дисциплінарна відповідальність настає внаслідок порушення дисципліни (трудової, військової і т. д.). Розрізняють три види дисциплінарної відповідальності: у зв'язку з порушенням правил внутрішнього розпорядку; у порядку підлеглості; відповідно до дисциплінарних статутів і положень, що діють у деяких сферах (оборони, внутрішніх справ, залізничного, водного і повітряного транспорту).

Дисциплінарну відповідальність здійснюють у формі накладення адміністрацією підприємств і установ, інших організацій дисциплінарних стягнень. Для дисциплінарної відповідальності характерне те, що вона має місце у відношеннях підлеглості особи, яка вчинила проступок, органові, який застосував захід дисциплінарного впливу.

0. матеріальна відповідальність -- особливий вид відповідальності у трудовому праві, має риси одночасно і майнової, і адміністративної відповідальності. Матеріальна відповідальність дещо пов'язана з дисциплінарною, адже ці види юридичної відповідальності настають у зв'язку з трудовими відносинами. Матеріальна відповідальність працівників - це обов'язок повністю або частково відшкодувати матеріальні збитки, заподіяні з їхньої вини підприємству, де вони працюють.

Підприємство також несе матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну працівникам каліцтвом або іншим пошкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ними трудових обов’язків, що сталося з вини підприємства як на його території, так і за її межами.

Юридична відповідальність виникає за наявності обставин, що невідворотно тягнуть її настання. Ці обставини називають підставами юридичної відповідальності. Підставами юридичної відповідальності є:

• факт вчинення правопорушення;

• наявність у діяннях складу правопорушення;

• деліктоздатність (осудність, дієздатність) суб’єкта, його вік;

• передбаченість правопорушення нормативно-правовими актами.

Склад правопорушення характеризується сукупністю таких елементів: об’єкт; об’єктивна сторона; суб’єкт; суб’єктивна сторона правопорушення.

Важливою підставою юридичної відповідальності є наявність норми права, що забороняє визначений протиправний вчинок і встановлює відповідні санкції. До юридичної відповідальності притягують на основі акту застосування норми права, в якому індивідуалізують заходи юридичної відповідальності до конкретного правопорушника (рішення суду).

Юридична відповідальність настає лише за фізичні протиправні діяння. Не можуть бути підставою відповідальності: думки, переконання, бажання, настрої, світогляд, соціальні або особисті властивості. Не є правопорушеннями і, відповідно, не можуть виступати як підстави юридичної відповідальності діяння, хоча зовні схожі з правопорушеннями, але які не є такими через свою суспільну значимість. До таких діянь чинне законодавство відносить інститути необхідної оборони і крайньої необхідності, а також професійний ризик.

Тема 4. Основи конституційного права

ПЛАН

1. Загальна характеристика Конституції України

2. Поняття громадянства України. Набуття громадянства України. Припинення громадянства України

3. Конституційні права та свободи людини і громадянина

4. Поняття та форми здійснення народного суверенітету. Безпосередня й представницька демократія

5. Засади виборчого права й види виборчих систем. Виборча система України

6. Система органів державної влади за Конституцією України

7. Поняття про самоврядування. Органи місцевого самоврядування в Україні

1. Загальна характеристика Конституції України

Конституція – це особливий законодавчий акт держави, якому властиве правове верховенство щодо всіх інших правових актів. Конституція – це не просто закон, а Основний Закон держави, це “закон законів”, який оформляє національну систему права, об’єднує чинне законодавство, визначає засади законності та правопорядку в державі тощо.

Конституція України є Основним Законом нашої держави. Основним вважається тому, що він, будучи правовим актом найвищої юридичної сили, на найвищому державному рівні закріплює і регулює найважливіші й найскладніші суспільні відносини, що стосуються прав та свобод людини і громадянина, власності різних форм і видів, державної влади та місцевого самоврядування.

Конституція України має народний характер, суть його у тому, що вона виражає інтереси народу і повинна йому служити. Конституція України має реальний характер, оскільки адекватно відображає фактично існуючі суспільні відносини.

Для Конституції України характерні наступні властивості:

1. Конституція – це, перш за все, закон, тобто правовий акт виняткової ваги і значення.

2. Їй властиве юридичне верховенство, тобто найвища юридична сила.

3. Вона є основою законодавства, яке розвивається на базі її принципів і норм.

4. Для неї характерний особливий порядок прийняття і внесення змін.

5. Механізм реалізації Конституції відзначається певною складністю, тому що її дія відбувається на двох рівнях: її реалізації в цілому і реалізації її конституційних норм.

6. Вона має велику об’єднувальну силу щодо охоплення всіх верств населення, різнорідних політичних сил процесом порозуміння у суспільстві заради досягнення основної мети – поліпшення життєвого рівня народу і його духовного зростання.

7. Конституції України має особливий захист, що покладається на Верховну Раду України, Президента України, Кабінет Міністрів, Конституційний суд та громадян України.

За класифікаційними ознаками Конституцію України можна визначити як:

1) писану, кодифіковану конституцію унітарної держави з автономним утворенням;

2) жорстку, оскільки внесення змін і доповнень у Конституцію України, на відміну від внесення змін і доповнень в інші закони, вимагає не менше 2/3 голосів від конституційного складу Верховної Ради України;

3) демократичну (народну ) за порядком прийняття: прийнята парламентом України від імені українського народу – громадян України всіх національностей.

Конституція України – Основний Закон нашої держави складається з преамбули і 15 розділів. Розділи з 1 до 14 об'єднують 161 статтю; в останньому розділі – “Перехідні положення” подані роз'яснення, пов'язані з поступовим наданням чинності положенням Конституції.

8 грудня 2004 року Верховна Рада України прийняла Закон "Про внесення змін до Конституції України", яким передбачається певний перерозподіл владних повноважень між Верховною Радою, Президентом і Кабінетом Міністрів України.

Наслідком такого перерозподілу має стати розширення повноважень ВРУ і перетворення президентсько-парламентської форми державного правління в Україні на парламентсько-президентську форму державного правління.

В Законі, зокрема, передбачається внесення до КУ таких змін:

• строк повноважень Верховної Ради України встановлюється п'ять років;

• у разі не входження народного депутата України, обраного від політичної партії, до складу депутатської фракції цієї партії, або виходу зі складу такої фракції його повноваження достроково припиняються за рішенням вищого керівного органу відповідної політичної партії;

• у Верховній Раді за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради;

• коаліція депутатських фракцій вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем'єр-міністра, а також пропозиції щодо кандидатур до складу КМУ;

• Верховна Рада призначає за поданням Президента України Прем'єр-міністра, Міністра оборони і Міністра закордонних справ, а також призначає за поданням Прем'єр-міністра України інших членів Кабінету Міністрів України;

• Верховна Рада вирішує питання про відставку Прем'єр-міністра України, членів КМУ. Верховна Рада здійснює контроль за діяльністю КМУ;

• Верховна Рада надає згоду на призначення на посаду та звільнення з посади Президентом України Генерального прокурора, а також може висловити недовіру Генеральному прокуророві, що має наслідком його відставку з посади;

• Верховна Рада може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів;

• Президент України має право достроково припинити повноваження ВРУ, якщо:

1) протягом одного місяця у ВРУ не сформовано коаліцію депутатських фракцій;

2) протягом 60 днів після відставки КМ не сформовано персональний склад КМ;

3) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися;

• право законодавчої ініціативи належить Президентові України, народним депутатам України та Кабінету Міністрів України;

• Прем'єр-міністр України призначається Верховною Радою України за поданням Президента України. Кандидатуру Прем'єр-міністра Президент вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України.

Конституційна форма правління, державного устрою й політичного режиму України

Форма держави передбачає три елементи: форму державного правління, державного устрою та політичний режим. Конституція України дає точну відповідь щодо визначення усіх трьох елементів:

1) за формою державного правління Україна є парламентсько-президентською республікою;

2) за формою державного устрою Україна – унітарна держава з автономним утворенням (Автономна Республіка Крим);

3) за формою політичного режиму Україна є демократичною державою.

2. Поняття громадянства України. Набуття громадянства України. Припинення громадянства України Поняття громадянства України

Із 3 березня 2001 р. набрав чинності Закон України “Про громадянство України”, який відповідно до Конституції України визначає правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, які беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб.

Громадянство України – це правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у взаємних правах та обов’язках.

Законодавство України про громадянство ґрунтується на таких принципах:

• єдиного громадянства – громадянства держави Україна, що включає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною його визнають лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною його визнають лише громадянином України;

• запобігання виникненню випадків безгромадянства;

• неможливості позбавлення громадянина України громадянства України;

• визнання права громадянина України на зміну громадянства;

• неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя;

• рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;

• збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

Документами, що підтверджують громадянство України, є:

• паспорт громадянина України;

• свідоцтво про належність до громадянства України;

• паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

• тимчасове посвідчення громадянина України;

• проїзний документ дитини;

• дипломатичний паспорт;

• службовий паспорт

• посвідчення особи моряка;

• посвідчення члена екіпажу;

• посвідчення особи на повернення в Україну.

Громадянство набувається:

• за народженням;

• за територіальним походженням;

• у результаті прийняття до громадянства;

• у результаті поновлення у громадянстві;

• у результаті усиновлення;

• у результаті встановлення над дитиною опіки чи піклування;

• у результаті встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

• у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

• у результаті встановлення батьківства;

• за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Громадянство України припиняється:

• внаслідок виходу з громадянства України;

• внаслідок втрати громадянства України;

• за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Державні органи беруть участь у вирішенні питань громадянства. Згідно з Конституцією до цих органів належить насамперед Президент України.

Комісія при Президентові України з питань громадянства:

а) розглядає заяви про прийняття до громадянства України та подання про втрату громадянства України і вносить пропозиції Президенту України щодо задоволення цих заяв та подань;

б) повертає документи про прийняття до громадянства України чи про вихід з громадянства України уповноваженому центральному органові виконавчої влади з питань громадянства або Міністерству закордонних справ України для їх оформлення відповідно до вимог чинного законодавства України;

в) контролює виконання рішень, які Президент України прийняв з питань громадянства.

Крім Президента України та комісії при Президентові України з питань громадянства, питаннями громадянства займаються спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади Міністерство внутрішніх справ України. та підпорядковані йому органи (ст. 24 Закону).

3. Конституційні права та свободи людини і громадянина

Сукупність прав і обов'язків становить правовий статус громадянина в державі, відрізняє його від іноземних громадян. Основу правового статусу громадян України становлять конституційні права, свободи й обов'язки людини і громадянина. Конституція України містить положення про те, що людина, її життя і здоров’я, честь та гідність, недоторканність і безпека в Україні визначені як вища соціальна цінність, а права і свободи людини та їх гарантія визначають сенс і спрямування діяльності держави. Затвердження і забезпечення прав та свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3 Конституції України). Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст. 21);

Систему конституційних норм, які закріплені Конституцією 1996 р. і визначають правовий статус людини й громадянина, становлять громадянські (особисті), політичні, соціально-економічні, культурні, екологічні права та права в галузі правосуддя. Держава не тільки проголошує права і свободи людини, а й бере на себе обов'язки їхньої реалізації.

Особисті (громадянські) права є найважливішими правами людини, що забезпечують її життя, особисті цінності, свободу, недоторканість, особисту безпеку, правовий захист. Вони є невід'ємними, тобто належать людині як члену громадянського суспільства, забезпечені законами і покликані захищати людину від свавілля держави та інших людей. Особисті права держава не надає, а тільки охороняє і гарантує. До особистих прав громадян належать: право кожного на життя – стаття 27; право на повагу його гідності – стаття 28; право на свободу й особисту недоторканість – стаття 29; право на свободу думки і слова, вільно висловлювати свої погляди й переконання – стаття 34; право на недоторканість житла – стаття 30; право на таємницю листування, телефонних переговорів, телеграфної та іншої кореспонденції – стаття 31; право на вільне користування рідною мовою – стаття 10; право на свободу пересування; право на вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України – стаття 33.

Політичні права й свободи визначають можливість громадян брати участь у здійсненні влади, в керівництві державними справами і в суспільно-політичному житті. До політичних прав та свобод належать: право брати участь в управлінні державними справами, у Всеукраїнському і місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до вищого органу державної влади й органу місцевого самоврядування, право рівного доступу до державної служби – стаття 38; право спрямовувати індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися в органи державної влади, органи місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів – стаття 40; право на свободу думки і слова, на вільне волевиявлення своїх поглядів і переконань, право вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію в будь-який спосіб – стаття 34; право на свободу об'єднання в політичні партії і суспільні організації для захисту своїх прав та свобод і задоволення своїх інтересів – статті 36, 37; право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи та демонстрації – стаття 39.

Соціально-економічні права – це можливості громадян брати участь у сфері матеріального виробництва та розподілу матеріальних благ. Згадані права є основою економічної самостійності людини, а також визначають загальні умови її соціального життя. До них належать: право користуватися природними та іншими об'єктами права власності народу відповідно до закону, право власності на землю – статті 13, 14; право громадян володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності – стаття 41; право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, – стаття 42; право на працю – стаття 43; право на належні, безпечні та здорові умови праці – стаття 43; право на заробітну плату не нижчу від визначеної законом – ст. 43; право працюючих на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів – стаття 44; право на соціальний захист – стаття 46; право на житло – стаття 47; право на достатній життєвий рівень для себе і своєї родини – стаття 48; право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування – стаття 49; право на освіту – стаття 53.

Екологічні права включають право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, на відшкодування шкоди, заподіяної погіршенням стану довкілля, на отримання і використання інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також на її поширення ‑ стаття 50.

Культурні права людини й громадянина: право на освіту – стаття 53; право на вибір і заняття інтелектуальною, творчою діяльністю, свобода літературної, художньої, наукової діяльності та творчості, право інтелектуальної власності й авторські права – стаття 54; право кожного громадянина користуватися досягненнями науки і техніки, культурними та історичними надбаннями народу й світової громадськості – стаття 54; право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови – стаття 53.

Конституція України визначає гарантії прав людини в галузі правосуддя: право на судовий захист своїх прав і свобод від порушень та протиправних посягань – стаття 55; право на відшкодування матеріальних і моральних збитків – стаття 56; право на правову допомогу – стаття 59; право на невиконання явно злочинних розпоряджень чи наказів – стаття 60; ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності за одне і те саме правопорушення – стаття 61; тільки суд встановлює вину особи у вчиненні злочину – стаття 62 (презумпція невинуватості); підозрюваний, звинувачений чи підсудний має право на захист – стаття 63.

До обов'язків громадян України належать:

• захист Батьківщини, незалежності і територіальної цілісності України;

• повага до державних символів України;

• обов'язок не завдавати шкоди природі, культурній спадщині;

• обов'язок відшкодовувати завдані їм збитки;

• обов'язок платити податки та збори в порядку і розмірах, встановлених законом;

• обов'язок неухильно дотримуватися Конституції та законів України;

• обов'язок не зазіхати на права і свободи, честь та гідність інших людей (ст. 65-68 Конституції України).

Закріплені й гарантовані у Конституції права, свободи та обов’язки громадян – реальний шлях побудови правової держави, розвитку особистості і забезпечення справді правового характеру взаємовідносин громадянина і держави, громадян та інших осіб між собою.

4. Поняття та форми здійснення народного суверенітету. Безпосередня й представницька демократія

Народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні має безумовне й пріоритетне право на здійснення її безпосередньо та через органи державної влади і місцевого самоврядування. Повновладдя народу України здійснюється на основі Конституції України і реалізується через інститути безпосередньої (прямої) демократії та інститути представницької (виборної) демократії.

Інститути безпосередньої демократії забезпечують пряме волевиявлення або безпосереднє здійснення волі громадян у питаннях державного і суспільного життя. Іншими словами, безпосередня демократія – це особиста участь громадян або участь у складі об'єднання громадян в управлінні справами суспільства і держави. Стаття 69 Конституції України фіксує деякі інститути прямої демократії, зазначаючи, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.

Референдум – це спосіб прийняття громадянами України шляхом безпосереднього голосування законів України або інших рішень із важливих питань загальнодержавного та місцевого значення. Референдум є особливим інститутом демократії, одним із засобів демократичного управління державними справами.

Вибори як форма народного волевиявлення ‑ один із способів формування народом органів державної влади та місцевого самоврядування або інших інститутів (Конституція України, ст. 71).

Формами безпосередньої демократії також виступають загальні зібрання громадян, народні законодавчі ініціативи тощо.

Інститути представницької демократії – засіб забезпечення реалізації волі громадян через обраних ними представників – депутатів чи інших виборних осіб. Іншими словами, представницька демократія – це участь громадян в управлінні державою і суспільством не безпосередньо, а через (за допомогою) представників, яких вони обрали в органи держави. Обрані народом особи є повноважними представниками населення, від імені та за дорученням якого вони приймають рішення, обов’язкові для виконання на всій території держави. У нашій Україні представницьким органом, уповноваженим приймати загальнообов’язкові в межах усієї держави рішення (закони), є Верховна Рада України. Громадяни держави можуть створювати й одноособові органи, уповноважені виступати від імені держави, наприклад Президент України. Населення певної адміністративно-територіальної одиниці шляхом виборів формує також органи місцевого самоврядування (місцеві ради), які приймають рішення, що є обов’язковими у межах відповідної частини території країни і стосуються питань, котрі належать до компетенції такого органу.

Засади виборчого права й види виборчих систем. Виборча система України

Згідно з Конституцією України вибори – це форма прямого народовладдя, волевиявлення народу шляхом таємного голосування з метою обрання Президента України, формування представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Засади виборчого права:

• вибори є вільними – недопустимість будь-якого тиску на виборців з метою примусити їх голосувати всупереч своїм переконанням, або на догоду іншим особам чи структурам;

• всезагальність виборів – право обирати (активне виборче право) мають усі громадяни України, які на день голосування досягли 18 років, крім осіб, яких суд визнав недієздатними;

• право бути обраним (пасивне виборче право) має свої особливості залежно від виду виборів. Заборонені будь-які обмеження виборчих прав громадян України залежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, політичних переконань, роду і характеру занять;

• рівність виборчих прав – усі громадяни беруть участь у виборах на рівних засадах, кожний виборець має лише один голос. Виборчі округи утворюють з приблизно однаковою кількістю виборців;

• пряме виборче право – кандидатів обирають безпосередньо виборці, без будь-яких посередників та проміжних ланок;

• таємність голосування – будь-який контроль за волевиявленням виборців не допускається. Це забезпечується особистим голосуванням виборця в ізольованих кабінах або кімнатах, обладнаних для таємного голосування. При заповненні бюлетеня заборонена присутність будь-кого, крім того, хто голосує.

