1. Ставлення матері до своєї складної дитини?

• Ставлення до неї як до надцінності, єдиного смислу життя. Мати готова всю себе присвятити дитині, все їй віддати. Життя стає служінням.

• Ставлення як до свого нещастя, життєвого краху, Божої кари. Така мати відчуває, що вона жертва життєвих обставин, в неї немає майбутнього, вона вже ніколи не буде вільною і щасливою.

• Ставлення до дитини може бути амбівалентним, суперечливим. Його валентність може змінюватися з позитивної на негативну і навпаки успішності реабілітації, лікарських прогнозів, особистих проблем.

• Материнське ставлення до дитини з особливими потребами може бути продуктивним, конструктивним. Саме таким є безоцінювальне прийняття реального.

Психологічний простір дитини, простір значущих взаємин з найближчим сімейним оточенням найчастіше будується відповідно до домінуючого материнського ставлення. Психологічний час також відчуває на собі вплив цього базисного фактора. Продуктивний психологічний простір у дитячому життєвому світі формується на основі безоцінного материнського прийняття. Дитина відчуває себе бажаною та захищеною, і тому їй не тре­ба будувати жорсткі, непрозорі кордони. Вона відкрита для нових контактів, для доброзичливого спілкування.

Водночас дитина не відчуває себе єдиним цен­тром всесвіту, навколо якого обертається життя родини. Вона розуміє, що в матері й батька є й власне життя, інтереси. Дорослі не нещасні страждальці, вони не жертви її захворювання. Отже, і вона не жертва. Атмосфера довіри і взає­моповаги стає щепленням проти зайвої залеж­ності від матері чи людини, що її заміняє.

Якщо дитина оточена критикою,

то вона вчиться звинувачувати,

Якщо дитина бачить ворожість –

вона вчиться битися.

Якщо над дитиною насміхаються –

вона вчиться бути боязкою.

Якщо дитину постійно соромлять –

вона вчиться почувати себе винуватою.

Якщо дитина оточена терпимістю –

вона вчиться бути терпимою.

Якщо дитину заохочують –

вона вчиться цінувати інших.

Якщо дитина почуває себе у безпеці –

вона вчиться вірити.

Якщо дитину схвалюють –

вона вчиться подобатися сама собі.

Якщо дитину приймають і поводяться

з нею доброзичливо – вона вчиться

знаходити любов у цьому світі.

Висновок:

Я сформулював би так: допомагаючи їм, ми допомагаємо собі; рятуючи їх, ми рятуємо себе. Коли я сюди приїхав, то одразу ж познайомився з хлопчиком в інвалідній колясці. Він не міг говорити, лише посміхався до мене. Я повіз його на дитячий майданчик і посадив на гойдалку. Він простягнув до мене свою долоньку, і я довго тримав хлопчика за руку. Мені здавалося в ту хвилину, що я потрібен йому, а він – мені. І від цього було так спокійно на душі.

А ще я зрозумів надзвичайно важливі речі: у мене так багато є в житті такого, що мені дав Бог. У мене є родина, друзі, здоров’я, можливість навчатись і спілкуватись. Зараз я приїду додому і все розповім батькам, що я бачив і відчував. Після поїздки мені зовсім не хочеться розваг і веселощів. Я хотів би бути корисним тим, хто страждає. І не лише один день…

Віктор Книш, 14 років