів. Функція захисту виникає одночасно з функцією обвинувачення і здійснюється паралельно з нею на всіх етапах руху кримінальної справи, поки існує обвинувачення.Оскільки сторони обвинувачення й захисту обстоюють кожна свою позицію, свій процесуальний інтерес, кримінальний процес набирає змагального характеру, що забезпечує повне, всебічне й об’єктивне дослідження всіх обставин справи та її правильне вирішення з урахуванням законних інтересів сторін. Змагальність сторін, свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості є однією з основних засад судочинства.Забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист полягає в тому, що закон:• наділяє їх як учасників процесу такою сукупністю процесуальних прав, використання яких дає можливість їм особисто захищатися від підозри чи обвинувачення у вчиненні злочину, обстоювати свої законні інтереси-• надає згаданим особам право скористатись юридичною допомогою адвоката-захисника-• покладає на особу, яка здійснює дізнання, слідчого, прокурора, суддю і суд обов’язок до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного роз’яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол-• надати їм можливість захищатися встановленими законом засобами від пред’явленого обвинувачення, забезпечити охорону їхніх особистих і майнових прав.Найефективнішим засобом забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист є участь у кримінальному процесі захисника.Закон визнає участь захисника при провадженні дізнання, досудового слідства і в розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції обов’язковою, крім випадків добровільної відмови підозрюваного, обвинуваченого і підсудного від захисника, причому в окремих випадках добровільна відмова від захисника не може бути прийнята (ст. 45 КПК України).Як захисники до участі у кримінальних справах допускаються особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю фахівці з галузі права, які за законом мають право пода-вати юридичну допомогу, а за згодою і близькі родичі підозрюваного, обвинуваченого та підсудного, його опікуни та піклувальники. На практиці захисниками є переважно адвокати.Закон передбачає участь захисника у справі за запрошенням і за призначенням.Захисник запрошується за угодою підозрюваним, обвинуваченим чи підсудним, його законними представниками, родичами або іншими особами за їх дорученням або на їх прохання.Захисник за призначенням (причому лише з числа адвокатів) залучається до участі у справі особою, яка здійснює дізнання, слідчим, суддею чи судом, через адвокатське об’єднання у випадках, коли відмова від захисника не може бути прийнята і він не запрошений підозрюваним, підсудним або іншими переліченими посадовими особами. На прохання підозрюваного, обвинуваченого, підсудного участь захисника у справі забезпечується особою, яка здійснює дізнання, слідчим, суддею чи судом. Основні положення про роль адвокатів передбачають, що особа, яка не має адвоката, у випадках, коли інтереси правосуддя потребують цього, повинна бути забезпечена допомогою адвоката, який має відповідну компетенцію й досвід ведення справ, щоб забезпечити їй ефективну юридичну допомогу без оплати з її боку, якщо у неї немає необхідних коштів. У ч. 1 ст. 59 Конституції України також встановлено, що кожен має право на правову допомогу, а в передбачених законом випадках ця допомога подається безоплатно.У разі участі адвоката у кримінальній справі за призначенням та звільнення громадянина від оплати юридичної допомоги через його малозабезпеченість оплата праці адвоката здійснюється за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Слідчий орган, суддя й суд не мають права відмовити в допуску захисника за угодою під тим приводом, що у справі бере участь захисник за призначенням.Підозрюваний, обвинувачений, підсудний мають право в будь-який момент провадження відмовитись від захисника. Така відмова допускається лише з їх ініціативи, має бути добровільною за наявності реальної можливості участі адвоката у справі й не може бути перешкодою для провадження участі у справі прокурора, а також захисників інших підозрюваних, обвинувачених чи підсудних.Відмова від захисника не може бути прийнята особою, яка здійснює дізнання, слідчим, судом чи суддею, у таких випадках:• у справах осіб, які підозрюються чи обвинувачуються у вчиненні злочину, у віці до 18 років-• у справах про злочини осіб, які через фізичні чи психічні вади (німі, глухі, сліпі та ін.) не можуть самі реалізувати своє право на захист-• у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство-• коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, — довічне позбавлення волі-• при провадженні справи про застосування примусових заходів медичного характеру-• при застосуванні примусових заходів виховного характеру щодо неповнолітніх.