Виборча система – це порядок формування представницьких органів (верховних, місцевих, регіональних) державної влади, обрання Президента України та здійснення виборцями своїх прав.

Види виборчих систем до представницьких органів:

• мажоритарна (система більшості) – враховують лише голоси, подані за кандидата (або за список кандидатів партії), який отримав абсолютну, відносну або кваліфіковану більшість голосів у виборчому окрузі ;

• пропорційна, побудована на принципі дотримання пропорцій між кількістю депутатських місць, які надають окремим політичним партіям, та кількістю голосів, що їх зібрала кожна з партій на виборах (напр., Іспанія, Ізраїль, ФРН);

• змішана, поєднує у собі елементи мажоритарної і пропорційної системи (одну половину депутатів обирають за мажоритарною системою, а іншу – за пропорційною).

Вибори до Верховної Ради України 2006 р. були проведені за пропорційною виборчою системою.

5. Система органів державної влади за Конституцією України

В Україні державна влада здійснюється за принципом розподілу її на три “гілки” влади: законодавчу, виконавчу та судову (Конституція України, ст. 6).

Розподіл влади можливий лише за умови фактичного забезпечення єдності і взаємозалежності цих основних її “гілок”. Головним у системі розподілу влад є створення механізмів від узурпації влади однією якоюсь її “гілкою”, що є своєрідним застереженням від авторитаризму і тоталітаризму. Конституція України в статті 6 закріплює важливе положення про те, що органи, які уособлюють ту чи іншу “гілку” влади, здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Параметри цих повноважень вписані у відповідних розділах Основного Закону України.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України (КУ ст. 75). Розділ ІV КУ визначає правовий статус Верховної Ради України (далі ВР). ВР складається з 450 народних депутатів, обраних на 5 років на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. Чергові вибори до ВР відбуваються в останню неділю березня п’ятого року повноважень ВР. Позачергові вибори до ВР призначаються Президентом України і проводяться в період 60 днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень ВРУ.

Депутати працюють у ВР на постійній основі. ВР збирається на першу сесію не пізніше, ніж на 30-й день після офіційного оголошення результатів виборів. Перше засідання ВР відкриває найстаріший за віком народний депутат України. Перед вступом на посаду народні депутати України складають перед ВР присягу.

ВР працює сесійно у формі пленарних засідань ВР і засідань її Президії, постійних комісій та тимчасових спеціальних комісій ВР, що проводяться у період між пленарними засіданнями.

Сесії ВР бувають черговими та позачерговими. Чергові сісії ВР розпочинають роботу першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року. Позачергові сесії скликаються Головою ВР на вимогу не менш як 1/3 конституційного складу ВР або на вимогу Президента України.

На першому засіданні ВР на партійній і на позапартійній основі формуються депутатські групи (фракції), які реєструється у Секретаріаті ВР, утворюється погоджувальна рада депутатських груп (фракцій). Для координації роботи парламенту і Президента встановлюється посада Представника Президента у Верховній Раді.

Після визнання ВР повноважень народних депутатів з їх числа:

• обирається Голова ВР та його заступники;

• затверджується перелік і створюються постійні комітети;

• обираються голови постійних комітетів;

• утворюється Президія ВР (очолює Голова ВР);

• утворюється Секретаріат ВР (як робочий орган ВР);

• в разі необхідності – тимчасові спеціальні комісії.

Засідання ВР проводяться відкрито. У цілому ВР у своїй діяльності керується регламентом ВР. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу ВР. Рішення ВР приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування, яке здійснюється народним депутатом особисто.

Верховна Рада України приймає: закони; постанови; інші акти (заяви, декларації) більшістю від її конституційного складу (за винятком конституційних законів, де необхідно 2/3 голосів депутатів). Закон набирає чинності через 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачене самим законом, але не раніше дня його опублікування.

Право законодавчої ініціативи у ВР належить Президентові України, народним депутатам України і Кабінету Міністрів України.

Правовий статус народного депутата України регулюється Конституцією України та Законом України «Про статус народного депутата України» (17.11.1992 р.). Народний депутат є повноважним представником народу у Верховній Раді (ВР). Він покликаний виражати й захищати інтереси суспільства та своїх виборців.

Народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх 5 років. Не може бути обраний до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому порядку.

Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі. Народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандата чи бути на державній службі (ст. 78). Відповідно до Закону «Про статус народного депутата» статус народного депутата несумісний із зайняттям будь-якої іншої виробничої або службової посади, за винятком лише тих, що пов’язані з викладацькою, науковою та іншою творчою роботою.

Перед вступом на посаду народні депутати України складають перед ВР присягу, текст якої затверджений ст. 79 Конституції України. Присягу зачитує найстарший за віком народний депутат України перед відкриттям першої сесії новообраної ВР. Після цього депутати скріплюють присягу своїми підписами під її текстом. Повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення присяги, а внаслідок відмови її складати депутатський мандат втрачається.

Народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність. Народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп. Народні депутати України не можуть бути без згоди ВР України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані (ст. 80).

Ст. 81 КУ передбачає умови припинення повноважень народного депутата України. Рішення про дострокове припинення повноважень депутата приймає ВР.

Повноваження народного депутата припиняються одночасно з припиненням повноважень ВР, а також у разі:

• складення повноважень за його особистою заявою;

• набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

• визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;

• припинення його громадянства або його виїзду на постійне проживання за межі України;

• якщо протягом 20 днів з дня виникнення обставин, які призводять до порушення вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, ці обставини ним не усунуто;

• невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції;

• його смерті.

Згідною з Конституцією України (розділ V) Президент України є главою держави і виступає від її імені, Головою Ради Національної безпеки і оборони України, Верховним Головнокомандувачем ЗСУ. Він – гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання КУ, прав і свобод людини і громадянина.

Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 років.

Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг 35 років, має право голосу, проживає в Україні протягом 10 останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою. Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд.

Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об’єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.

Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю останнього місяця 5 року повноважень Президента України. У разі дострокового припинення повноважень Президента України вибори Президента України проводяться в період 90 днів з дня припинення повноважень.

Новообраний Президент України вступає на пост не пізніше ніж через 30 днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України. Приведення Президента України до присяги здійснює Голова КСУ. Текст присяги подає Конституція України в ст. 104.

На час виконання своїх повноважень Президент України користується правом недоторканості. За посягання на честь і гідність Президента України винні особи притягаються до відповідальності на підставі закону.

Звання Президента України охороняється законом і зберігається за ним довічно.

Президент має право законодавчої ініціативи у ВР. Президент України підписує закони, прийняті ВР. Протягом 15 днів після отримання закону він підписує його, беручи до виконання та офіційно оприлюднює його або повертає закон із своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до ВР для повторного розгляду. У разі якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений. Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою не менш, як 2/3 голосів від її конституційного складу, Президент України зобов'язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом 10 днів.

Президент виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента України.

Достроково повноваження Президента України припиняються у разі:

• відставки;

• неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я;

• усунення з посади в порядку імпічменту (особливий порядок притягнення до відповідальності вищих посадових (службових) осіб держави у випадку порушення ними Конституції та законів під час виконання ними службових обов'язків);

• смерті.

Президент України може бути усунений з поста ВРУ в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину. Питання про усунення ПУ з поста в порядку імпічменту ініціюється більшістю від конституційного складу ВРУ.

Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається ВРУ не менш як 3/4 від її конституційного складу після перевірки справи КСУ і отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку ВСУ про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину.

Відставка Президента набуває чинності з моменту проголошення ним особисто заяви про відставку на засіданні Верховної Рада.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. КМУ відповідальний перед Президентом України і ВРУ, підконтрольний і підзвітний ВРУ у межах, передбачених Конституцією.

До складу Кабінету Міністрів України входять Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр, віце-прем’єр-міністри, міністри.

Прем’єр-міністр України призначається ВРУ за поданням Президента України. Кандидатуру для призначення на посаду Прем’єр-міністра України вносить Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у ВРУ, сформованої відповідно до ст. 83 КУ, або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу ВРУ.

Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України призначаються ВРУ за поданням Президента України, інші члени КМУ призначаються ВРУ за поданням Прем’єр-міністра України.

Прем’єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності КМУ, схваленої ВРУ.

Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраною вру.

Прем’єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України мають право заявити ВРУ про свою відставку. Відставка Прем’єр-міністра України, прийняття ВРУ резолюції недовіри КМУ мають наслідком відставку всього складу КМУ. У цих випадках ВРУ здійснює формування нового складу КМУ у строки і в порядку, що визначені КУ.

Кабінет Міністрів України, який склав повноваження перед новообраною ВРУ або відставку якого прийнято ВРУ, продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого КМУ.

Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання. Акти КМУ підписує Прем’єр-міністр України. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом.

Структурною ланкою виконавчої вертикалі є центральні органи виконавчої влади (ч. 5 ст. 114). Конституція передбачає певний порядок їх утворення і функціонування. Це міністерства, державні комітети, інші центральні органи так звані "центральні відомства" – державні адміністрації, національні агентства, комісії тощо, які безпосередньо підвідомчі Кабінету Міністрів.

За змістом своєї діяльності кожний центральний орган виконавчої влади забезпечує втілення у життя державної політики у відповідній галузі державного управління, несе відповідальність перед урядом за стан справ.

Центральні органи є, як правило, єдиноначальними органами виконавчої влади, тобто владні повноваження цього органу здійснюються одноособово – міністром, головою комітету чи відомства.

Рішення центрального органу – накази Міністра – набувають юридичної сили, якщо вони оформлені як правові акти, видані в межах повноважень і на основі Конституції України, Законів, актів Президента і Уряду.

Нормативно-правові акти центрального органу підлягають реєстрації у міністерстві юстиції в порядку, встановленому Законом.

За загальним правилом на місцевому рівні органами міністерств, державних комітетів є управління, відділи, інші структури місцевих державних адміністрацій які і підзвітні і підконтрольні відповідним центральним органам виконавчої влади.

Призначення їх керівників здійснюється головою державної адміністрації за погодженням з відповідним центральним органом.

Центральні органи у межах своїх повноважень сприяють органам місцевого самоврядування – Радам та їх виконавчим органам і виконавчим комітетам у здійснення ними повноважень місцевого самоврядування. Виконавчі органи і виконавчі комітети Рад з питань здійснення делегованих Радам повноважень підконтрольні та підзвітні відповідним центральним органам.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.

Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України, і при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать КУ та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України, або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.

Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає обгрунтовану відповідь.

Якщо недовіру голові районної чи обласної державної адміністрації висловили 2/3 депутатів від складу відповідної ради, Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації.

У відповідності з КУ правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Судочинство в державі здійснюється Конституційним судом і судами загальної юрисдикції. Судові рішення є обов’язковими для виконання на всій території України (ст. 124 Конституції). Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі.

Органи судової влади посідають самостійне місце у системі розподілу влади і діють незалежно від законодавчої і виконавчої влади. Суди від імені держави, в порядку, встановленому законом, здійснюють правосуддя з метою поновлення порушеного права і справедливості шляхом застосування заходів державного примусу до осіб, які посягають на інтереси, що охороняються законом.

Суди є незалежними. Будь-яке втручання у здійснення правосуддя забороняється. Суди у своїй діяльності підкоряються тільки Конституції та законам.

Суддя – носій судової влади, який здійснює правосуддя незалежно від законодавчої і виконавчої влади. Судді є посадовими особами державної влади, які в конституційному порядку наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов'язки на професійній основі в судах всіх рівнів. У своїй діяльності судді є незалежними, підкоряються тільки законові. Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється.

Перше призначення на посаду професійного судді строком на 5 років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом. Судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше.

До професійного судді у статті 127 Конституції України ставляться такі вимоги:

• не може мати представницький мандат;

• не повинен належати до будь-якої політичної партії та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності;

• не може займатися іншою оплачуваною та підприємницькою діяльністю, крім наукової, викладацької та творчої.

На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України:

• не молодший 25 років,

• який має вищу юридичну освіту,

• стаж роботи у галузі права не менше як 3 роки,

• проживає в Україні не менш як 10 років,

• володіє державною мовою.

Повноваження судді припиняються у разі його смерті. Держава забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх сімей.

Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, який вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Конституційний суд складається з 18 суддів, по 6 суддів з яких призначають Президент України, ВРУ та з’їзд суддів України.

Суддя Конституційного Суду України призначається на 9 років без права бути призначеним на повторний строк. Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні КСУ зі складу суддів Конституційного Суду України шляхом таємного голосування лише на один 3-річний строк.

На суддів КСУ поширюються гарантії незалежності та недоторканності, загальні підстави звільнення суддів з посади та вимоги щодо несумісності.

Закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визначаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Конституція не дає повного визначення судової системи і зазначає лише, що найвищим судовим органом системи судів загальної юрисдикції є Верховний Суд. Згідно з Основним Законом нашої держави система загальних судів будується за принципами територіальності та спеціалізації.

Територіальний принцип побудови судової системи означає, що юрисдикція окремих ланок судової системи поширюється на певні території, які можуть збігатися з адміністративно-територіальними одиницями, але можуть і не збігатися з ними.

Спеціалізація судів і суддів у розгляді справ певних категорій сприяє поглибленому знанню суддями окремих галузей законодавства та практики його застосування, підвищенню професіоналізму суддів і надійнішому захисту прав та свобод людини, прав і законних інтересів юридичних осіб. За чинним законодавством (Закон України від 7 лютого 2002 р. “Про судоустрій”) як спеціалізовані суди діють адміністративні й господарські місцеві суди, а у Верховному Суді діють спеціалізовані судові палати у цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних справах, військова судова колегія.

1. Основною ланкою системи загальних судів є місцеві: районні (міські) суди, військові суди гарнізонів, господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя.

Місцеві суди – суди першої інстанції. (Суд першої інстанції – це суд, який розглядає будь-яку справу і вирішує її своїм вироком, рішенням чи постановою). Вони розглядають переважну більшість цивільних, кримінальних та адміністративних справ.

2. Необхідність запровадження апеляційного та касаційного порядку перевірки законності й обґрунтованості судових рішень обумовлює створення системи апеляційних та вищих спеціалізованих судів – судів другої інстанції. (Суд другої інстанції – суд, що розглядає справи за апеляційними скаргами чи касаційними поданнями і перевіряє правильність вирішення справи судом першої інстанції, що ще не вступило в законну силу).

Апеляційні суди створені в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі та у Військово-Морських Силах на базі діючих Верховного суду Автономної Республіки Крим, обласних та інших прирівняних до них судів. Ці суди згідно з процесуальним законодавством повинні перевіряти законність і обґрунтованість рішень районних (міських) судів в апеляційному та касаційному порядку. Вони мають також розглядати як перша інстанція окремі категорії справ, віднесені законом до їхньої компетенції.

Вищі спеціалізовані суди є касаційною інстанцією щодо спеціалізованих судів нижчої ланки (місцевих та апеляційних судів).

3. Конституційною нормою закріплено, що найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд, у компетенції якого переглянути будь-яке рішення судів нижчих ланок. Верховний Суд діє у складі Пленуму Верховного Суду і спеціалізованих судових палат з окремих категорій справ.

Конституція України забороняє створення будь-ким надзвичайних і особливих судів. Практика створення позасудових органів не сумісна з принципом законності й призводить до порушення прав і свобод громадян, незаконних політичних репресій, що недопустиме в умовах демократичного суспільства.

Господарські суди – органи, створені за взаємною згодою сторін або компетентними органами для вирішення спорів (справ), що виникають між юридичними особами (незалежно від форм власності та організаційних форм) з майнових питань і пов’язаних з ними немайнових відносин. Господарські суди: Вищий господарський суд України; Господарський суд Автономної Республіки Крим; обласні господарські суди; господарські суди м. Києва та м. Севастополя. Можуть утворюватися й інші ланки господарських судів (міські, міжрайонні, районні господарські суди).

6. Поняття про самоврядування. Органи місцевого самоврядування в Україні

Сучасну демократичну, соціальну, правову державу неможливо уявити без повноцінної системи місцевого самоврядування. Адже якою б не була державна влада в центрі, вона ніколи не стане ефективною, якщо не буде оптимально організованою на місцях.

Самоврядування – це територіальна самоорганізація громадян для самостійного вирішення безпосередньо або через обрані ними державні або суспільні органи всіх питань місцевого життя на основі законів та власної фінансової і економічної бази.

Конституція України визначає концептуальні основи місцевого самоврядування в Україні. Стаття 140 Конституції стверджує, що місцеве самоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Територіальна основа місцевого самоврядування -- село (сільрада), селище, місто. Райони у містах з районним поділом є складовою частиною місцевого самоврядування міст. Первинні суб’єкти місцевого самоврядування є територіальні колективи громадян, які проживають у селах (сільрадах), селищах, містах. Територіальні колективи громадян здійснюють свої повноваження безпосередньо та через органи, які вони обрали. Відповідно до статті 5 Закону України від 21 травня 1997 р. "Про місцеве самоврядування в Україні", крім територіальних громад, система місцевого самоврядування включає:

• сільську, селищну, міську раду (представницькі органи місцевого самоврядування);

• сільського, селищного, міського голову;

• виконавчі органи сільської, селищної, міської ради (виконавчі комітети);

• районні та обласні ради (представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст);

• органи самоорганізації населення (будинкові, вуличні, квартальні комітети жителів).

Матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування згідно з статтею 142 Конституції України становлять:

• рухоме і нерухоме майно;

• доходи місцевих бюджетів та інші кошти;

• земля і природні ресурси, що є у власності територіальних громад;

• об’єкти спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Формами безпосереднього здійснення місцевого самоврядування територіальними колективами є:

• референдуми;

• загальні збори (сходи) громадян населеного пункту;

• інші способи участі громадян в обговоренні та вирішенні питань, віднесених до компетенції місцевого самоврядування.

