«Суперечливий, амбівалентний»
Наприклад, у межах однієї сім'ї мати чи бабуся мають надцінне ставлення до своєї дитини, а батько - відсторонене. Він забезпечує родину матеріально, але не має вільного часу ані для підтримки дружини,ані для своєї дитини. Ще гірше, коли мати (особливо в неповній сім'ї) ставиться до своєї дитини непослідовно амбівалентно, то надаючи їй максимум уваги, "перегодовуючи" її турботою, то ніби забуваючи про неї, переключаючись на особисті проблеми, намагаючись улаштувати власне життя.
більшості дітей-інвалідів життя досить ізольоване та самотнє. Часто вони відчувають себе ізольованими від суспільства. Більшість батьків страждають від перевтоми, нерозуміння та постійної боротьби за якість життя своїх дітей
Діти з відхиленням у фізичному розвитку
Слова мами: «Наслідки радянського виховання відчуваємо ми, мами особливих дітей кожного дня. Якщо ми їдемо в громадському транспорті обов’язково знайдеться «сердечна» бабуся, яка затягне пісню вголос: «І де ж це таке береться, і куди ж дивляться лікарі, хіба ж це не лікується». Зовсім не дбаючи про те, що відчуває мама дитинки про яку ця бабуся причитає. Потім ця ж бабуся починає давати «професійні» поради: " Вам треба до того чи іншого екстрасенса, або давайте дитинці таку то травичку, купайте його в тому то відварі. та інше". Поки проїдеш в тому трамваї чи маршрутці, хочеться стати невидимкою, нічого не бачити, нічого не відчувати. Прийдеш до дому, — виєш, ще й на дитині можеш відірватися. А воно, дитя, дивиться на тебе ангельськими переляканими очима, та й голосить разом з тобою. Гуляючи на дитячому майданчику де з дітьми гуляють бабусі, теж відчуваєш, що як тільки ти з дитиною вийшла на майданчик, — він потроху пустіє. Відчуваєш себе ходячою інфекцією.»
Розумієте, він живий і не живий одночасно. Саме так почувається людина, що раптом втратила можливість рухатися, бачити,чути. В цій ситуації відповідальність держави через конкретного чиновника, через громадянське суспільства, полягає в тому, щоб повернути життя цьому хлопцю. Справжнє повноцінне життя.
Я впевнений, що колись українські паралімпійці, високим рівнем своєї підготовки та досягненнями, змогли переконати суспільство та владу, що людина з інвалідністю здатна робити неймовірні речі. Сьогодні Україна – лідер світового паралімпійського спорту. На рівних з такими країнами як Сполучені Штати Америки, Китаю. Тому, зараз, наш паралімпійський загал постійно відвідує військові шпиталі і на власному прикладі намагається переконати бійців, що їх життя не закінчено, що успіх та мрія можливі. Поранені воїни АТО бачать паралімпійців, людей, що відбулися і це відроджує в них надію на повернення, дає сили для боротьби.
Основною проблемою батьків дитини з особливими потребами є надмірна увага здоров'ю дитини,
І це цілком природно в подібній ситуації,і забувають про серйозних психологічних моментах. Діти, з одного боку, звикають до зайвої опіки з боку дорослих, з іншого - часто відчувають себе неповноцінними через своєї недуги.
В результаті це призводитьдо невірної самооцінки. Одні вважають себе гірше інших, інші, навпаки, думають, що вони - невизнані генії, яким всі зобов'язані.
В інвалідів будь-які емоції загострені в порівнянні зі здоровими людьми.Стресові ситуації зустрічаються набагато частіше. Виходять з них діти-інваліди повільніше.
Потрібна дуже серйозна робота з батьками дітей-інвалідів.
Вони потребують підтримки. Ростити дитину-інваліда - завдання складне подвійно.
Такі діти потребують підвищеної уваги і дуже важко не перегнути палицю і не перейти до сверхопека. Дітям-інвалідам необхідні навички самостійного існування. Незалежне життя - не красиві слова, а нагальна необхідність. І в першу чергу про це повинні пам'ятати батьки. У нас немає служб допомоги сім'ям інвалідів, хоча вони дуже потрібні. Тому що не можна навчити дітей основам незалежного існування без підтримки батьків.
Що впливає на поведінку дитини і ставлення її до життя?