За загальним правилом захисник допускається до участі у справі з моменту пред’явлення обвинувачення і може, таким чином, брати участь у справі на стадії досудового розслідування і на усіх судових стадіях кримінального процесу, включаючи стадію виконання вироку. Але у трьох випадках захисник допускається до участі у справі й до пред’явлення обвинувачення:• у разі затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, або застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту до пред’явлення обвинувачення з моменту оголошення їй протоколу затримання або постанови про застосування цього запобіжного заходу, але не пізніше 24 годин з моменту затримання-• у справах про суспільно небезпечні діяння, вчинені особами у стані неосудності, а також про злочини осіб, які захворіли на душевну хворобу після вчинення злочину, з моменту отримання доказів про душевне захворювання особи-• у справах про суспільно небезпечні діяння, вчинені неповнолітніми, які не досягли віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, з моменту ознайомлення неповнолітнього та його батьків або осіб, що їх замінюють, з постановою про закриття справи і матеріалами справи, а в разі поміщення неповнолітнього до приймальника-розподільника — не пізніше 24 годин з моменту поміщення.Адвокат не має права відмовитися від захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного.Визначаючи свою правову позицію, адвокат не має права ігнорувати думку підзахисного, його показання, ставлення до пред’явленого обвинувачення. Адвокат не вільний у визначенні позиції (крім випадків, коли підзахисний обмовляє себе), але у вирішенні питань правового характеру, виборі тактики та методики захисту є незалежним. Процесуальна самостійність адвоката не виключає необхідності узгодження з підзахисним лінії захисту загалом і позиції в окремих процесуальних питаннях, зокрема при заявленні клопотань.Адвокат — представник потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідачаПраво на захист законних інтересів у кримінальному процесі забезпечується також потерпілому, цивільному позивачу і цивільному відповідачу. Ефективним засобом забезпечення цього права є участь адвоката у кримінальній справі як представника цих суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності.Про визнання потерпілим, цивільним позивачем, а також про притягнення як цивільного відповідача особа, яка здійснює дізнання, слідчий, суддя виносять постанову, а суд — ухвалу. З цього моменту вони стають учасниками кримінального процесу, набувають процесуальні права для захисту своїх законних інтересів, у тому числі й право мати захисника.Представниками потерпілого, цивільного позивача й цивільного відповідача можуть бути і адвокати. Представники користуються процесуальними правами осіб, інтереси яких вони представляють, тобто на відміну від захисників вони не є такими ж самостійними учасниками процесу, не мають своїх особливих процесуальних прав і діють поряд з потерпілим, цивільним позивачем і цивільним відповідачем або замінюють їх, але не мають права діяти на шкоду своїм довірителям.Потерпілий і адвокат як його представник мають право подавати докази: заявляти клопотання знайомитися з усіма матеріалами справи з моменту закінчення попереднього слідства брати участь у судовому розгляді заявляти відводи подавати скарги на дії особи, яка здійснює дізнання, слідчого, прокурора і суду, а також на вирок та ухвали суду і постанови судді.У процесі судового розгляду справи потерпілий та його представник мають право заявляти відводи і клопотання, висловлювати свою думку про клопотання інших учасників судового розгляду, давати пояснення з приводу досліджуваних судом обставин справи, ставити запитання свідкам, експерту, спеціалісту і підсудним, брати участь в огляді місця вчинення злочину, речових доказів, документів.Цивільний позивач або адвокат як його представник має право подавати докази заявляти клопотання брати участь у судовому розгляді просити орган дізнання, слідчого, суддю і суд про вжиття заходів забезпечення заявленого ними позову підтримувати цивільний позов ознайомлюватися з матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства заявляти відводи подавати скарги на дії особи, яка здійснює дізнання, слідчого, прокурора, судді й суду, а також на вирок або ухвали суду в частині, що стосується цивільного позову.Цивільний відповідач і адвокат як його представник обстоюють позиції захисту, оскільки заінтересовані в тому, щоб факт вчинення злочину, матеріальна шкода, винність обвинуваченого в їх вчиненні не були доведені і, отже, у задоволенні позову було відмовлено. У своїй промові під час судових дебатів вони повинні торкатися лише питань доведеності та вчинення злочину і його цивільно-правових наслідків.Адвокат як представник потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача має право оскаржити вирок в апеляційному порядку тільки за згодою свого довірителя, а також брати участь у розгляді справи судом апеляційної інстанції і давати там пояснення, підтримуючи свою скаргу чи скаргу свого довірителя і заперечуючи за наявності підстав проти подання прокурора і скарг інших учасників процесу.Адвокат не може бути допитаний як свідок про обставини, які стали йому відомі у зв’язку з виконанням ним обов’язків представника потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача.Закон передбачає низку обставин, що виключають участь адвоката у справі як представника зазначених учасників процесу: якщо він брав участь у цій справі як слідчий або особа, що здійснювала дізнання, прокурор, громадський обвинувач, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, захисник чи допитувався або підлягав допиту як свідок.Потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники у кримінальній справі мають право на забезпечення їх безпеки. Рішення про застосування заходів безпеки приймається органом дізнання, слідчим, прокурором, судом, у провадженні яких перебуває кримінальна справа.