Основні повноваження органів місцевого самоврядування (ст. 144):

• управляють майном, що є в комунальній власності;

• затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання;

• затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць та контролюють їх виконання;

• встановлюють передбачені законом місцеві податки та збори;

• забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів;

• здійснюють інші повноваження, встановлені чинним законодавством.

Органи місцевого самоврядування приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території.

Загальні засади формування органів місцевого самоврядування та обрання його головних посадових осіб визначає стаття 141 Конституції України. Депутатів, які входять до сільської, селищної, міської ради, обирають жителі відповідної територіальної одиниці на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки. Територіальні громади обирають також відповідно сільського, селищного, міського голову, який очолює виконавчий орган ради та головує на її засіданнях.

Сільські, селищні, міські ради можуть мати свої виконавчі органи, які безпосередньо організовують реалізацію рішень відповідної ради, утворюються нею, підзвітні і підконтрольні їй. Виконавчий орган ради очолює її голова.

До питань компетенції сільських, селищних, міських рад, які вирішують тільки на пленарних засіданнях рад, належать: затвердження регламенту ради; утворення виконавчого комітету ради; розгляд запитів депутатів; встановлення місцевих податків і зборів; прийняття рішення про проведення місцевого референдуму; прийняття рішень щодо випуску місцевих позик; ряд інших, передбачених статтею 25 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні".

Сільські, селищні та міські Ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.

Обласні та районні ради є органами, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст відповідного регіону. Вони не мають своїх виконавчих органів. Голову районної та голову обласної ради обирає відповідна рада він очолює виконавчий апарат ради, який головним чином має забезпечувати організацію роботи цих рад. Функції виконавчих органів рад здійснюють відповідні місцеві державні адміністрації (відбувається делегування окремих функцій місцевого самоврядування органам виконавчої влади).

Тема 5. Основи адміністративного права

ПЛАН

1. Поняття адміністративного права, предмет та метод його правового регулювання

2. Поняття, суть та принципи державного управління

3. Поняття, ознаки та склад адміністративного правопорушення

4. Адміністративна відповідальність: поняття та особливості

5. Поняття та види адміністративних стягнень. Порядок їх накладення

6. Органи ( посадові особи), уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення

1. Поняття адміністративного права, предмет та метод його правового регулювання

Адміністративне право (від лат. „ administrare” керувати, управляти) - окрема галузь права у системі права України, норми якої регулюють суспільні відносини, що складаються в процесі організації і здійснення державного управління. Тобто адміністративне право ще називають „ управлінським правом”, чи „ правом управління”. Предметом адміністративного правового регулювання є суспільні відносини, що виникають, змінюються і припиняються в сфері державного управління. Особливостями відносини, що складають предмет даної галузі є:

• вони виникають в результаті державної владно-управлінської діяльності;

• суб’єктом таких відносин є виконавчо-розпорядчий орган;

• їх виникнення, зміна чи припинення є результатом свідомої, вольової , цілеспрямованої діяльності.

Таким чином, предметом адміністративного права є широке коло управлінських відносин (як зовнішніх так і внутрішніх), які виникають у сфері реалізації функцій і повноважень органів публічної влади, насамперед, виконавчої влади і здійснення ними заходів адміністративного примусу і притягнення до адміністративної відповідальності.

Адміністративне право як галузь права – це система правових норм, що регулює суспільні відносини управлінського характеру, які виникають у сфері виконавчої і розпорядчої діяльності органів виконавчої влади, внутрішньо організаційній діяльності інших державних органів, а також у процесі здійснення органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями та їх органами зовнішніх юридично-владних повноважень, застосування заходів адміністративного впливу та притягнення до адміністративної відповідальності.

Метод адміністративно-правового регулювання – це сукупність правових засобів і способів, за допомогою яких здійснюється владний вплив суб’єктів на об’єкти управлінських відносин. До загальних методів відносять імперативний і диспозитивний. Основним методом адміністративного права є імперативний, владно-управлінський метод або інакше метод „влади-підпорядкування”. Він полягає в тому, що одна сторона управлінських відносин (суб’єкт) наділений юридичними повноваженнями, а друга сторона – об’єкти, юридично підвладна першій. Диспозитивний метод характеризується тим, що об’єкт управління має певну свободу вибору, варіанта поведінки, виходячи із своїх інтересів. В адміністративному праві зустрічається використання спеціальних методів – субординації, координації, ре ординації, реєстрації, стимулювання, рекомендацій, узгодження, а також рівності сторін (який проявляється в укладення адміністративного договору). Суть методів адміністративно-правового регулювання управлінських відносин полягає в наступному:

• встановлення певного порядку дій;

• заборона певних дій;

• надання можливості вибору;

• надання можливості чинити або не чинити певні дії.

Джерела адміністративного права – це акти правотворчості органів державної влади і місцевого самоврядування, що складається з адміністративно-правових норм чи навіть одного правила поведінки і регулює управлінську діяльність. За юридичною силою джерела адміністративного права поділяють на: Конституція України, Конституція АРК; закони України, постанови ВРУ, укази Президента України (нормативні ), постанови і розпорядження Кабміну, накази та інші підзаконні нормативні акти керівників центральних органів виконавчої влади, міжвідомчі нормативні акти, нормативні акти керівників міністерств, державних комітетів, видані разом з органами громадських організацій, нормативні акти органів місцевих державних адміністрацій, нормативно-правові акти місцевих рад та їх виконавчих комітетів, накази керівників державних підприємств, установ, організацій. Базовим джерелом даної галузі є Кодекс про адміністративні правопорушення.

2. Поняття, суть та принципи державного управління

Термін управління має багато значень. У загальному розумінні це будь-який цілеспрямований, організуючий вплив на різноманітні процеси, що здійснюються в природі, техніці, суспільстві тощо. Адміністративне право – це управлінське право, отже, управління тісно пов’язане із даною галуззю. Основними ознаками управління є управлінська система, суб’єкт і об’єкти управління, керуючий вплив суб’єкта на об’єкт і зворотній зв’язок. Управлінська система – це єдність управлінських елементів, що взаємодіють як єдине ціле, породжуючи нові якості, не притаманні її окремим компонентам. Суб’єктом управління називають сторону управлінського процесу, що являє собою джерело керуючого впливу. Об’єкт управління – сторона управлінського процесу, що функціонує під керуючим впливом суб’єкта, набуває певних нових якостей і змінюється. Керуючий вплив визначають як комплекс заходів, прийомів, форм, методів і організуючих команд, спрямованих на об’єкт управління, з допомогою яких реально змінюється об’єкт управління. Зворотний зв’язок можна охарактеризувати як певну інформацію суб’єкта управління стосовно змін, що відбулися в об’єкті управління завдяки керуючому впливу.

Одним із видів соціального управління є державне управління. У широкому розумінні – це діяльність усіх видів органів держави: законодавчих, судових, контрольно-наглядових, виконавчо-розпорядчих з організації суспільного життя тощо. Звідси можна виділити такі види державного управління: законодавче( законотворче), виконавчо-розпорядче ( власне управлінське), судове ( правосудне), контрольно-наглядове.

Державному управлінню властиві такі риси:

• діяльність з реалізації завдань і функцій держави,

• воно здійснюється спеціально створеними для цього державними органами й посадовими особами,

• останні діють за дорученням держави, від її імені і мають державно-владні повноваження,

• форми і методи роботи управлінських органів регламентуються правом.

Отже, державне управління (у вузькому розумінні) – це підзаконна виконавча діяльність й розпорядча діяльність органів державної виконавчої влади, спрямована на практичне виконання законів у процесі повсякденного й безпосереднього керівництва господарським, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом. Звідси, державне управління співвідноситься з виконавчо-розпорячою владою та її органами через призму загального й особливого, в якому проявляються загальні риси правотворчої й право реалізаційної діяльності держави та виконавчо-розпорядчої діяльності однієї з гілок єдиної державної влади.

Методи державного управління – це способи цілеспрямованого впливу на поведінку громадян, а також діяльність підприємств і організацій, органів, служб та службовців апарату виконавчої влади в інтересах забезпечення виконання вимог законодавства. До правових методів відносять: переконання і примус; субординація і координація.

3. Поняття, ознаки та склад адміністративного правопорушення

Відповідно до КУпАП адміністративним правопорушенням визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за які законом передбачено адміністративну відповідальність. Ознаками є: наявність вчинку, тобто дії чи бездіяльності, протиправність, винність, адміністративна караність, об’єкт посягання.

Склад адміністративного правопорушення – це сукупність встановлених законом об’єктивних і суб’єктивних ознак, що характеризують протиправне діяння як адміністративний проступок. До складу адміністративного правопорушення належать ознаки, що характеризують об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт, суб’єктивну сторону проступку.

Об’єкт - це те, на що спрямоване посягання. Адміністративний проступок завдає шкоди або створює загрозу її заподіяння суспільним відносинам, що і становлять об’єкт проступку. Об’єктом адміністративного проступку можуть бути лише такі суспільні відносини, які охороняються адміністративною санкцією. Велике значення має класифікація проступків. Розрізняють: загальний, видовий, родовий і безпосередній об’єкти проступків. Родовий об’єкт – це однорідна група суспільних відносин, що є невід’ємною і самостійною частиною загального об’єкта. Видовий об’єкт – це різновид родового об’єкта. Видовий об’єкт утворює спільні для ряду проступків суспільні відносини. Адміністративний проступок завдає шкоди конкретним суспільним відносинам, що охороняються адміністративною санкцією. Саме ці відносини є безпосереднім об’єктом проступку.

Об’єктивна сторона проступку – сукупність зовнішніх ознак і обставин, що характеризують поведінку правопорушника як суспільно небезпечну, протиправну дію (бездіяльність), яка порушує загальнообов’язкові правила, виконання яких гарантується застосуванням заходів адміністративної відповідальності. Об’єктивно адміністративні проступки можуть виражатися у протиправних діях (дрібному хуліганстві, дрібній спекуляції тощо) або у протиправній бездіяльності (безквитковий проїзд у транспорті, нехтування правилами охорони праці і техніки безпеки тощо). Складовою об’єктивної сторони адміністративного проступку є також обставини, пов’язані із вчиненням проступку: місце, час, обстановка, різні умови протиправної дії чи бездіяльності. Вони є обов’язковими, якщо їх включено до конкретного складу проступку.

Важливий елемент складу адміністративного правопорушення є причинний зв’язок між адміністративним правопорушенням та його суспільно небезпечним результатом (шкодою).

Суб’єктом адміністративних правопорушень може бути фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку і вчинила діяння, визначене в законі як адміністративний проступок. Ознаки, що характеризують суб’єкт проступку поділяють на загальні, які властиві будь-якому суб’єкту, і спеціальні – вказують на особливості правового становища суб’єктів і дають змогу диференціювати відповідальність різних категорій осіб (наприклад, посадові особи, водії, керівники, батьки, капітани суден, військовослужбовці тощо).

Суб’єктивна сторона виявляється у внутрішньому ставленні суб’єкта до вчиненого ним правопорушення і шкідливих наслідків протиправного діяння. До ознак даної сторони належать: вина, мотив і мета. Вина – це психічне ставлення особи до вчиненого нею суспільно шкідливого діяння і його наслідків, яке виявляється у формі умислу або необережності. Мотив і мета – це факультативні ознаки. Мотив розуміють як усвідомлене особою внутрішнє спонукання, яким вона керувалася під час вчинення проступку. Мета - це наслідок, результат, якого прагне досягти особа вчиненням правопорушення.

4. Адміністративна відповідальність: поняття та особливості

Адміністративна відповідальність – це застосування уповноваженим органом чи посадовою особою адміністративного стягнення до особи, яка вчинила правопорушення, що за своїм характером не тягне за собою відповідно до чинного законодавства кримінальної відповідальності.

Виділяють основні та похідні ознаки адміністративної відповідальності. До основних ознак відносять те, що адміністративна відповідальність:

• є засобом охорони встановленого порядку;

• нормативно визначена й полягає в застосуванні санкцій адміністративних правових норм;

• супроводжується осудом з боку держави правопорушника та правопорушення;

• пов’язана із застосуванням примусу та негативних для правопорушника наслідків;

• реалізується у визначених законодавством процесуальних формах.

До похідних ознак відносять те , що :

• підставою адміністративної відповідальності є не тільки проступки, передбачені нормами адміністративного права, а й порушення , передбачені нормами інших галузей права (наприклад, житлового, трудового, земельного тощо);

• адміністративна відповідальність полягає у застосуванні до винних адміністративних стягнень;

• право притягати до адміністративної відповідальності належить державним органам та їх посадовим особам;

• існує особливий порядок притягнення до адміністративної відповідальності тощо.

Адміністративна відповідальність настає з досягненням 16-річного віку. Вчинення адміністративного проступку неповнолітнім є обставиною, що пом’якшує адміністративну відповідальність. За вчинення адміністративних проступків у віці від 16 до 18 років до неповнолітніх можуть бути застосовані такі заходи впливу:

• зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;

• застереження;

• догана або сувора догана;

• передача неповнолітнього під нагляд батьків чи особам, які їх замінюють, або під нагляд педагогічному чи трудовому колективу за згодою колективу, а також окремим громадянам на їх прохання.

5. Поняття та види адміністративних стягнень. Порядок їх накладення

Адміністративне стягнення – це захід відповідальності, що застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративний проступок, а також попередження вчинення нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.

Мету адміністративних стягнень складають:

• покарання правопорушника;

• припинення протиправного вчинку;

• відновлення порушених правовідносин;

• виправлення правопорушника;

• попередження можливих з його боку нових проступків;

• відшкодування завданих проступком збитків.

До видів адміністративних стягнень, визначених у КпАП відносять:

1. попередження – письмове або в іншій формі застереження уповноваженою посадовою особою громадянина про недопустимість вчинення ним адміністративних правопорушень;

2. штраф – майнове стягнення, або вилучення у порушника певної грошової суми на користь держави;

3. оплатне вилучення предмета, який був засобом вчинення чи безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, виявляється в його примусовому вилученні з наступною реалізацією та передачею одержаної суми власнику за вирахуванням витрат на реалізацію вилученого предмета;

4. конфіскація предмета, що був знаряддям вчинення чи безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, виявляється в примусовому невідшкодовуваному вилученні цього предмета у власність держави. Конфіскованим може бути тільки предмет – приватна власність порушника, якщо інше не передбачено законодавчими актами;

5. позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові, на строк до трьох років за грубе чи систематичне порушення порядку користування цим правом (стосується тільки права керувати транспортними засобами та права полювання);

6. виправні роботи призначаються на строк до двох місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, з утриманням до 20% її заробітку у власність держави.;

7. адміністративний арешт, що застосовується лише у виключних випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до 15 діб.

6. Органи (посадові особи), уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення

Важливе місце в системі суб’єктів, що вирішують справи, відведене органам посадовим особам, що уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення. Система таких органів визначена відповідно до КпАП :

• адміністративні комісії при виконавчих комітетах районних, міських, районних у містах, селищних, сільських рад; виконавчі комітети селищних сільських рад-вони вирішують всі справи про адміністративні правопорушення за винятком тих, які належать до компетенції інших органів. Комісія створюється виконавчим комітетом у складі голови, секретаря і членів комісії.

• органи внутрішніх справ, органи державних інспекцій та інші органи (посадові особи), уповноважені на це. Так, наприклад, ОВС (їх посадові особи) розглядають справи про порушення громадського порядку, порушення правил паспортної системи, правил прикордонного режиму, правил користування транспортними засобами, правил перебування в Україні і транзитного проїзду через територію України іноземних громадян тощо.

• районні (міські ) суди (судді) розглядають справи про адміністративні правопорушення, віднесені до їх компетенції. Судді одноособово розглядають справи про дрібне хуліганство, порушення правил адміністративного нагляду тощо.

Тема 6. Основи кримінального права

ПЛАН

1. Поняття та види злочинів

2. Суб’єкт злочину та його вина

3. Співучасть у злочині

4. Обставини, що виключають злочинність діяння

5. Покарання та його види

6. Злочинні діяння, визначені у Кримінальному кодексі України

1. Поняття та види злочинів

Суспільство завжди намагається жити за встановленими правилами, проте немає жодної людської спільноти, у якій би такі правила не порушувалися. Часто такі порушення мають дріб’язковий характер - наприклад, запізнення учня на урок, перехід дороги за межами пішохідного переходу, а іноді є надзвичайно небезпечними, як от крадіжка чи вбивство людини. Відносини, пов’язані зі вчиненням людьми таких суспільно небезпечних діянь та визначенням відповідальності за їх вчинення регулює кримінальне право, а самі ці діяння називаються злочинами.

Злочини мають ряд ознак, спільних з іншими правопорушеннями:

• є небезпечними для суспільства;

• здійснюються усвідомлено;

• вчиняються всупереч заборон, визачених кримінальним законодавством.

Проте, на відміну від адміністративних, цивільних чи дисциплінарних проступків, злочини мають підвищений рівень суспільної небезпечності. Саме тому не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого забороненого діяння, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла й не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі. Крім того, злочином є лише те діяння, яке прямо передбачене Кримінальним кодексом України.

Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини

• невеликої тяжкості

• середньої тяжкості

• тяжкі

• особливо тяжкі

Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м’яке покарання. Сюди можна віднести такі злочини, як незаконне полювання в заповідниках або на інших територіях та об’єктах природно-заповідного фонду (ст. 248 КК), жорстоке поводження з тваринами (ст. 299 КК), чи підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збут, використання підроблених документів (ст. 358 КК).

Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років. Таким злочином є, наприклад, крадіжка – таємне викрадення чужого майна (ст. 185 КК), давання хабара (ст. 369), ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК).

Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років. Мова може йти про умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК), контрабанду – переміщення товарів через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю (ст. 201 КК).

Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі. Прикладом може бути умисне вбивство (ст. 115 КК) чи організація озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб (ст. 257 КК).

Залежно від ступеня завершеності злочини поділяються на закінчені та незакінчені.

Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Кримінального Кодексу.

Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин.

Готуванням до злочину є пошук або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину. Готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності, у той час як за інші види готування особа має нести покарання.

Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Кримінального кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі. Кримінальна відповідальність за замах на злочин настає за тією статтею, який злочин мала намір особа вчинити.

Від замаху слід відрізняти добровільну відмову – остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.

2. Суб'єкт злочину та його вина

Суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до Кримінального Кодексу може наставати відповідальність. Основними ознаками суб’єкта виступають його вік та осудність.

За віковим критерієм кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років. Особи, що вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідальності лише за окремі злочини, серед яких: умисне вбивство (статті 115-117), тілесні ушкодження (стаття 121, 122), диверсія (стаття 113), бандитизм (стаття 257), терористичний акт (стаття 258), захоплення заручників (статті 147 і 349), згвалтування (стаття 152), крадіжка (стаття 185, частина перша статей 262, 308), грабіж (статті 186, 262, 308), розбій (стаття 187, частина третя статей 262, 308), вимагання (статті 189, 262, 308), умисне знищення або пошкодження майна (частина друга статей 194, 347, 352, 378, частини друга та третя статті 399), пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (стаття 277), хуліганство (стаття 296) та інші злочини.

Під осудністю розуміють стан, за якого людина здатна усвідомлювати значення здійснюваних нею дій та керувати ними. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. Хоча до такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

Не підлягає покаранню також особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню.

Особа, яка вчинила злочин у стані сп’яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності повною мірою.

Ставлення особи, яка вчинила злочин до вчиненого злочинного діяння, а також його наслідків характеризує вина, яка може бути у формі умислу або необережності.

Умисел поділяється на прямий і непрямий. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість. Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення. Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.

Форми вини можуть проілюструвати такі життєві ситуації:

Які обставини з поданих у таблиці життєвих ситуацій

дають змогу зробити висновок про конкретну форму вини?

3. Співучасть у злочині

Злочини рідко вчиняються самостійно. Часто до їх вчинення залучається кілька осіб, від чого вони стають ще небезпечнішими. Така умисна спільна участь декількох суб’єктів у вчиненні умисного злочину називається співучастю, а самі злочинці - співучасниками.

Співучасником злочину, поряд із виконавцями, є також організатор, підбурювач та пособник.

• Виконавцем є особа, яка у співучасті з іншими суб’єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин.

• Організатором є особа, яка організувала вчинення злочину або керувала його підготовкою чи вчиненням. Організатором також є особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації.

• Підбурювачем є особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину.

• Пособником є особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.

Кожен зі співучасників відповідає за вчинений злочин спільно з іншими співучасниками і несе відповідальність залежно від ролі, яку він відіграв у його вчиненні.

Загалом, роль кожного зі співучасників може продемонстувати подана схема.

Не є співучастю не обіцяне заздалегідь переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або придбання чи збут таких предметів. Також не є співучастю обіцяне до закінчення вчинення злочину неповідомлення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинюваний злочин. Такі особи підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, коли вчинене ними діяння містить ознаки іншого злочину.

Крім того, серед групових злочинів розрізняють злочини, вчинені групою осіб, групою осіб за попередньою змовою, організованою групою або злочинною організацією.

Злочин визнається таким, що вчинений групою осіб, якщо у ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою.

Злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення.

Злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.

Злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він скоєний стійким ієрархічним об’єднанням декількох осіб (три і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

Всі співучасники підлягають кримінальній відповідальності. При цьому організатор організованої групи чи злочинної організації підлягає кримінальній відповідальності за всі злочини, вчинені організованою групою чи злочинною організацією, якщо вони охоплювалися його умислом. Інші учасники організованої групи чи злочинної організації підлягають кримінальній відповідальності за злочини, у підготовці або вчиненні яких вони брали участь, незалежно від тієї ролі, яку виконував у злочині кожен із них.

Єдиним способом уникнення відповідальності співучасників є добровільна відмова від вчинення злочину.

4. Обставини, що виключають злочинність діяння

В окремих випадках особа навіть за наявності формальних ознак вчинення злочину не може бути притягнута до кримінальної відповідальності, оскільки ситуація, в якій вона діяла, виключає злочин як такий. Мова при цьому йде про обставини, що виключають злочинність діяння. До таких обставин належать:

1. Необхідна оборона – дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання. При цьому кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.

2. Уявна оборона – дії, пов’язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання. Уявна оборона виключає кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення.

3. Затримання особи, що вчинила злочин – дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади.

4. Крайня необхідність – заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами.

5. Фізичний або психічний примус – дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного чи психічного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками.

6. Виконання наказу або розпорядження – дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження.

7. Діяння, пов’язане з ризиком – діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно-корисної мети.

8. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації – вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності.

Від обставин, що виключають злочинність діяння, слід відрізняти підстави звільнення від кримінальної відповідальності. Так, особа, яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності у випадках:

• дійового каяття – особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, після його вчинення щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду;

• примиренням винного з потерпілим – особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду;

• передачі на поруки – особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості та щиро покаялася, може бути звільнено від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їхнім клопотанням за умови, що вона протягом року з дня передачі її на поруки виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру та не порушуватиме громадського порядку;

• зміни обстановки – особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що на час розслідування або розгляду справи в суді внаслідок зміни обстановки вчинене нею діяння втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільно небезпечною;

• закінчення строків давності – особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки: два роки – у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі; три роки – у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі; п’ять років – у разі вчинення злочину середньої тяжкості; десять років – у разі вчинення тяжкого злочину; п’ятнадцять років – у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

Обставини, що виключають відповідальність,

можуть проілюструвати подані далі приклади.

Необхідна оборона

Микола йшов додому зі школи, коли його зупинили Сашко та Степан. Сашко сказав, щоб Микола віддав гроші, які отримав від батьків, і після відмови вдарив його кулаком у живіт. Степан штовхнув Миколу і той впав, після чого хлопці почали бити його ногами. Микола на землі помітив дерев’яний кілок, яким зненацька вдарив Сашка по голові, від чого той втратив свідомість. Степан злякався і втік. Своїм ударом Микола наніс Сашку середньої тяжкості тілесні ушкодження.

Уявна оборона

Уночі Іван почув, як хтось з вулиці через вікно прокрадається у його кімнату. Вважаючи, що це злодій, він схопив стілець і сильно вдарив незнайомця, завдавши йому ушкоджень. Однак  одразу зрозумів, що це був його брат, який, не бажаючи пізно будити батьків, вирішив тихо проникнути до будинку.

Затримання особи, що вчинила злочин

Затримуючи хулігана, який вирав з рук незнайомої  жінки сумочку і почав утікати, Василь вдарив його по нозі, від чого той впав і отримав травму.

Крайня необхідність

Водій автобуса, який перевозив дітей, під час спуску з гірки відчув, що відмовили гальма. Аби зупинити автобус, який розганявся і втрачав контроль у керуванні, він з’їхав з дороги і боком автобуса вдарив у найближчу будівлю, пошкодивши дорогу вітрину магазину.

Фізичний або психічний примус

Тарас та Максим дізналися, що Володимир займається фотографією у шкільній лабораторії. Погрожуючи йому фізичною розправою, вони змусили його викрасти зі шкільної лабораторії фотоапарат і віддати їм.

Діяння пов’язане з ризиком

Ставши свідком автомобільної аварії хірург Климчук почав надавати потерпілим необхідну дорогу. У одного з потерпілих була пошкоджена трахея і він почав задихатися. Розуміючи що без невідкладної допомоги людина помре за кілька хвилин, Клімчук зробив їй надріз горла і вставив трубку для відновлення дихання. Однак у результаті кровотечі потерпілий помер.

Виконання спеціального завдання

Проникнувши у злочинну групу, яка займалася розповсюдженням наркотичних засобів, капітан міліції Левчук з метою виявлення організаторів та пособників злочину брав участь у збуті наркотиків, а також їх перевезенню по місту

5. Покарання та його види

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

До осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарань:

1. штраф (грошове стягнення, що накладається судом у межах від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян);

2. позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

3. позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;

4. громадські роботи (полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування);

5. виправні роботи (встановлюються на строк від шести місяців до двох років і відбуваються за місцем роботи засудженого. Із суми заробітку засудженого до виправних робіт провадиться відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків);

6. службові обмеження для військовослужбовців;

7. конфіскація майна (полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого);

8. арешт (полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції й встановлюється на строк від одного до шести місяців);

9. обмеження волі (полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням засудженого до праці строком від одного до п’яти років);

10. тримання в дисциплінарному батальйоні (призначається військовослужбовцям строкової служби на строк від шести місяців до двох років);

11. позбавлення волі на певний строк (полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи на строк від одного до п’ятнадцяти років);

12. довічне позбавлення волі (встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів).

Усі вказані покарання поділяються на основні та додаткові. За один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, до якого може бути приєднане одне чи кілька додаткових. Основними покараннями є громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі. Додатковими покараннями є позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна. Штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю можуть застосовуватися як основні, так і як додаткові покарання.

6. Злочинні діяння визначені в Кримінальному кодексі України

Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року передбачає відповідальність за такі групи злочинних діянь:

1. Злочини проти основ національної безпеки України – дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади (ст. 109 КК); посягання на територіальну цілісність і недоторканність України (ст. 110 КК); державна зрада (ст. 109 КК); посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112 КК), шпигунство (ст. 114 КК) та ін.

2. Злочини проти життя та здоров’я особи – умисне вбивство (ст. 115 КК); умисні тілесні ушкодження (ст. ст. 121-125 КК); побої і мордування (ст. 126 КК); зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 130 КК) та ін.

3. Злочини проти волі, честі та гідності особи – незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146 КК); захоплення заручників (ст. 147 КК); торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини (ст. 149 КК); експлуатація дітей (ст. 150 КК).

4. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи – зґвалтування (ст. 152 КК); насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153 КК); розбещення неповнолітніх (ст. 156 КК) та ін.

5. Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина – перешкоджання здійсненню виборчого права (ст. 157 КК); порушення таємниці голосування (ст. 159 КК); порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії (ст. 161 КК); невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат (ст. 175 КК) та ін.

6. Злочини проти власності – крадіжка (ст. 185 КК); грабіж (ст. 186 КК); розбій (ст. 187 КК); вимагання (ст. 189 КК); шахрайство (ст. 190 КК) та ін.

7. Злочини у сфері господарської діяльності – виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї (ст. 199 КК); контрабанда (ст. 201 КК); зайняття забороненими видами господарської діяльності (ст. 203 КК); ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів (ст. 212 КК); шахрайство з фінансовими ресурсами (ст. 222 КК) та ін.

8. Злочини проти довкілля – порушення правил екологічної безпеки (ст. 236 КК); приховування або перекручення відомостей про екологічний стан або захворюваність населення (ст. 238 КК); забруднення або псування земель (ст. 239 КК); забруднення атмосферного повітря (ст. 241 КК) та ін.

9. Злочини проти громадської безпеки – створення злочинної організації (ст. 255 КК); терористичний акт (ст. 258 КК) та ін.

10. Злочини проти безпеки виробництва – порушення вимог законодавства про охорону праці (ст. 271 КК); порушення правил ядерної або радіаційної безпеки (ст. 274 КК) та ін.

11. Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту –порушення правил безпеки руху або експлуатації залізничного, водного чи повітряного транспорту (ст. 276 КК); пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (ст. 277 КК); угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (ст. 278 КК) та ін.

12. Злочини проти громадського порядку та моральності – масові заворушення (ст. 294 КК); хуліганство (ст. 296 КК); наруга над могилою (ст. 297 КК); нищення, руйнування чи псування пам’яток історії або культури (ст. 298 КК) та ін.

13. Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров’я населення – контрабанда наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів (ст. 305 КК); незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів (ст. 307 КК); посів або вирощування снотворного маку чи конопель (ст. 310 КК) та ін.

14. Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації – розголошення державної таємниці (ст. 328 КК); незаконне перетинання державного кордону (ст. 331 КК); ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК) та ін.

15. Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян – наруга над державними символами (ст. 338 КК); захоплення державних або громадських будівель чи споруд (ст. 341 КК); погроза або насильство щодо державного чи громадського діяча (ст. 346 КК) та ін.

16. Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку – втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку (ст. 361 КК); викрадення, привласнення, вимагання комп’ютерної інформації або заволодіння нею шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем (ст. 362 КК) та ін.

17. Злочини у сфері службової діяльності – зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК); службова недбалість (ст. 367 КК); одержання хабара (ст. 369 КК) та ін.

18. Злочини проти правосуддя – притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності (ст. 372 КК); примушування давати показання (ст. 376 КК); невиконання судового рішення (ст. 382 КК); завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383 КК) та ін.

19. Злочини проти встановленого порядку несення військової служби – непокора (ст. 402 КК); невиконання наказу (ст. 403 КК); самовільне залишення військової частини або місця служби (ст. 407 КК); дезертирство (ст. 408 КК) та ін.

20. Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку – пропаганда війни (ст. 436 КК); застосування зброї масового знищення (ст. 439 КК); геноцид (ст. 442 КК) та ін.

Тема 7. Основи цивільного права

ПЛАН

1. Поняття цивільного права України

2. Суб’єкти та об’єкти цивільних прав

3. Право власності. Речові права на чуже майно

4. Право інтелектуальної власності

5. Правочини. Зобов’язання

6. Основи спадкового права

1. Поняття цивільного права України

Цивільне право є однією з найважливіших та найбільших галузей права України, протягом свого життя усі громадяни постійно стикаються із дією його норм. Кожного разу, здійснюючи купівлю товарів у магазині, поповнюючи рахунок мобільного телефону, ми потрапляємо у сферу суспільних відносин, які регулює цивільне право. Систему норм цивільного права становлять норми Конституції, двох великих кодифікованих актів – Цивільного та Господарського кодексів (хоча окремі вчені відносять останній до іншої галузі права – господарського права), великої кількості законів («Про авторські та суміжні права», «Про захист прав споживачів», «Про господарські товариства» тощо), підзаконних нормативно-правових актів (постанови Кабінету Міністрів України, укази Президента, акти центральних міністерств та відомств), а також міжнародних договорів України (наприклад, міжурядова і міжбанківська угода про організацію розрахунків між Україною і Таджикистаном, Женевські вексельні конвенції тощо).

Цивільне право України становить собою сукупність норм, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини, що складаються в суспільстві між фізичними і юридичними особами на засадах юридичної рівності сторін.

Цивільне право – галузь права, яка регулює майнові та особисті немайнові відносини.

Цивільне право України, як будь-яка інша галузь права, характеризується предметом і методом правового регулювання.

Предмет правового регулювання цивільного права становлять відносини майнового та немайнового характеру. Майновими відносинами є правові відносини, що пов’язані з належністю, набуттям, володінням, користуванням і розпорядженням майном (речами). Наприклад, майновими відносинами є відносини права власності на землю, будинок, меблі, гроші.

Відносини немайнового характеру поділяються на дві групи:

1. відносини, пов’язані з майновими (наприклад, права автора на результати інтелектуальної праці в царині науки, літератури, мистецтва тощо)

2. відносини, не пов’язані з майновими (приміром, право особи на честь, гідність, ім’я, листування тощо).

Особливість методу правового регулювання цивільного права зумовлена тим, що учасники цивільних відносин (фізичні особи та юридичні особи, держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо) виступають як юридично рівні між собою, автономні та незалежні одна від одної сторони. Вони не можуть нав’язувати свою волю один одному, а тому будують стосунки на основі досягнутої згоди (наприклад, в основу реалізації договору купівлі-продажу сторони мають покласти досягнення спільної згоди стосовно кількості, якості й ціни товару). Таким чином, цивільно-правовий метод характеризується диспозитивністю, на підставі якої сторонам надається право на власний розсуд розпоряджатися правами і вступати у відносини один з одним як рівні суб’єкти.

Система цивільного права України визначає розміщення його складових у певній системі, обумовленій взаємозв’язком її елементів – юридичних норм та інститутів. Вона поділяється на дві частини: загальну та особливу.

Загальну частину цивільного права становлять правові норми та інститути, що стосуються всіх цивільно-правових відносин, сюди входять норми про: поняття та статус фізичних та юридичних осіб, об’єкти цивільних прав, правочини та представництво, строки та відповідальність у цивільному праві.

Особливу частину цивільного права складають норми права, які регулюють окремі групи спеціальних цивільно-правових відносин. До неї входять: особисті немайнові права, право власності та інші речові права, право інтелектуальної власності, зобов’язальне право (в тому числі правове регулювання договорів та недоговірних зобов’язань), спадкове право.

Основу цивільного законодавства України становить Конституція України, а основним актом цивільного законодавства є Цивільний кодекс України (ЦК) від 16 січня 2003 року. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції та ЦК, про що вже зазначалось на початку даного розділу.

2. Суб’єкти та об’єкти цивільних прав

ФІЗИЧНІ ОСОБИ

Особами у цивільному праві називаються учасники цивільно-правових відносин. Всі особи поділяються на фізичних та юридичних осіб. Статус осіб регулюється Розділом ІІ ЦК.

Фізичною особою вважається кожна людина. При цьому основними категоріями, які її характеризують, виступає її правоздатність та дієздатність. Окремі вчені виділяють також деліктоздатність як окрему категорію, зміст якої полягає у можливості особи нести цивільну відповідальність за свої дії, проте деліктоздатність можна включати до дієздатності особи.

За ст. 25 ЦК здатність мати цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Вона виникає у момент народження, а припиняється у момент смерті. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов’язки. При цьому фізична особа як суб’єктивне право має усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією України та ЦК і потенційно володіє здатністю набути усіх майнових прав. Таким чином, цивільною правоздатністю володіють усі люди від моменту народження і до моменту смерті.

Цивільна правоздатність – це здатність мати цивільні права та обов’язки.

Цивільна дієздатність – це здатність особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. На відміну від правоздатності обсяг дієздатності людини змінюється в залежності від обставин (віку, громадянства) і є різним для різних груп осіб.

