4. Характеристика джерел права як зовнішньої форми його виразу

Джерела (форми) права – це акти компетентних органів держави, які встановлюють і санкціонують норми права, зовнішні форми вираження правотворчої діяльності держави, за допомогою яких воля законодавця стає обов'язковою для виконання. Це способи зовнішнього вираження і закріплення правових норм, які перетворюються на правила поведінки і стають загальнообов'язковими. Є такі основні джерела права:

• санкціоновані правові звичаї (санкціоноване державою правило поведінки, що набуває загальнообов’язкового значення; держава санкціонує не всі звичаї, що існують у суспільстві, а лише ті, які мають найбільше значення для суспільства, відповідають його інтересам і певному історичному етапові розвитку), історично перша форма права ;

• правовий прецедент (визнавали джерелом права ще в Давньому Римі – преторське право; судове чи адміністративне рішення компетентного державного органу з конкретної справи, що набуває формально обов’язкового значення під час розгляду інших аналогічних справ і стає, по суті, юридичним правилом). Нині є важливим джерелом права в країнах англосаксонської правової системи;

• нормативно-правовий акт (офіційний формально визначний письмовий документ держави, який приймають компетентні державні органами, спрямований на регулювання певного виду суспільних відносин, є загальнообов’язковим і охороняється державою). Нормативно-правовий акт має свою визначену форму: закони, укази, постанови, рішення, інструкції та ін.;

• нормативно-правовий договір (правовий документ, що встановлює за спільною домовленістю кількох суб’єктів взаємні права й обов’язки з економічних, політичних чи інших соціальних питань і забезпечується державою, наприклад, колективний договір у трудовому праві). Найбільше значення договір як джерело права має для міжнародного та конституційного права, а з розвитком ринкових відносин набуває поширення у сфері цивільного і трудового права;

• міжнародно-правові акти (документи міжнародної співдружності, що із санкції держави поширюються на її території);

• релігійно-правові норми (релігійні канони та інші релігійні звичаї, яким надано загальнообов’язкового характеру).

Джерелом права може виступати юридична доктрина (правові теорії, вчення про право). Суттєве значення вона мала для права Давнього Риму. Найвідоміші римські юристи мали право давати роз’яснення, обов’язкові для судів. Сьогодні доктрину визнають джерелом у мусульманському праві. В Англії судді нерідко обґрунтовують рішення посиланнями на праці вчених.

5. Правотворення як процес самоорганізації права

Останнім часом у юридичній літературі розрізняють категорії Правотворення, правотворчість і нормотворчість. Усі ці види діяльності здійснюються з метою соціального регулювання суспільних відносин.

Соціальне регулювання - це процес упорядкування поведінки соціальних суб'єктів через надання їм прав на певні дії, покладання обов'язків, установлення заборон, застосування заохочення та примусу.

Соціальне регулювання існує з моменту виникнення суспільства практично в усіх сферах його життєдіяльності, здійснюється з допомогою соціальної влади.

Розрізняють два види соціального регулювання - державне і недержавне. Кожен із цих видів може бути нормативним чи індивідуальним і реалізується соціальними суб'єктами. Це індивіди та їх групи, з яких складається суспільство. Одним із найпоширеніших видів соціальних суб'єктів є соціальні організації - такі об'єднання людей, що спільно реалізують певні програми, завдання, цілі та працюють на підставі загальновизнаних правил і процедур. Такими соціальними організаціями, наприклад, є держава, партії, різні громадські об'єднання, які, своєю чергою, можуть складатися з інших соціальних організацій.

Правотворення розуміється у двох значеннях: походження права та творення окремих юридичних законів. Під творенням права у вигляді окремих юридичних законів розуміють процес закріплення правил поведінки людей, що склалися в суспільстві, які перекладаються на мову нормативів, приписів та існують у конкретній юридичній формі. Ця діяльність має дві основні стадії: а) усвідомлення необхідності правового врегулювання тих чи тих суспільних відносин; б) правотворча діяльність.

Перш ніж стати юридичною нормою, те чи те правило поведінки може виступати як філософський, правовий, етичний, політичний чи інший принцип, звичай або традиція. Головним на стадії усвідомлення необхідності регулювання суспільних відносин є юридичний мотив, тобто погляди, уявлення, думки про певну сукупність соціальних зв'язків, визначений варіант поведінки учасників суспільних відносин, що повинні стати загальнообов'язковими правилами поведінки, вміщеними в певному джерелі права, наприклад, у нормативно-правовому акті.

Правотворчість - це діяльність державних органів і посадових осіб, громадських організацій, уповноважених на те державою, а також усього народу країни, що спрямовується на утворення, зміну чи скасування нормативно-правових актів.

Правотворча діяльність здійснюється на певних принципах - основних ідеях, відправних засадах, на яких будується правотворчість. Розглядають такі принципи правотворчості: демократизм, гуманізм, поєднання національного та інтернаціонального, законність, науковість, плановість.

Види правотворчості - сукупність засобів і способів вияву суспільних відносин, що потребують свого врегулювання, та їх фактичне впорядкування (корегування, узгодження) з допомогою юридичних засобів. Розрізняють такі види правотворчості: безпосередня, делегована, санкціонована.

Суб'єктами правотворчої діяльності є:

а) держава та її органи;

б) інші організації громадянського суспільства, якщо держава делегувала їм таке право;

в) весь народ країни в разі референдуму.

Правотворча діяльність характеризується певним юридичним процесом, що має три етапи. На підготовчому етапі готують проект нормативно-правового акта. Своєю чергою, він поділяється на такі стадії: рішення про необхідність підготовки проекту нормативно-правового акта; визначення кола осіб, що готуватимуть проект; безпосереднє готування названого проекту; обговорення тексту проекту; узгодження проекту з усіма зацікавленими органами і службовими особами; доопрацювання проекту.

Другий етап - видання нормативно-правового акта охоплює такі стадії; внесення проекту нормативно-правового акта на обговорення правотворчого органу (посадової особи); обговорення проекту, можливість кількох читань; прийняття нормативно-правового акта і процедура його підписання; можливість права відкладного вето для законів.

Третій етап - набирання нормативно-правовим актом чинності - це опублікування чи доведення до виконавців іншим способом. Від правотворчої діяльності слід відрізняти нормо-творчу. Це діяльність усіх інших суб'єктів, окрім Верховної Ради, з підготовки, прийняття, зміни чи скасування і введення в дію норм права, що мають підзаконний характер.

Відмінності правотворчої і нормотворчої діяльності: а) різний суб'єкт; б) незбіжність етапів і стадій; в) різна юридична сила нормативних актів; г) різний рівень регульованих відносин; д) порядок введення в дію і припинення дії актів та ін.