Іі. Інформаційний продукт Чи потрібен культ Шевченка?

«Кріпак, борець за свободу, голос і душа народу, пророк і геній нації, Кобзар, садок вишневий, Катерина», – найперші асоціації, коли мова йде про нього… Зі школи ми звикли чути ці заштамповані фрази, проте відповіді, чому саме пророк, так і не отримали. Шевченко залишається розрекламованим, але не осмисленим. Створений культ, проте як людина він майже не сприймається. А святкування Шевченківських днів стали настільки формальними, що аж соромно.

А який він, Тарас Григорович Шевченко? Насправді він не походив із злиденної родини, батько мав стабільний заробіток, тому вони не голодували. Дехто вважає цього поета примітивним, бо він не мав освіти, у нього прості рими, мужицькі слова… Проте він навчався в Академії мистецтв, найпрестижнішому закладі Російської імперії, знав кілька іноземних мов, отримав звання академіка. Через поширені портрети, з яких він завжди суворо та насуплено на нас дивиться у смушевій шапці, він нагадує нам якогось діда-старця, хоча заробіток портретиста дозволяв йому пристойно та вишукано одягатися, мав вигляд лондонського денді. У спогадах його сучасників, можна знайти запис, що Шевченко через програш у спорі змушений був одягнути ту шапку та стару кирею і сфотографуватися у такому вигляді. Через поверхневе та формальне сприймання творчості Шевченка його називають сільським поетом. Щоб осягнути усю його оригінальність, непересічність, літературознавець Богдан Тихолоз пропонує прочитати «Кобзар» не як збірку віршів, а як інтелектуальний психологічний роман.

У школі вивчають «Гайдамаки», але не зазначають, що стало причиною Гайдамацького руху. «Кавказ» читають, але не проводять паралелі між тодішнім та сучасним ставленням Росії до Кавказу. Кожний рядок Шевченка можна спроектувати на сьогоднішній день. Наприклад, його слова про те, що ми живемо і досі на нашій, не своїй землі не втрачають актуальності. Зображуючи трагедію України, письменник закликає самим виборювати собі волю і не робити винними у всіх нещастях сусідів. На його думку, ворог українця – він сам. Наприклад, два Івани-близнюки з містерії «Великий льох»: Один буде, як той Гонта, / Катів катувати! / Другий буде… оце вже наш! / Катам помагати. А наша історія так багата на тих «двох Іванів»: одні готові стояти до останнього, віддаючи своє життя, інші ж – здатні виконувати злочинні накази проти свого народу.

Зараз ніби все у нас є, більше навіть не треба, як співає гурт «Мері», проте духовність та культура повинні бути вищими. Починайте з Шевченка. Відійдіть від його фрагментарного, схематичного сприймання. Він потрібен нам не лише як символ країни, щоб його іменем називати вулиці та нагороди. Пригадайте його настанову: …читайте / Од слова до слова…/ Все розберіть… Та й спитайте / Тойді себе: що ми? / Чиї сини? Яких батьків? У дивовижний спосіб Шевченко знову постав перед нами не тільки як геніальний поет, виразник колективного несвідомого українського народу, а й як національний символ і водночас жива людина з плоті і крові, наш сучасник і сподвижник у боротьбі за гідність і свободу.