За обсягом цивільну дієздатність поділяють на: часткову, неповну, повну, обмежену та недієздатність.

Часткову дієздатність має малолітня особа, яка не досягла чотирнадцяти років. Вона має право:

• самостійно вчиняти дрібні побутові правочини

• здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом (ст. 31 ЦК).

Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду. Таку відповідальність покладено на її батьків (опікунів, усиновителів).

Неповну дієздатність має неповнолітня особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, яка, окрім прав, якими наділено малолітніх, також має право:

• самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами

• самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом

• бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи

• самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім’я (грошовими коштами на рахунку) (ст. 32 ЦК).

Інші правочини неповнолітня особа вчиняє за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від будь-кого з батьків (усиновлювачів). У разі заперечення того з батьків (усиновлювачів), з яким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування. Неповнолітні несуть цивільну відповідальність лише у межах свого майна та заробітку, якщо ж їх майна та заробітку не вистачає для відшкодування шкоди, то додаткову відповідальність несуть їх батьки (піклувальники, усиновлювачі).

Повну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття). У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу, а у разі його припинення до досягнення повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. Повна цивільна дієздатність також може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, бажає займатися підприємницькою діяльністю, а також неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини.

Суд може обмежити дієздатність особи, якщо вона:

• страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, чи

• зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування. Вона може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Інші правочини вчиняються нею за згодою піклувальника. Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, цивільна дієздатність якої обмежена, та розпоряджання ними здійснюються піклувальником.

У разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, чи припинення зловживання спиртними напоями, суд поновлює її дієздатність.

Особа також може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка. Вона не має права вчиняти будь-якого правочину. Їх від її імені та в її інтересах вчиняє опікун. Він же несе відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою.

За позовом опікуна або органу опіки та піклування суд поновлює цивільну дієздатність фізичної особи, яка була визнана недієздатною, і припиняє опіку, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану в неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Щодо фізичних осіб можливе також застосування правових фікцій, якими є визнання їх безвісти відсутніми чи померлими.

Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування (ст. 43 ЦК).

На підставі рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку. Опікун над майном такої особи приймає виконання цивільних обов’язків на її користь, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких вони за законом зобов’язані утримувати. Опіка над майном припиняється у разі скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, а також у разі появи фізичної особи, місце перебування якої було невідомим.

Фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, – протягом шести місяців (ст. 46 ЦК). Якщо особа пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями, вона може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до закінчення цього строку, але не раніше спливу шести місяців.

Правові наслідки оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті: відкривається спадщина і спадкоємці закликаються до спадкування. Проте спадкоємці фізичної особи, яка оголошена померлою, не мають права відчужувати протягом п’яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв’язку з відкриттям спадщини.

Якщо фізична особа, яка була оголошена померлою, з’явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем перебування цієї особи або суд, що постановив рішення про оголошення її померлою, за заявою цієї особи або іншої зацікавленої особи скасовує рішення суду про оголошення фізичної особи померлою.

Незалежно від часу своєї появи фізична особа, яка була оголошена померлою, має право вимагати від особи, яка володіє її майном, повернення цього майна, якщо воно збереглося та безоплатно перейшло до неї, за винятком грошей та цінних паперів на пред’явника.

Глава 5 ЦК окремо врегульовує правовий статус фізичної особи – підприємця. Право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Вона здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Фізична особа – підприємець відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. Якщо така особа неспроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов’язані зі здійсненням нею підприємницької діяльності, вона може бути визнана банкрутом.

ЮРИДИЧНА ОСОБА

Юридичною особою є організація, створена та зареєстрована у встановленому законом порядку. Вона наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів фізичними особами для задоволення їх особистих потреб та потреб суспільства. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом.

Товариством є організація, створена шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом. Вони поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.

Установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність та дієздатність юридичної особи виникають з моменту її створення і припиняються з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

ОБ’ЄКТИ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

За ст. 177 ЦК об’єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки. Правовий режим речі поширюється також на тварин.

Речі поділяються на рухомі та нерухомі; подільні та неподільні; визначені індивідуальними або родовими ознаками; споживні та неспоживні.

До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.

Річ є визначеною індивідуальними ознаками (незамінна), якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Річ є визначеною родовими ознаками (замінна), якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною.

Споживною є річ, яка внаслідок одноразового її використання знищується або припиняє існувати у первісному вигляді. Неспоживною є річ, призначена для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу.

Результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об’єкти права інтелектуальної власності також створюють цивільні права та обов’язки.

Особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров’я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім’я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості.

3. Право власності. Речові права на чуже майно

ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

За ст. 317 ЦК власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном, правознавці називають ці права тріадою власності. Ці правомочності становлять зміст права власності. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Законодавство України проголошує принцип, відповідно до якого власність зобов’язує. У тому числі власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Право власності за суб’єктом можна поділити на:

• право власності Українського народу

• право приватної власності

• право державної власності

• право комунальної власності

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

Суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Наприклад, у приватній власності не можуть перебувати бойові отруйні речовини або ж спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації, а щодо гладкоствольної мисливської зброї та пам’яток історії передбачено спеціальний порядок набуття права власності. А от закони Канади стосовно права приватної власності на зброю є більш м’якими, зокрема закон провінції Альберта зобов’язує надати колишньому ув’язненому, який щойно звільнився із в’язниці, заряджений пістолет та коня для того, щоб він міг залишити місто.

У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.

У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів – дій особи, спрямованих на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Способи набуття права власності можна поділити на первинні та похідні. Первинні: виробництво речі (новостворене майно), переробка речі (специфікація), отримання плодів та доходів, знахідка, скарб. Похідні: набуття за правовими угодами, отримання у спадщину, перехід за набувальною давністю.

Особливості набуття права власності за окремими підставами такі:

1. Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом.

2. Особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває право власності на нову річ і зобов’язана відшкодувати власникові матеріалу його вартість. Однак, якщо вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, право власності на нову річ набуває за її бажанням особа, яка здійснила таку переробку.

3. Особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки.

4. Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування, якщо:

• не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі

• власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про своє право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органові місцевого самоврядування.

5. Аналогічно, якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затримання бездоглядної робочої або великої рогатої худоби і протягом двох місяців – щодо інших домашніх тварин не буде виявлено їхнього власника або він не заявить про своє право на них, право власності на ці тварини переходить до особи, у якої вони були на утриманні та в користуванні.

6. Особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього. Скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності.

7. Проте, у разі виявлення скарбу, що є пам’яткою історії та культури, право власності на нього набуває держава. Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до двадцяти відсотків від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органові або органові місцевого самоврядування.

8. Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном – протягом п’яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність).

Право власності припиняється у разі:

• відчуження власником свого майна

• відмови власника від права власності

• припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі

• знищення майна

• викупу пам’яток історії та культури

• викупу земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю

• викупу нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене

• звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника

• реквізиції

• конфіскації

• припинення юридичної особи чи смерті власника

Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності. Спільна власність поділяється на спільну часткову та спільну сумісну.

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю, а власність двох або більше осіб без визначення таких часток є спільною сумісною власністю. Наприклад, майно подружжя є спільною сумісною власністю, тому кожний із подружжя має однакові права на все майно, а от майно учасників товариства належить їм на праві спільної часткової власності, це значить, що кожний із учасників має в ньому частку, яка пропорційна його внеску в майно товариства.

Право спільної власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Однак у праві спільної часткової власності співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою, оскільки вона вже відома. Співвласник має право на виділення у натурі частки із майна, що є у спільній власності.

Цікаво знати, що відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 318 Цивільного кодексу України власник при здійсненні своїх прав та виконанні обов’язків повинен дотримуватись засад моральності суспільства. Такі обмеження, очевидно, діють і у Франції, де власникам поросят заборонено називати їх «Наполеон»

РЕЧОВІ ПРАВА НА ЧУЖЕ МАЙНО

Поряд з правом власності виділяють так звані речові права на чуже майно, до яких відносять:

1. право володіння

2. право користування (сервітут)

3. право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис)

4. право забудови земельної ділянки (суперфіцій) (ст. 395 ЦК).

Право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом.

Володіння буває добросовісне та недобросовісне. Недобросовісний володілець зобов’язаний негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем.

Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужою земельною ділянкою (емфітевзис) встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Воно може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.

Право інтелектуальної власності – це право на результат інтелектуальної, творчої діяльності.

Власник земельної ділянки також має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (суперфіцій). Таке право виникає на підставі договору або заповіту. Право користування земельною ділянкою, наданою для забудови, може бути відчужене землекористувачем або передаватися у порядку спадкування.

Завдання 1.

Одного вечора Іван із друзями, гуляючи у своєму дворі, знайшов цуценя. Воно йому дуже сподобалось, і він вирішив забрати його додому. Батьки не заперечували, і цуцик залишився жити в Івана. Проте через 7 місяців до нього прийшов громадянин Петренко і почав вимагати повернути йому собаку, наполягаючи на тому, що це його пес, який просто загубився. Але собака вже прив’язався до Івана, а Іван сильно його полюбив і не хотів віддавати. Проте Петренко наполягав.

Чи має право Петренко забрати собаку? Як вирішити дану суперечку?

Приклад сервітуту можна спостерігати на цій схемі: щоб потрапити у кімнату В, необхідно пройти через кімнати А та Б, власники яких повинні дозволити такий прохід.

4. Право інтелектуальної власності

Право інтелектуальної власності – це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений ЦК та іншим законом (ст. 418 ЦК).

Право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного. Перехід права на об’єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ і навпаки.

До об’єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать:

• літературні та художні твори

• комп’ютерні програми

• компіляції даних (бази даних)

• виконання

• фонограми, відеограми, програми організацій мовлення

• наукові відкриття

• винаходи, корисні моделі, промислові зразки

• компонування (топографії) інтегральних мікросхем

• раціоналізаторські пропозиції

• сорти рослин, породи тварин

• комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення

• комерційні таємниці

Суб’єктами права інтелектуальної власності є: творець (творці) об’єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до ЦК.

5. Правочини. Зобов’язання

ПРАВОЧИНИ

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила (спадкування). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину:

• зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства

• особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності

• волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі

• правочин має вчинятися у формі, встановленій законом

• правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним

• правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення. У письмовій формі належить вчиняти:

• правочини між юридичними особами

• правочини між фізичною та юридичною особою

• правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян

• інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які вказані вище.

При цьому розрізняють нікчемні та визнані судом недійсними правочини. Нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Нікчемними є правочини:

• у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину чи договору

• які вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, якщо вони не були схвалені батьками

• вчинені недієздатною фізичною особою без схвалення опікуна

• які порушують публічний порядок

З інших підстав правочини можуть бути визнані недійсними лише судом.

Поняття правочин є новелою (тобто нормою, що є новою, такою, що досі не використовувалась) українського цивільного законодавства, оскільки попередній Цивільний кодекс України, прийнятий ще за часів УРСР в 1963 році, не містив поняття правочин. Замість нього там вживалось поняття угода.

Завдання 2.

Неоподаткований мінімум доходів громадян в Україні становить 17 грн.

Визначте, які з нижче наведених правочинів повинні бути укладені в письмовій формі:

• купівля автомобіля ВАЗ 2107, який належить ТОВ «Явір», ВАТ «Тополя»

• купівля батьками 10 яєць на базарі у бабусі, що приїхала туди торгувати

• дарування батьком квартири вартістю 75 тис. грн. своїй доньці

ЗОБОВ’ЯЗАННЯ

Зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Підставами виникнення зобов’язань є:

• договори та інші правочини

• завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі

• інші юридичні факти

Сторонами у зобов’язанні є боржник і кредитор.

Кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою внаслідок:

• передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги)

• правонаступництва

• виконання обов’язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем)

• виконання обов’язку боржника третьою особою

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов’язанні в обсязі й на умовах, що існували на момент переходу цих прав.

Заміна кредитора не допускається у зобов’язаннях, нерозривно пов’язаних з особою кредитора, зокрема у зобов’язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю.

Заміна кредитора у зобов’язанні здійснюється без згоди боржника. Боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок, а кредитор – прийняти виконання особисто.

За користування чужими грошовими коштами боржник зобов’язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами.

У зобов’язаннях розрізняють зустрічні, альтернативні та солідарні зобов’язання.

Виконання свого обов’язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов’язку, є зустрічним виконанням зобов’язання.

Альтернативним є зобов’язання, в якому боржник зобов’язаний вчинити одну з двох або кількох дій. Боржник має право вибору предмета зобов’язання.

У разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред’явити боржникові вимогу в повному обсязі.

До пред’явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов’язок будь-кому з них на свій розсуд.

У разі солідарного обов’язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.

Завдання 3.

Подумайте, а чи буде виконано зобов’язання Сергія, який позичив 10 грн. у Івана, якщо замість Сергія гроші Івану віддасть Петро, приятель Сергія? Які права натомість з’являться у Петра?

6. Основи спадкового права

Спадкування – це перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за винятком:

• особистих немайнових прав

• права на участь у товариствах та права членства в об’єднаннях громадян

• права на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я

• права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом

Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини, можуть бути спадкоємцями за заповітом і за законом. Юридичні особи можуть бути лише спадкоємцями за заповітом.

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини, спадкування відбувається за законом.

Не мають права на спадкування особи:

• які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя (крім випадку, коли спадкодавець залишився живим після замаху і, знаючи про нього, все ж призначив особу своїм спадкоємцем за заповітом)

• які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині

• які є батьками дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини

• шлюб яких із спадкодавцем є недійсним або визнаний таким за рішенням суду

Завдання 4.

Іван Петрович помер у лікарні внаслідок інсульту (крововиливу в головний мозок). Інсульт у нього стався 12 серпня 2005 р., в цей же день його поклали в лікарню. Там він втратив свідомість. А 13 серпня 2005 р. лікарі зафіксували клінічну смерть. Проте біологічна смерть настала лише 14 серпня 2005 р., оскільки ще один день Іван Петрович був підключений до спеціального апарата підтримки життєдіяльності. Визначте, який із днів буде днем відкриття спадщини за Іваном Петровичем?

СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАПОВІТОМ

Заповіт – це правочин, який фіксує особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Воно здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. Однак він не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов’язкову частку в спадщині. Так, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка).

Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини.

У разі смерті особи, яка була позбавлена права на спадкування, до смерті заповідача, позбавлення її права на спадкування втрачає чинність. Діти (внуки) цієї особи мають право на спадкування на загальних підставах.

Заповідач має право охопити заповітом права та обов’язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов’язки, які можуть йому належати у майбутньому. Він має право скласти заповіт щодо всієї спадщини або її частини.

Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов’язків, що є пропорційною до одержаних ними прав.

Заповідач має право зробити у заповіті заповідальний відказ. Відказоодержувачами можуть бути особи, які входять, а також ті, які не входять до числа спадкоємців за законом.

Предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складу спадщини.

На спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, квартира або інше рухоме або нерухоме майно, заповідач має право покласти обов’язок надати іншій особі право користування ними. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном зберігає чинність у разі наступної зміни їх власника.

Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном, одержане за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається та не переходить до спадкоємців відказоодержувача. Право користування житловим будинком, квартирою або іншою будівлею, надане відказоодержувачеві, не є підставою для проживання у них членів його сім’ї, якщо у заповіті не зазначено інше.

Спадкоємець, на якого заповідачем покладено заповідальний відказ, зобов’язаний виконати його лише у межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього, з вирахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно.

Відказоодержувач має право вимоги до спадкоємця з часу відкриття спадщини.

Заповідальний відказ втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що сталася до відкриття спадщини.

Заповідач може також зобов’язати спадкоємця до вчинення певних дій немайнового характеру, зокрема щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця і форми здійснення ритуалу поховання, або зобов’язати спадкоємця до вчинення певних дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети.

Заповідач може обумовити виникнення права на спадкування в особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови, як пов’язаної, так і не пов’язаної з її поведінкою (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо).

Подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.

У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті.

Заповідач має право призначити іншого спадкоємця на випадок, якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спадщини, не прийме її або відмовиться від її прийняття чи буде усунений від права на спадкування, а також у разі відсутності умов, визначених у заповіті. Під призначеним спадкоємцем може бути будь-яка особа.

Частина спадщини, що не охоплена заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах. До числа цих спадкоємців входять також спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом.

Заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Він має бути особисто підписаний заповідачем та посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами.

Нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Він також може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно.

Окрема процедура встановлена для секретного заповіту. Секретним є заповіт, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом.

Особа, яка склала секретний заповіт, подає його в заклеєному конверті нотаріусові. На конверті має бути підпис заповідача. Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує.

Одержавши інформацію про відкриття спадщини, нотаріус призначає день оголошення змісту заповіту. Про день оголошення заповіту він повідомляє членів сім’ї та родичів спадкодавця, якщо їхнє місце проживання йому відоме, або робить про це повідомлення в друкованих засобах масової інформації.

У присутності зацікавлених осіб та двох свідків нотаріус відкриває конверт, у якому зберігався заповіт, та оголошує його зміст.

Про оголошення заповіту складається протокол, який підписують нотаріус та свідки. У протоколі записується весь зміст заповіту.

Якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.

Заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт і скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить.

Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним. Заповідач також має право у будь-який час внести до заповіту зміни.

Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом зацікавленої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Нижче подано зразок заповіту, який підписав рукоприкладач

Заповіт

Село Новомалин Острозького р-ну Рівненської обл. Дванадцяте липня дві тисячі четвертого року

Я, Горнюк Олена Петрівна, що проживаю в с. Новомалин Острозького р-ну Рівненської обл., на випадок моєї смерті роблю таке заповітне розпорядження:

сертифікат на право на земельну частку (пай) серія РВ № 00258951, виданий Острозькою державною районною адміністрацією 19 квітня 1998 року, будинок із присадибною ділянкою за адресою село Новомалин Острозького р-ну Рівненської обл., автомобіль “Москвич-412”, державний номер П 23-56 РВ та все інше моє майно заповідаю Горнюку Валерію Олександровичу.

