1.3. Есе як художньо-публіцистичний жанр

Близьким до нарису є есе (есей). Початково французьке, слово «есе» (essai) походить від латинського exagium, що означає «зважувати», інакше «перевіряти», «випробовувати» (можна помітити близькість до слова «екзамен»). У перекладі з французької (essay) означає «спробу», «начерк».

Есе – невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження щодо актуальних тем і проблем, не претендуючи на вичерпне і визначальне трактування теми [27, 36]. Літературознавча енциклопедія подає таке визначення есе – прозовий твір із довільною композицією, якому властива белетризація зафіксованих індивідуальних вражень, асоціацій чи інформації, отриманої з різних галузей знань, несистематичне поєднання філософських, літературно-критичних, науково-популярних іноді специфічних наукових елементів [14, 347].

Жанрову специфіку есе досліджує Г. Швець на прикладі творчості В. Барки.

Жанротвірними ознаками есе є:

1) особистісний характер мотивації, сприйняття й висвітлення предмета зображення, що дозволяє побачити нове в знайомому;

2) особливий спосіб репрезентації предмета мовлення за допомогою асоціативно-емоційної структурної основи;

3) можливість виходу в загальнокультурний контекст фонових знань адресата;

4) невимушеність потоку мовлення – вільна асоціативна композиція;

5) підвищена модальність тексту як відбиття суб’єктивності тих чи інших авторських характеристик [1, 28].

Попередницею есеїстичного мислення називають передусім Біблію –книги Притч, Еклезіаста, проповіді пророків і Христа. Велике значення у формуванні передумов самого жанру зіграла антична традиція. Філософські трактати, діалоги й листи античного світу передували розвиткові есея до тої міри, наскільки вони виражали свої враження з висвітлюваних питань [1, 17]. Вперше вжив цей термін і започаткував жанр есею французький письменник і філософ Мішель Ейкем де Монтень, який у 1850 р. видав перші дві книги свого головного твору «Еssai». Українські перекладачі відтворюють цю назву як «Проби» або «Досліди», російські – як «Опыты». Починаючи свій твір, Монтень так сформулював свій метод: «Я вільно викладаю свою думку про всі предмети, навіть ті, що виходять за межі мого розуміння і кругозору. Висловлюю її не задля того, щоб дати поняття про речі, а для того, щоб дати поняття про мої переконання» [13, 28]. З французької літератури жанр есе поширився в інші, ставши на сьогодні одним з найпродуктивніших у художній публіцистиці.

Структура есе нагадує те, що свого часу йменувалося замітками публіциста. Воно значно ширше охоплює коло філософських,науково-популярних, літературно-критичних і власне публіцистичних творів. Есеїстика потребує специфічного філософсько-письменницького обдарування з притаманною їй ненав’язливістю, особистісним баченням світу, багатства асоціацій, індивідуальністю стилю. Есеїстична манера письма притаманна нарисам і навіть деяким повістям П.Загребельного, філософським і літературознавчим дослідженням Є.Сверстюка [11, 247]. Львівський публіцист Д. Карп’як серед сучасних українських есеїстів виділяє О. Пахльовську, О. Забужко, Ю. Андруховича. Однак зауважує: «Есеїстика як вид публіцистики у нас досі мало поширена – і в «літературі факту», і на сторінках газет та в теле- та радіопрограмах. Взагалі наша телевізія, можливо, за винятком Першого Національного каналу, якась геть не українська» [12].

На Заході есе сприймають як свого роду аристократичний жанр. У західній літературі існував навіть специфічний «жанровий образ» есе, про який, зокрема, згадує Є. Журбіна: «Для есе типовою є кабінетна форма опрацювання будь-яких загальних питань, кабінетна начитаність і філософське узагальнення, що зростає на цьому ґрунті… Ці ознаки жанру, здається, досить сталі і зберігаються в західній літературі до часів О’Герні. Так, характеризуючи, героїню одного зі своїх оповідань, талановиту, провінційну есеїстку, О’Генрі зауважує: «Вона виховувалася вдома, і її знання світу ґрунтувалося на умовиводах та інтуїції. З подібних людей і складається мало чисельна, але дорогоцінна й рідка порода есеїстів» [5, 276].

Есе припускає вираження автором своєї точки зору, особистої суб'єктивної оцінки предмета міркування, дає можливість нестандартного (творчого), оригінального висвітлення матеріалу; часто це розмова вголос, вираження емоцій та образність. Це також вільний стиль з можливими елементами імпровізації, певного пафосу, іронії [24, 7]. Предмет його – завжди унікальні ситуації як поле реалізації унікальної особистості, яка залишає після себе помітний і приємний слід. Функціональне призначення такого тексту – дати людям знання про людину, яке б відкрило їм нові для них цінності і нові можливості самореалізації. Герой есе – завжди «суб’єкт впливу», хоча в житті він ним міг і не бути. «Провідник впливу» – автор, який збагнув незвичайні резерви особистості і ризикнув звернути на них увагу всіх. Він бере на себе відповідальність за своє знання про героя і основним аргументом його надійності готовий виступити сам. Есе в журналістиці – не те ж саме, що есе в філософії чи художній літературі. Там це жанр, де безроздільно лідирує автор. У журналістиці есе – жанр, де все-таки лідирує життя [13, 132].

Есеїм орієнтується не на опис реального факту, і навіть не на думку, для якої цей факт послужив приводом, але на моделювання автономної художньої реальності – реальності мислення всеосяжного індивідуального «Я». «Специфіка ж есе полягає в тому, що думка й образ у ньому нероздільні, образ буквально утворюється з думки, звідси виникає така особливість есеїстичної форми, як гранична концентрація, згущення семантики за рахунок особливої концептуальної навантаженості образного ряду, що набуває найрізноманітніших форм через специфіку свого завдання – передати таку ж концентрацію внутрішнього інтелектуального світу пишучого суб’єкта» [1, 28].