Зміст ст. 534, 525 Цивільного кодексу України мені роз’яснено.

Громадянка Горнюк О.П. неписьменна, а тому, на її особисте прохання і в її присутності розписався Петрук Василь Андрійович ______________ /підпис/.

Дві тисячі четвертого року липня місяця дванадцятого числа цей заповіт нотаріально посвідчений мною, секретарем виконкому Новомалинської сільської ради Лебедюк В.Г.

Заповіт підписаний гр. Петруком В.А. в моїй присутності, власноручно.

Особу та дієздатність Петрука В.А. перевірено.

Одержано держмита 0 грн. 85 коп., записано в книзі під № 34.

Секретар виконкому Новомалинської сільської ради ______________ /підпис/.

СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАКОНОМ

Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття.

Однак черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором зацікавлених спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов’язкову частку в спадщині. Фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може також за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

1. У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

2. У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

3. У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця.

4. У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини.

5. У п’яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа.

У п’яту чергу право на спадкування за законом одержують також утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї. Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім’ї спадкодавця, але не менш як п’ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.

Окремо слід виділити спадкування за правом представлення, за яким:

• внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини;

• прабаба, прадід спадкують ту частку спадщини, яка б належала за законом їхнім дітям (бабі, дідові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини;

• племінники спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (сестрі, братові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини;

• двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (тітці, дядькові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.

Частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними.

Спадкоємці за усною угодою між собою, якщо це стосується рухомого майна, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них, а щодо нерухомого майна або транспортних засобів – за письмовою угодою, посвідченою нотаріусом.

Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Це означає, що особа спадкоємець не може обумовлювати прийняття у спадок, наприклад, квартири сплатою усіх боргів по комунальних платежах, які залишив спадкодавець. А тому в разі, якщо такий спадкоємець прийме спадщину, разом із нею він прийме на себе також обов’язок сплатити усі «квартирні» борги спадкодавця.

Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого для її прийняття, він не заявив про відмову від неї.

Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Якщо виникнення в особи права на спадкування залежить від неприйняття спадщини або відмови від її прийняття іншими спадкоємцями, строк для прийняття нею спадщини встановлюється у три місяці з моменту неприйняття іншими спадкоємцями спадщини або відмови від її прийняття.

Якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він продовжується до трьох місяців.

Спадкоємець за заповітом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця за заповітом, а спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги.

У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.

Цікаво знати, що відумерла спадщина, яку також називають виморочним майном, за Цивільним кодексом 1963 року переходила не у власність територіальної громади, а у власність держави. До речі, саме державі переходить відумерла спадщина в Англії, США та Франції, більше того, приймаючи її, держава приймає на себе лише обов’язки без будь-яких обтяжень, тобто кредитори особи, яка залишила таку спадщину, не мають права подавати до держави свої вимоги.

Тема 8. Основи сімейного права

ПЛАН

1. Поняття шлюбу

2. Особисті немайнові права та обов’язки подружжя

3. Майнові права подружжя

4. Шлюбний договір

5. Припинення шлюбу

6. Визначення походження дитини

7. Особисті немайнові права і обов’язки батьків та дітей

8. Права батьків і дітей на майно

9. Взаємні обов’язки матері, батька та дитини утримувати одне одного

10. Права та обов’язки подружжя по утриманню

11. Влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування

1. Поняття шлюбу

Сімейне право – найбільш пов’язана з кожним із нас галузь права, її норми супроводжують людину протягом усього її життя. Це викликано тим, що норми цієї галузі права регулюють майнові та немайнові відносини, які виникають із шлюбу та належності до сім’ї. Основним джерелом сімейного права України, окрім Конституції, є Сімейний кодекс України від 2002 року. Крім того, норми сімейного права містяться у ряді законів та підзаконних нормативно-правових актів.

Одним із основних понять сімейного права є шлюб. Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов’язків подружжя.

Право на шлюб мають особи, які досягли шлюбного віку. Шлюбний вік для жінки встановлюється у сімнадцять, а для чоловіка – у вісімнадцять років. Особи, які бажають зареєструвати шлюб, мають досягти шлюбного віку на день реєстрації шлюбу.

За заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.

Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається. При цьому жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі.

У шлюбі між собою не можуть перебувати:

• особи, які є родичами прямої лінії споріднення;

• рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра (повнорідними є брати і сестри, які мають спільних батьків, а неповнорідними – які мають спільну матір або спільного батька);

• двоюрідні брат та сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця;

• усиновлювач та усиновлена ним дитина (шлюб між ними може бути зареєстровано лише в разі скасування усиновлення).

Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком до будь-якого державного органу реєстрації актів цивільного стану за їхнім вибором. Така заява подається особисто чи через представника.

Якщо реєстрація шлюбу у визначений день не відбулася, заява про реєстрацію шлюбу втрачає чинність після спливу трьох місяців від дня її подання.

Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, повинні повідомити одна одну про стан свого здоров’я. Приховання тяжкої хвороби, а також хвороби, небезпечної для другого з подружжя, їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним.

Шлюбу передують заручини. Зарученими вважаються особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу.

Самі заручини не створюють обов’язку вступу в шлюб, однак особа, яка відмовилася від шлюбу, зобов’язана відшкодувати другій стороні затрати, що були нею понесені у зв’язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля. Проте такі затрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана протиправною, аморальною поведінкою нареченої, нареченого, прихованням нею, ним обставин, що мають для того, хто відмовився від шлюбу, істотне значення (тяжка хвороба, наявність дитини, судимість тощо).

Згода батьків (або інших законних представників) для укладення шлюбу, навіть в тому випадку, коли особи, які бажають його укласти, є неповнолітніми, в Україні непотрібна.

У разі відмови від шлюбу особи, яка одержала подарунок у зв’язку з майбутнім шлюбом, договір дарування за вимогою дарувальника може бути розірваний судом.

Шлюб реєструється після спливу одного місяця від дня подання особами заяви про реєстрацію шлюбу. Проте за наявності поважних причин керівник державного органу реєстрації актів цивільного стану дозволяє реєстрацію шлюбу до спливу цього строку. У разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також якщо є безпосередня загроза для життя нареченої або нареченого, шлюб реєструється у день подання відповідної заяви.

Присутність нареченої та нареченого в момент реєстрації їхнього шлюбу є обов’язковою. Реєстрація шлюбу через представника не допускається.

Наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами. Вони також мають право приєднати до свого прізвища прізвище нареченого, нареченої. Якщо вони обоє бажають мати подвійне прізвище, за їхньою згодою визначається, з якого прізвища воно буде починатися. Складення більше двох прізвищ не допускається, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої належить наречена або наречений.

Недійсним є шлюб:

• зареєстрований з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі

• зареєстрований між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою

• зареєстрований з особою, яка визнана недієздатною

Шлюб може бути визнаний недійсним за рішенням суду, якщо він був зареєстрований:

• між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною

• між двоюрідними братом та сестрою

• між тіткою, дядьком та племінником, племінницею

• з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для другого з подружжя і (або) їхніх нащадків

• з особою, яка не досягла шлюбного віку й якій не було надано права на шлюб

Право на звернення до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним мають дружина або чоловік, інші особи, права яких порушені у зв’язку з реєстрацією цього шлюбу, батьки, опікун, піклувальник дитини, опікун недієздатної особи, прокурор, орган опіки та піклування, якщо захисту потребують права та інтереси дитини, особи, яка визнана недієздатною, або особи, дієздатність якої обмежена.

Зауважимо, що розірвання шлюбу, смерть дружини або чоловіка не є перешкодою для визнання шлюбу недійсним.

Недійсний шлюб, а також шлюб, визнаний недійсним за рішенням суду, не є підставою для виникнення в осіб, між якими він був зареєстрований, прав та обов’язків подружжя, а також прав та обов’язків, які встановлені для подружжя іншими законами України.

Якщо протягом недійсного шлюбу особи набули майно, воно вважається таким, що належить їм на праві спільної часткової власності. Розмір часток кожного з них визначається відповідно до їхньої участі у придбанні цього майна своєю працею та коштами.

Якщо особа одержувала аліменти від того, з ким була в недійсному шлюбі, сума сплачених аліментів вважається такою, що одержана без достатньої правової підстави, і підлягає поверненню, але не більш як за останні три роки.

Проте, якщо особа не знала і не могла знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, вона має право:

• на поділ майна, набутого у недійсному шлюбі, як спільної сумісної власності подружжя

• на проживання у житловому приміщенні, в яке вона поселилася у зв’язку з недійсним шлюбом

• на аліменти

• на прізвище, яке вона обрала при реєстрації шлюбу

2. Особисті немайнові права та обов’язки подружжя

Сімейний кодекс встановлює цілий ряд особистих немайнових прав подружжя, серед яких:

1. Право на материнство, за яким дружина має право на материнство. Небажання чоловіка мати дитину або нездатність його до зачаття дитини може бути причиною розірвання шлюбу. Позбавлення жінки можливості народити дитину (репродуктивної функції) у зв’язку з виконанням нею конституційних, службових, трудових обов’язків або в результаті протиправної поведінки щодо неї є підставою для відшкодування завданої їй моральної шкоди. Вагітній дружині мають бути створені у сім’ї умови для збереження її здоров’я та народження здорової дитини. Відповідно до ч. 3 ст. 51 Конституції України материнство охороняється державою.

2. Право на батьківство, за яким чоловік має право на батьківство. Відмова дружини від народження дитини або нездатність її до народження дитини може бути причиною розірвання шлюбу. Позбавлення чоловіка можливості здійснення репродуктивної функції у зв’язку з виконанням ним конституційних, службових, трудових обов’язків або в результаті протиправної поведінки щодо нього є підставою для відшкодування завданої йому моральної шкоди.

3. Право дружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності, за яким дружина та чоловік мають рівне право на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань.

4. Право дружини та чоловіка на фізичний та духовний розвиток, за яким дружина та чоловік мають рівне право на фізичний та духовний розвиток, на здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та відпочинку.

5. Право дружини та чоловіка на зміну прізвища. Так, якщо при реєстрації шлюбу дружина, чоловік зберегли дошлюбні прізвища, вони мають право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану, який зареєстрував їхній шлюб, або відповідного органу за місцем їхнього проживання заяву про обрання прізвища одного з них як їхнього спільного прізвища або про приєднання до свого прізвища прізвище другого з подружжя.

6. Право дружини та чоловіка на розподіл обов’язків та спільне вирішення питань життя сім’ї, за яким дружина, чоловік мають право розподілити між собою обов’язки в сім’ї. Усі найважливіші питання життя сім’ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. Дружина, чоловік мають право противитися усуненню їх від вирішення питань життя сім’ї. Вважається, що дії одного з подружжя стосовно життя сім’ї вчинені за згодою другого з подружжя.

7. Право дружини та чоловіка на особисту свободу, за яким дружина та чоловік мають право на вибір місця свого проживання. Вони мають право вживати заходи, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства щодо підтримання шлюбних відносин. Зрештою, кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини.

На подружжі також лежить обов’язок турбуватися про сім’ю. Це означає, що дружина та чоловік зобов’язані спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім’ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги. Чоловік зобов’язаний утверджувати в сім’ї повагу до матері, а дружина зобов’язана утверджувати в сім’ї повагу до батька.

3. Майнові права подружжя

Безперечно, що вступ у шлюб призводить і до певних матеріальних наслідків, чи не найголовнішим серед яких є особливий режим власності подружжя – спільна сумісна власність. Однак не все майно, яке набувається подружжям у шлюбі, стає їх спільною сумісною власністю.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:

• майно, набуте нею, ним до шлюбу

• майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування

• майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто

• речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя

• премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги

• кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди

• страхові суми, одержані нею, ним за обов’язковим або добровільним особистим страхуванням

Суд може також визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв’язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім’ї, насамперед дітей. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов’язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім’ї, які відповідно до закону мають право користування ним.

Що стосується іншого майна, то все майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Таким чином, вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

За загальним правилом, все майно, набуте під час шлюбу, є спільною сумісною власністю.

Об’єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Вони розпоряджаються майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Така згода має бути нотаріально засвідчена.

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Вони мають право розділити майно за взаємною згодою.

Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу всього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

У разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї.

За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

4. Шлюбний договір

Шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям. На укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або піклувальника, засвідчена нотаріусом.

Шлюбний договір – це договір, що регулює майнові відносини між подружжям, визначає їхні майнові права та обов’язки.

Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов’язки. Однак він не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми.

Шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується. Якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу, а якщо його укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення.

У шлюбному договорі може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов’язків. Тут же може бути встановлена чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу.

У шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні потреби сім’ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв’язку з реєстрацією шлюбу.

Шлюбний договір може бути змінено подружжям. Угода про зміну шлюбного договору також нотаріально посвідчується.

На вимогу одного з подружжя шлюбний договір за рішенням суду може бути змінений, якщо цього вимагають його інтереси, інтереси дітей, а також непрацездатних повнолітніх дочки, сина, що мають істотне значення.

Подружжя має право відмовитися від шлюбного договору. Права та обов’язки, встановлені шлюбним договором, припиняються в день подання до нотаріуса заяви про відмову від нього.

5. Припинення шлюбу

Шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя (оголошення його померлим), або внаслідок його розірвання.

Шлюб припиняється внаслідок його розірвання за спільною заявою подружжя або одного з них на підставі постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану.

Так, подружжя, яке не має дітей, має право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану заяву про розірвання шлюбу. Державний орган реєстрації актів цивільного стану виносить постанову про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання такої заяви, якщо вона не була відкликана.

Шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору.

Шлюб розривається державним органом реєстрації актів цивільного стану за заявою одного із подружжя, якщо другий із подружжя:

• визнаний безвісно відсутнім

• визнаний недієздатним

• засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки.

Шлюб також припиняється внаслідок його розірвання за спільною заявою подружжя на підставі рішення суду. Подружжя, яке має дітей, має право подати до суду заяву про розірвання шлюбу разом із письмовим договором про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей.

Договір між подружжям про розмір аліментів на дитину має бути нотаріально посвідчений. У разі невиконання цього договору аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей.

Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання заяви. До закінчення цього строку дружина і чоловік мають право відкликати заяву про розірвання шлюбу.

Позов про розірвання шлюбу може бути пред’явлений одним із подружжя. Однак він не може бути пред’явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, крім випадків, коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини.

Чоловік, дружина мають право пред’явити позов про розірвання шлюбу протягом вагітності дружини, якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою особою. Чоловік, дружина мають право пред’явити позов про розірвання шлюбу до досягнення дитиною одного року, якщо батьківство щодо неї визнане іншою особою або за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини виключено з актового запису про народження дитини.

Суд з’ясовує фактичні взаємини подружжя, справжні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя.

Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

У разі розірвання шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного стану шлюб припиняється у день винесення ним відповідної постанови. У разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу. Розірвання шлюбу, здійснене за рішенням суду, має бути зареєстроване в державному органі реєстрації актів цивільного стану за заявою колишньої дружини або чоловіка.

Жінка та чоловік, шлюб між якими було розірвано, мають право подати до суду заяву про поновлення їхнього шлюбу за умови, що жоден із них не перебував після цього у повторному шлюбі.

Якщо особа, яка була оголошена померлою, з’явилася, і відповідне рішення суду скасоване, її шлюб з іншою особою поновлюється за умови, що ніхто з них не перебуває у повторному шлюбі.

За заявою подружжя або позовом одного з них суд може постановити рішення про встановлення для подружжя режиму окремого проживання у разі неможливості чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно. Режим окремого проживання припиняється у разі поновлення сімейних відносин або за рішенням суду на підставі заяви одного з подружжя.

Встановлення режиму окремого проживання не припиняє прав та обов’язків подружжя, а також прав та обов’язків, які встановлені шлюбним договором.

У разі встановлення режиму окремого проживання:

• майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважатиметься набутим у шлюбі

• дитина, народжена дружиною після спливу десяти місяців, не вважатиметься такою, що походить від її чоловіка

• дружина, чоловік можуть усиновлювати дитину без згоди другого з подружжя

6. Визначення походження дитини

Права та обов’язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану. При цьому застосовуються такі правила визначення походження:

1. Дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя. Це ж стосується і випадку, коли дитина народжена до спливу десяти місяців після припинення шлюбу або визнання його недійсним. Однак, якщо дитина народилася до спливу десяти місяців від дня припинення шлюбу або визнання шлюбу недійсним, але після реєстрації повторного шлюбу її матері з іншою особою, вважається, що батьком дитини є чоловік її матері у повторному шлюбі.

2. Дружина і чоловік мають право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану спільну заяву про невизнання чоловіка батьком дитини.

3. У разі штучного запліднення дружини, проведеного за письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини, яка народжена його дружиною. Так само у разі імплантації в організм іншої жінки зародка, зачатого подружжям, батьками дитини є подружжя.

4. Якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров’я про народження нею дитини, а походження дитини від батька визначається:

• за заявою матері та батька дитини (така заява може бути подана як до, так і після народження дитини до державного органу реєстрації актів цивільного стану. Якщо заява про визнання себе батьком дитини подана неповнолітнім, державний орган реєстрації актів цивільного стану повідомляє батьків, опікуна, піклувальника неповнолітнього про запис його батьком дитини);

• за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини (чоловік, який не перебуває у шлюбі з матір’ю дитини, може подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану заяву про визнання себе батьком дитини, мати якої померла або оголошена померлою, визнана недієздатною, безвісно відсутньою, позбавлена батьківських прав, або якщо мати дитини не проживає з нею не менш як шість місяців і не проявляє про неї материнської турботи та піклування);

• за рішенням суду (батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду; підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи).

Особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, має право пред’явити до її чоловіка, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства. З іншого боку, особа, яка записана батьком дитини, відповідно має право оспорити своє батьківство, пред’явивши позов про виключення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини. Оспорювання батьківства можливе лише після народження дитини і до досягнення нею повноліття. Воно неможливе у разі смерті дитини.

Не має права оспорювати батьківство особа, записана батьком дитини, якщо в момент реєстрації себе батьком дитини вона знала, що не є батьком, а також особа, яка дала згоду на штучне запліднення своєї дружини.

7. Особисті немайнові права і обов’язки батьків та дітей

Мати, батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов’язків щодо дитини.

З іншого боку, діти мають рівні права та обов’язки щодо батьків, незалежно від того, чи перебували їхні батьки у шлюбі між собою.

Загалом батьки і діти мають такі особисті немайнові права та обов’язки:

1. Мати, батько дитини, які перебувають у шлюбі чи не перебувають у ньому, зобов’язані забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я. Однак дитина може бути залишена батьками у пологовому будинку або в іншому закладі охорони здоров’я, якщо вона має істотні вади фізичного і (або) психічного розвитку, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення. Якщо батьки не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я, забрати дитину мають право її баба, дід, інші родичі з дозволу органу опіки та піклування.

2. Батьки зобов’язані невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня народження дитини, зареєструвати народження дитини в державному органі реєстрації актів цивільного стану.

3. Батьки визначають прізвище, ім’я та по батькові дитини. При цьому прізвище дитини визначається за прізвищем батьків, ім’я дитини визначається за їх згодою, а по батькові – за іменем батька. Спір між батьками щодо прізвища чи імені дитини може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. У разі зміни прізвища обома батьками змінюється прізвище дитини, яка не досягла семи років. Якщо дитина досягла семи років, прізвище змінюється за її згодою.

4. Батьки зобов’язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім’ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини.

5. Батьки зобов’язані піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

6. Батьки зобов’язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя.

7. Батьки зобов’язані поважати дитину.

8. Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини.

9. Забороняються фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.

10. Батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. Вони мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства.

11. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування, зокрема якщо хтось із них перебуває у надзвичайній ситуації (лікарні, місці затримання та позбавлення волі тощо).

12. Батьки мають право на самозахист своєї дитини, повнолітніх дочки та сина. Батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законні представники без спеціальних на те повноважень. Батьки мають право звернутися за захистом прав та інтересів дітей і тоді, коли відповідно до закону вони самі мають право звернутися за таким захистом.

13. Батьки мають право на визначення місця проживання дитини. При цьому місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків, а місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається також за згодою самої дитини. Батьки також мають переважне право перед іншими особами на те, щоб малолітня дитина проживала з ними. Вони навіть мають право вимагати відібрання малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду.

14. Дитина, повнолітні дочка, син зобов’язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу. Якщо повнолітні дочка, син не піклуються про своїх непрацездатних, немічних батьків, з них можуть бути за рішенням суду стягнуті кошти на покриття витрат, пов’язаних із наданням такого піклування.

15. Повнолітні дочка, син мають право звернутися за захистом прав та інтересів непрацездатних, немічних батьків як їх законні представники, без спеціальних на те повноважень.

Мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав щодо усіх своїх дітей або когось із них. Загалом це можливо, якщо вони обоє, чи будь-хто з них:

• не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування

• ухиляються від виконання своїх обов’язків щодо виховання дитини

• жорстоко поводяться з дитиною

• є хронічними алкоголіками або наркоманами

• вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва

• засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.

Особа, позбавлена батьківських прав:

• втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов’язків щодо її виховання

• перестає бути законним представником дитини

• втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім’ям з дітьми

• не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником

• не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов’язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (право на утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування)

• втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною. Разом з тим, особа, позбавлена батьківських прав, не звільняється від обов’язку щодо утримання дитини.

Мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають право на звернення до суду із заявою про надання їм права на побачення з дитиною. Суд може дозволити разові, періодичні побачення з дитиною, якщо це не завдасть шкоди її життю, здоров’ю та моральному вихованню, за умови присутності іншої особи.

Мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають право на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав. Поновлення батьківських прав неможливе, якщо дитина була усиновлена і усиновлення не скасоване або не визнане недійсним судом, якщо на час розгляду справи судом дитина досягла повноліття.

Суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав.

Суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадках, коли вони ухиляються від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини, жорстоко поводяться з нею, є хронічними алкоголіками або наркоманами, вдаються до експлуатації дитини, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров’я і морального виховання. У цьому разі дитина передається другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам – за їх бажанням або органові опіки та піклування.

8. Права батьків і дітей на майно

Батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна. Однак при вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна, вважається, що воно є власністю батьків.

Майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), є власністю дитини, а майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності.

Батьки зобов’язані передати у користування дитини майно, яке має забезпечити її виховання та розвиток.

Якщо у малолітньої дитини є майно, батьки управляють ним без спеціального на те повноваження. Вони зобов’язані вислухати думку дитини щодо способів управління її майном.

При вчиненні одним із батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого з батьків. Другий з батьків має право звернутися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним як укладеного без його згоди, якщо цей правочин виходить за межі дрібного побутового. Після припинення управління батьки зобов’язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього.

Дохід, одержаний від використання майна малолітньої дитини, батьки мають право використовувати на виховання та утримання інших дітей та на невідкладні потреби сім’ї.

Аліменти, одержані на дитину, є власністю того з батьків, на ім’я кого вони виплачуються, і мають використовуватися за цільовим призначенням. Неповнолітня дитина має право брати участь у розпорядженні аліментами, які одержані для її утримання.

У разі смерті того з батьків, з ким проживала дитина, аліменти є власністю дитини. Опікун розпоряджається аліментами, які одержані для утримання малолітньої дитини.

Неповнолітня дитина має право на самостійне одержання аліментів та розпорядження ними.

9. Взаємні обов’язки матері, батька та дитини утримувати одне одного

Батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Способи виконання батьками обов’язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. Так, за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій або натуральній формі.

За рішенням суду, кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі. При визначенні розміру аліментів суд враховує:

• стан здоров’я та матеріальне становище дитини;

• стан здоров’я та матеріальне становище платника аліментів

• наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина

• інші обставини, що мають істотне значення.

Розмір аліментів на одну дитину за жодних обставин не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Аліменти – правовий термін, який має латинське походження і буквально означає «утримання», «годування», під яким розуміють, як правило, грошове утримання, яке у передбачених законом розмірі та випадках одні особи зобов’язані надати іншим у зв’язку з наявними між ними сімейними та родинними відносинами.

Частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом. Якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на їх утримання, яка буде стягуватися до досягнення найстаршою дитиною повноліття. Якщо після досягнення повноліття найстаршою дитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стягуються за вирахуванням тієї рівної частки, що припадала на дитину, яка досягла повноліття.

Якщо платник аліментів має нерегулярний, мінливий дохід, частину доходу одержує в натурі, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення, суд за заявою платника або одержувача може визначити розмір аліментів у твердій грошовій сумі.

Той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов’язані також брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо).

Батьки можуть бути звільнені від обов’язку утримувати дитину, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з них і забезпечує повністю її потреби.

Батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. Умови договору не можуть порушувати права дитини, які встановлені Сімейним кодексом. Договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.

Той із батьків, з ким проживає дитина, і той із батьків, хто проживає окремо від неї, з дозволу органу опіки та піклування можуть укласти договір про припинення права на аліменти для дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо).

Аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред’явлення позову. Аліменти за минулий час можуть бути присуджені, якщо позивач подасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв’язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий час, але не більш як за три роки.

Розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров’я когось із них.

При виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов’язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення.

Батьки зобов’язані утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дочку, сина, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати.

Якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв’язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов’язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. Право на утримання припиняється у разі припинення навчання.

Суд визначає розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина у твердій грошовій сумі або в частці від заробітку (доходу) платника аліментів.

Повнолітні дочка, син зобов’язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Якщо мати, батько були позбавлені батьківських прав і ці права не були поновлені, обов’язок утримувати матір, батька у дочки, сина, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, не виникає.

Дочка, син, крім сплати аліментів, зобов’язані брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю.

Дочка, син можуть бути звільнені судом від обов’язку утримувати матір, батька та обов’язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що мати, батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов’язків.

Суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі або у частці від заробітку (доходу) з урахуванням матеріального та сімейного стану сторін. При визначенні розміру аліментів та додаткових витрат суд бере до уваги можливість одержання утримання від інших дітей, до яких не пред’явлено позову про стягнення аліментів, дружини, чоловіка та своїх батьків.

У виняткових випадках, якщо мати, батько є тяжко хворими, інвалідами, а дитина має достатній дохід (заробіток), суд може постановити рішення про стягнення з неї одноразово або протягом певного строку коштів на покриття витрат, пов’язаних з лікуванням та доглядом за ними.

Завдання 1.

Громадянин Сухий – самотній пенсіонер, до того ж він хворіє на цукровий діабет і потребує дорогих ліків. Він має двох дітей від свого шлюбу з громадянкою Клюйченко – Івана та Ірину. Проте контактів із дітьми він не підтримує, оскільки з Ключейнко розлучився, коли діти були ще маленькими. До досягнення дітьми повноліття Сухий, за рішенням суду, сплачував аліменти на дітей, проте іншим чином ніякої участі в їх вихованні не брав та допомоги по утриманню не надавав. Клюйченко працювала на двох роботах для того, щоб забезпечити дітям можливість навчатися. Зараз Іван – успішний бізнесмен, а Ірина працює директором магазину та також непогано заробляє. Як Іван, так і Ірина усіма силами підтримують матір, яка теж вже пенсіонерка, як матеріально, так і особисто. Сухий звернувся до суду з позовом про призначення йому утримання від Івана та Ірини. Яке рішення, на Вашу думку, має прийняти суд?

10. Права та обов’язки подружжя по утриманню

Дружина, чоловік повинні матеріально підтримувати один одного. Право на утримання (аліменти) має той із подружжя, який є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із подружжя може надавати матеріальну допомогу. Непрацездатним вважається той із подружжя, який досяг пенсійного віку, встановленого законом, або є інвалідом I, II чи III групи. Один із подружжя є таким, що потребує матеріальної допомоги, якщо заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Права на утримання не має той із подружжя, хто негідно поводився у шлюбних відносинах, а також той, хто став непрацездатним у зв’язку із вчиненням ним умисного злочину, якщо це встановлено судом.

Розірвання шлюбу не припиняє права особи на утримання, яке виникло у неї за час шлюбу. Після розірвання шлюбу особа має право на утримання, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу.

Особа має право на утримання і тоді, коли вона стала інвалідом після спливу одного року від дня розірвання шлюбу, якщо її інвалідність була результатом протиправної поведінки щодо неї колишнього чоловіка, колишньої дружини під час шлюбу.

Якщо на момент розірвання шлюбу жінці, чоловікові до досягнення встановленого законом пенсійного віку залишилося не більш як п’ять років, вона, він матимуть право на утримання після досягнення цього пенсійного віку, за умови, що у шлюбі вони спільно проживали не менш як десять років.

Якщо у зв’язку з вихованням дитини, веденням домашнього господарства, піклуванням про членів сім’ї, хворобою або іншими обставинами, що мають істотне значення, один із подружжя не мав можливості одержати освіту, працювати, зайняти відповідну посаду, він має право на утримання у зв’язку з розірванням шлюбу і тоді, якщо є працездатним, за умови, що потребує матеріальної допомоги і що колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу.

Утримання одному з подружжя надається другим із подружжя у натуральній або грошовій формі за їхньою згодою. За рішенням суду аліменти присуджуються одному з подружжя, як правило, у грошовій формі. Вони сплачуються щомісячно.

Аліменти присуджуються за рішенням суду від дня подання позовної заяви. Якщо позивач вживав заходів щодо одержання аліментів від відповідача, але не міг їх одержати внаслідок ухилення відповідача від їх сплати, суд, залежно від обставин справи, може постановити рішення про стягнення аліментів за минулий час, але не більш як за один рік.

Якщо один із подружжя одержує аліменти у зв’язку з інвалідністю, сплата аліментів триває протягом строку інвалідності. У разі подання відповідного документа про продовження строку інвалідності стягнення аліментів продовжується на відповідний строк без додаткового рішення суду про це.

Аліменти присуджуються одному з подружжя у частці від заробітку (доходу) другого з подружжя і (або) у твердій грошовій сумі. Розмір аліментів одному з подружжя суд визначає з урахуванням можливості одержання утримання від повнолітніх дочки, сина, батьків та з урахуванням інших обставин, що мають істотне значення. Розмір аліментів, визначений судом, може бути згодом змінений за рішенням суду за позовною заявою платника або одержувача аліментів у разі зміни їхнього матеріального і (або) сімейного стану.

Право одного з подружжя на утримання, а також право на утримання, яке особа має після розірвання шлюбу, припиняється у разі поновлення його працездатності, а також реєстрації з ним повторного шлюбу. Право одного з подружжя на аліменти, які були присуджені за рішенням суду, може бути припинене також за рішенням суду, якщо буде встановлено, що:

• одержувач аліментів перестав потребувати матеріальної допомоги;

• платник аліментів неспроможний надавати матеріальну допомогу.

Рішенням суду може бути позбавлено одного з подружжя права на утримання або обмежено його строком, якщо:

• подружжя перебувало в шлюбних відносинах нетривалий час;

• непрацездатність того з подружжя, хто потребує матеріальної допомоги, виникла в результаті вчинення ним умисного злочину;

• непрацездатність або тяжка хвороба того з подружжя, хто потребує матеріальної допомоги, була прихована від другого з подружжя при реєстрації шлюбу;

• одержувач аліментів свідомо поставив себе у становище такого, що потребує матеріальної допомоги

Завдання 1.

Громадянин Петренко та громадянка Іваненко уклали між собою шлюб у 1989 році. Проте в 2004 році вони розлучились. Іваненко – інвалід ІІІ групи загального захворювання, проживає самотньо в однокімнатній квартирі. Петренко хоча й досяг пенсійного віку, однак працює, крім того, отримує дивіденди від своїх акцій в одному із підприємств. На твою думку, хто із них має право на утримання від іншого? Чому?

11. Влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування

Влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, здійснюється через усиновлення, встановлення опіки, піклування та патронату.

Усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім’ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду.

Усиновленою може бути лише дитина до 18 років, хоча у виняткових випадках суд може постановити рішення про усиновлення повнолітньої особи, яка не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування. Кількість дітей, яку може усиновити один усиновлювач, не обмежується.

Дитина, покинута в пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров’я або яку відмовилися забрати батьки, інші родичі, може бути усиновлена після досягнення нею двомісячного віку, а дитина, яку було підкинуто чи знайдено, може бути усиновлена після спливу двох місяців з часу її знайдення.

Якщо на обліку для можливого усиновлення перебувають рідні брати та сестри, вони не можуть бути роз’єднані при їх усиновленні. Проте, за наявності обставин, що мають істотне значення, суд за згодою органу опіки та піклування може постановити рішення про усиновлення когось із них або усиновлення їх різними особами.

Усиновлювач повинен бути старшим за дитину, яку він всиновлює, не менше ніж на 15 років, а якщо всиновлюється повнолітня особа, то різниця у віці має становити не менше 18 років.

Якщо дитина має лише матір, вона не може бути усиновлена чоловіком, з яким її мати не перебуває у шлюбі, а якщо дитина має лише батька, вона не може бути усиновлена жінкою, з якою він не перебуває у шлюбі.

Усиновлювачами не можуть бути особи однієї статі. Особи, які не перебувають у шлюбі між собою, не можуть усиновити одну і ту ж дитину. Проте, якщо вони проживають однією сім’єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини.

Окрім того, не можуть бути усиновлювачами особи, які:

• обмежені у дієздатності

• визнані недієздатними

• позбавлені батьківських прав, якщо ці права не були поновлені

• були усиновлювачами іншої дитини, але усиновлення було скасовано або визнано недійсним з їхньої вини

• перебувають на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері

• зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами

• не мають постійного місця проживання та постійного заробітку (доходу)

• страждають на хвороби, перелік яких затверджений Міністерством охорони здоров’я України.

За наявності кількох осіб, які виявили бажання усиновити одну і ту ж дитину, переважне право на її усиновлення має громадянин України:

• у сім’ї якого виховується дитина

• який є чоловіком матері, дружиною батька дитини, яка усиновлюється

• який усиновлює кількох дітей, які є братами, сестрами

• який є родичем дитини

• які є подружжям.

Посередницька, комерційна діяльність щодо усиновлення дітей, передання їх під опіку, піклування чи на виховання в сім’ї громадян України, іноземців або осіб без громадянства забороняється.

Усиновлення дитини здійснюється за вільною згодою її батьків. Така згода має бути безумовною. Угода про надання усиновлювачем плати за згоду на усиновлення дитини батькам, опікунам чи іншим особам, з якими вона проживає, є нікчемною. Мати, батько дитини мають право відкликати свою згоду на усиновлення до набрання чинності рішенням суду про усиновлення.

Без згоди батьків усиновлення дитини провадиться, якщо вони:

• невідомі

• визнані безвісно відсутніми

• визнані недієздатними

• позбавлені батьківських прав щодо дитини, яка усиновлюється.

Усиновлення дитини може бути проведено без згоди повнолітніх батьків, якщо судом буде встановлено, що вони, не проживаючи з дитиною понад шість місяців без поважних причин, не проявляють щодо неї батьківської турботи та піклування, не виховують та не утримують її.

Для усиновлення дитини потрібна також згода самої дитини. Згода дитини на усиновлення дається у формі, яка відповідає її вікові. Дитина при цьому має бути проінформована про правові наслідки усиновлення. Проте усиновлення провадиться без згоди дитини, якщо вона у зв’язку з віком або станом здоров’я не усвідомлює факту усиновлення.

На усиновлення дитини одним із подружжя потрібна письмова згода другого з подружжя, засвідчена нотаріально. Без згоди другого з подружжя усиновлення дитини може бути проведене, якщо він визнаний безвісно відсутнім, недієздатним, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення.

На усиновлення дитини, над якою встановлено опіку або піклування, а також на усиновлення дитини, над батьками якої встановлено опіку або піклування, потрібна письмова згода опікуна або піклувальника, незалежно від згоди батьків. Якщо опікун або піклувальник не дав згоди на усиновлення дитини, така згода може бути дана органом опіки та піклування.

Усиновлення вважається здійсненим у день набрання чинності рішенням суду про усиновлення.

Усиновлювач має право приховувати факт усиновлення від дитини, яка ним усиновлена, і вимагати нерозголошення цієї інформації особами, яким стало відомо про неї як до, так і після досягнення дитиною повноліття. Дитина, яка усиновлена, має право на таємницю, в тому числі і від неї самої, факту її усиновлення. Особи, які розголосили таємницю усиновлення, несуть кримінальну відповідальність.

З моменту здійснення усиновлення припиняються особисті та майнові права і обов’язки між батьками та особою, яка усиновлена, а також між нею та іншими її родичами за походженням. Усиновлення надає усиновлювачеві права і накладає на нього обов’язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини.

Усиновлення може бути скасоване за рішенням суду, якщо:

• воно суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейного виховання

• дитина страждає недоумством, на психічну чи іншу тяжку невиліковну хворобу, про що усиновлювач не знав і не міг знати на час усиновлення

• між усиновлювачем і дитиною склалися, незалежно від волі усиновлювача, стосунки, які роблять неможливими їхнє спільне проживання і виконання усиновлювачем своїх батьківських обов’язків.

Скасування усиновлення не допускається після досягнення дитиною повноліття.

Опіка, піклування встановлюється над дітьми, які залишилися без батьківського піклування. Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла чотирнадцяти років, а піклування – над дитиною у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Опікуном, піклувальником дитини може бути за її згодою повнолітня дієздатна особа.

Опікун, піклувальник зобов’язаний виховувати дитину, піклуватися про її здоров’я, фізичний, психічний, духовний розвиток, забезпечити одержання дитиною повної загальної середньої освіти. Він має право самостійно визначати способи виховання дитини з урахуванням її думки та рекомендацій органу опіки та піклування.

За договором про патронат орган опіки та піклування передає дитину, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, на виховання у сім’ю іншої особи (патронатного вихователя) до досягнення дитиною повноліття, за плату.

За виховання дитини патронатному вихователю встановлюється плата, розмір якої визначається за його домовленістю з органом опіки та піклування.

Патронатний вихователь зобов’язаний: 

• забезпечити дитину житлом, одягом, харчуванням тощо

• створити дитині умови для навчання, фізичного та духовного розвитку

• захищати дитину, її права та інтереси як опікун або піклувальник, без спеціальних на те повноважень.

Тема 9: основи трудового права

Праця – не лише право людини,

але й спосіб її самореалізації

ПЛАН

1. Поняття трудового права

2. Колективний договір та угода

3. Трудовий договір

4. Припинення трудового договору

5. Робочий час. Час відпочинку

6. Оплата праці

7. Матеріальна відповідальність працівників

8. Трудова дисципліна

1. Поняття трудового права

Класик колись написав: «Праця перетворила мавпу на людину». Звичайно, дане твердження не є беззаперечними з огляду на те, продуктом чого є людина: еволюції чи творіння. Однак беззаперечним є той факт, що праця – незмінний супутник людства протягом усього часу його існування. Всі досягнення людської цивілізації є результатом праці. Саме праця дозволяє людині не лише створювати матеріальні блага для себе та своїх близьких («заробляти на життя»), а й самоутверджуватись у суспільстві, реалізовувати власний творчий потенціал, досягати все нових і нових вершин. Саме виходячи із цього надзвичайного значення праці для кожної людини Конституція України статтею 43 закріпила право кожної людини на працю. Дане право згідно з українською Конституцією включає в себе можливість особи заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується. Українська держава зобов’язалась створювати умови для повного здійснення її громадянами права на працю, гарантувати рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовувати програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Констиутція України заборонила використання примусової праці як грубе порушення права людини на працю. Ті, хто працює, відповідно до норм Конституції, мають право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Крім того, громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Законом захищається право на своєчасне одержання винагороди за працю.

Таким чином, право громадян України на працю – це право на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, – включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, що забезпечується державою. Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Трудове право – галузь права, яка регулює відносини, що виникають у процесі реалізації особою права на працю. Суб’єктами трудового права є:

• працівник

• працедавець

• профспілка.

2. Колективний договір та угода

Колективний договір укладається на підприємствах, в установах, організаціях (далі – підприємства) незалежно від форм власності і господарювання, які використовують найману працю і мають право юридичної особи. Колективний договір може укладатися в структурних підрозділах підприємства в межах компетенції цих підрозділів.

Колективна угода укладається на державному, галузевому, регіональному рівнях на двосторонній основі.

Колективний договір укладається між власником або уповноваженим ним органом з однієї сторони і однією або кількома профспілковими чи іншими уповноваженими на представництво трудовим колективом органами, а у разі відсутності таких органів – представниками трудящих, обраними і уповноваженими трудовим колективом.

Сторонами угод виступають:

• професійні спілки, які об’єдналися для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди

• власники або уповноважені ними органи, які об’єдналися для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди, на підприємствах яких зайнято більшість найманих працівників держави.

У колективному договорі встановлюються взаємні зобов’язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема: зміни в організації виробництва і праці; забезпечення продуктивної зайнятості; нормування і оплати праці, встановлення форми, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.); встановлення гарантій, компенсацій, пільг; участі трудового колективу у формуванні, розподілі і використанні прибутку підприємства (якщо це передбачено статутом); режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку; умов і охорони праці; забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування, організації оздоровлення і відпочинку працівників; гарантій діяльності профспілкової чи інших представницьких організацій трудящих; умов регулювання фондів оплати праці та встановлення міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень в оплаті праці.

Колективний договір може передбачати додаткові порівняно з чинним законодавством і угодами гарантії, соціально-побутові пільги.

Положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємств незалежно від того, чи є вони членами профспілки, і є обов’язковими як для власника або уповноваженого ним органу, так і для працівників підприємства. Положення генеральної, галузевої, регіональної угод діють безпосередньо і є обов’язковими для всіх суб’єктів, що перебувають у сфері дії сторін, які підписали угоду.

ТРУДОВИЙ ДОГОВІР

Однак врегулюванню підлягають не лише відносини між усім колективом працівників, профспілками та роботодавцями, а й відносини, що виникають індивідуально між кожним із працівників та роботодавцем. Таке врегулювання відбувається на основі трудового договору.

Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін.

Трудовий договір – це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін.

Умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно із законодавством України про працю, є недійсними.

Трудовий договір укладається з 16 років, як виняток – з 15 років, а учнями – з 14 років (лише у випадку, якщо трудова діяльність не завдає шкоди здоров’ю, не заважає навчанню, а також є відповідний дозвіл одного із батьків).

Умови трудового договору поділяються на основні (місце роботи, трудова функція (спеціальність, кваліфікація, посада), розмір заробітної плати) та додаткові (будь-які інші, з приводу яких сторони дійдуть згоди).

Трудовий договір може бути:

• безстроковим, що укладається на невизначений строк

• на визначений строк, встановлений за погодженням сторін

• таким, що укладається на час виконання певної роботи.

Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі (хоча законодавство допускає також і укладення усного трудового договору).

При укладенні трудового договору громадянин зобов’язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, – також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров’я та інші документи.

При укладенні трудового договору забороняється вимагати від осіб, які поступають на роботу, відомості про їх партійну і національну приналежність, походження, прописку та документи, подання яких не передбачено законодавством.

При укладенні трудового договору може бути обумовлене угодою сторін випробування з метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається. Умова про випробування повинна бути застережена в наказі (розпорядженні) про прийняття на роботу. В період випробування на працівників поширюється законодавство про працю.

Випробування не встановлюється при прийнятті на роботу: осіб, які не досягли вісімнадцяти років; молодих робітників після закінчення професійних навчально-виховних закладів; молодих спеціалістів після закінчення вищих навчальних закладів; осіб, звільнених у запас з військової чи альтернативної (невійськової) служби; інвалідів, направлених на роботу відповідно до рекомендації медико-соціальної експертизи. Випробування не встановлюється також при прийнятті на роботу в іншу місцевість і при переведенні на роботу на інше підприємство, в установу, організацію, а також в інших випадках, якщо це передбачено законодавством.

Строк випробування не повинен перевищувати 3 місяців, як виняток він може становити 6 місяців. Для робітників строк випробування становить не більше ніж 1 місяць.

Строк випробування при прийнятті на роботу робітників не може перевищувати одного місяця.

Коли строк випробування закінчився, а працівник продовжує працювати, то він вважається таким, що витримав випробування, і наступне розірвання трудового договору допускається лише на загальних підставах.

Якщо протягом строку випробування встановлено невідповідність працівника роботі, на яку його прийнято, власник або уповноважений ним орган протягом цього строку вправі розірвати трудовий договір.

3. Припинення трудового договору

Підставами припинення трудового договору є:

1. угода сторін

2. закінчення строку, крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна зі сторін не поставила вимогу про їх припинення

3. призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу

4. розірвання трудового договору з ініціативи працівника, з ініціативи власника або уповноваженого ним органу або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу

5. переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду

6. відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв’язку із зміною істотних умов праці

7. набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено (крім випадків умовного засудження і відстрочки виконання вироку) до позбавлення волі, виправних робіт не за місцем роботи або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи

8. підстави, передбачені контрактом

Зміна підпорядкованості підприємства, установи, організації не припиняє дії трудового договору. У разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників.

Серед вказаних підстав окремого пояснення потребують випадки розірвання трудового договору з ініціативи працівника та розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

І. Розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника (ст. 38, 39 КЗпП).

Працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

ІІ. Розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (ст. 40, 41 КЗпП).

Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках:

1. змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників;

2. виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров’я, які перешкоджають продовженню даної роботи;

3. систематичного невиконання працівником без поважних причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення;

4. прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин;

5. нез’явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність у зв’язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності;

6. поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу;

7. появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння;

8. вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу.

Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Крім вказаних вище підстав, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадках:

1. одноразового грубого порушення трудових обов’язків керівником підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації, його заступниками, а також службовими особами митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службовими особами державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами;

2. винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір’я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу;

3. вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи.

Розірвання трудового договору з підстав змін в організації виробництва і праці (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації); невідповідності працівника посаді; систематичного невиконання обов’язків; прогулу; нез’явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд; появи в нетверезому стані; втрати довір’я до нього з боку власника; вчинення аморального проступку може бути проведено лише за попередньою згодою профспілкового органу, первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.

Профспілковий орган у п’ятнадцятиденний строк розглядає обґрунтоване письмове подання власника або уповноваженого ним органу про розірвання трудового договору з працівником.

Подання власника або уповноваженого ним органу має розглядатися у присутності працівника, на якого воно внесено. Розгляд подання у разі відсутності працівника допускається лише за його письмовою заявою. За бажанням працівника, від його імені може виступати інша особа, у тому числі адвокат. Якщо працівник або його представник не з’явився на засідання, розгляд заяви відкладається до наступного засідання у межах строку, визначеного частиною другою цієї статті. У разі повторної неявки працівника без поважних причин подання може розглядатися за його відсутності.

Якщо виборний орган профспілкової організації не утворюється, згоду на розірвання трудового договору дає керівник профспілкової організації.

Профспілковий орган повідомляє власника або уповноважений ним орган про прийняте рішення у письмовій формі в триденний строк після його прийняття. У разі пропуску цього строку вважається, що профспілковий орган дав згоду на розірвання трудового договору.

Якщо працівник одночасно є членом кількох професійних спілок, які діють на підприємстві, в установі, організації, згоду на його звільнення дає виборний орган тієї профспілкової організації, до якої звернувся власник або уповноважений ним орган.

Рішення профспілкового органу про ненадання згоди на розірвання трудового договору має бути обґрунтованим.

Власник або уповноважений ним орган має право розірвати трудовий договір не пізніш як через місяць з дня одержання згоди профспілкового органу.

Якщо розірвання трудового договору з працівником проведено власником або уповноваженим ним органом без звернення до профспілкового органу, суд зупиняє провадження по справі, запитує згоду профспілкового органу і після її одержання або відмови профспілкового органу в дачі згоди на звільнення працівника (частина перша цієї статті) розглядає спір по суті.

При скороченні чисельності чи штату працівників у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається:

• сімейним – при наявності двох і більше утриманців;

• особам, у сім’ї яких немає інших працівників із самостійним заробітком;

• працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації;

• працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах без відриву від виробництва;

• учасникам бойових дій, інвалідам війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»;

• авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій;

• працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання;

• особам з числа депортованих з України, протягом п’яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України;

• працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, – протягом двох років з дня звільнення їх зі служби.

Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

Власник або уповноважений ним орган зобов’язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок.

У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов’язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.

Трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника. Трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації або у фізичної особи понад п’ять днів. Трудові книжки ведуться також на позаштатних працівників при умові, якщо вони підлягають державному соціальному страхуванню.

До трудової книжки заносяться відомості про роботу, заохочення та нагороди за успіхи в роботі на підприємстві, в установі, організації; відомості про стягнення до неї не заносяться.

Завдання 1.

Громадянин Іваненко Іван Іванович працює токарем на Острозькому заводі високовольтної апаратури, однак у зв’язку з переїздом в іншу місцевість він хоче звільнитися із заводу. Переїхати його сім’я планує через 3 тижні. До кого повинен звернутись Іваненко? Яким чином? Чи можуть йому відмовити? Якщо в даному випадку є потреба, то склади від імені Іваненка заяву про звільнення на ім’я директора заводу Петра Васильовича Кузьмука.

Визначте, у якій із вказаних ситуацій наявний прогул:

• Зоя Дідич, яка працює перукарем, разом із подругами під час робочого дня пішла в кафе, тому не була на роботі дві години

• громадянин Сидорук на три години запізнився на роботу в зв’язку з тим, що був затриманий працівниками міліції як свідок дорожньо-транспортної пригоди

• громадянин Петренко зранку запізнився на роботу на півгодини, з обіду – на годину, а потім залишив робоче місце на півтори години раніше; причиною своєї поведінки він назвав нетворчий настрій.

4. Робочий час

За загальним правилом тривалість робочого часу не може перевищувати 40 годин на тиждень, або 8 годин на добу.

Скорочена тривалість робочого часу встановлюється:

• для працівників віком від 16 до 18 років – 36 годин на тиждень, для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють у період канікул) – 24 години на тиждень. Тривалість робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половини максимальної тривалості робочого часу, передбаченої для осіб відповідного віку

• для працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці, – не більш як 36 годин на тиждень.

Крім того, законодавством встановлюється скорочена тривалість робочого часу для окремих категорій працівників (учителів, лікарів та інших).

В Україні встановлено п’ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями.

Для всіх працівників встановлюється п’ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями. При п’ятиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності, які затверджує власник або уповноважений ним орган за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації з додержанням установленої тривалості робочого тижня.

На тих підприємствах, в установах, організаціях, де за характером виробництва та умовами роботи запровадження п’ятиденного робочого тижня є недоцільним, встановлюється шестиденний робочий тиждень з одним вихідним днем. При шестиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи не може перевищувати 7 годин при тижневій нормі 40 годин, 6 годин при тижневій нормі 36 годин і 4 годин при тижневій нормі 24 години. Напередодні святкових і неробочих днів тривалість роботи працівників, крім працівників зі скороченим днем, скорочується на одну годину як при п’ятиденному, так і при шестиденному робочому тижні.

При роботі в нічний час встановлена тривалість роботи (зміни) скорочується на одну годину. Тривалість нічної роботи зрівнюється з денною в тих випадках, коли це необхідно за умовами виробництва, зокрема у безперервних виробництвах, а також на змінних роботах при шестиденному робочому тижні з одним вихідним днем.

Нічним вважається час з 10 години вечора до 6 години ранку. Забороняється залучення до роботи в нічний час:

• вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох років

• осіб, молодших вісімнадцяти років

• інших категорій працівників, передбачених законодавством.

За угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом може встановлюватись як при прийнятті на роботу, так і згодом неповний робочий день або неповний робочий тиждень. На прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, в тому числі таку, що знаходиться під її опікою, або здійснює догляд за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку, власник або уповноважений ним орган зобов’язаний встановлювати їй неповний робочий день або неповний робочий тиждень. Оплата праці в цих випадках провадиться пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку.

Надурочні роботи – це роботи понад встановлену тривалість робочого дня.

Проте власник або уповноважений ним орган може застосовувати надурочні роботи у таких випадках:

• при проведенні робіт, необхідних для оборони країни чи іншого лиха;

• при проведенні громадсько-необхідних робіт для усунення випадкових або несподіваних обставин, які порушують правильне функціонування комунальних систем;

• при необхідності закінчити почату роботу, яка внаслідок непередбачених обставин чи випадкової затримки з технічних умов виробництва не могла бути закінчена в нормальний робочий час;

• при необхідності виконання вантажно-розвантажувальних робіт з метою недопущення або усунення простою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення;

• для продовження роботи при нез’явленні працівника, який заступає, коли робота не допускає перерви.

5. Час відпочинку

Працівникам надається перерва для відпочинку і харчування тривалістю не більше двох годин. Перерва не включається в робочий час. Перерва для відпочинку і харчування повинна надаватись, як правило, через чотири години після початку роботи.

Працівники використовують час перерви на свій розсуд. На цей час вони можуть відлучатися з місця роботи.

При п’ятиденному робочому тижні працівникам надаються два вихідних дні на тиждень, а при шестиденному робочому тижні – один вихідний день.

У випадку, коли святковий або неробочий день збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого. Тривалість щотижневого безперервного відпочинку повинна бути не менш як сорок дві години.

Робота у вихідні дні забороняється. Залучення окремих працівників до роботи у ці дні допускається тільки з дозволу профспілкового комітету підприємства, установи, організації і лише у виняткових випадках (як і при надурочних роботах).

Робота у вихідний день може компенсуватися, за згодою сторін, наданням іншого дня відпочинку або у грошовій формі у подвійному розмірі.

Окрім того, в Україні встановлюються такі святкові дні:

1 січня – Новий рік

8 березня – Міжнародний жіночий день

1 і 2 травня – День міжнародної солідарності трудящих

9 травня – День Перемоги

28 червня – День Конституції України

24 серпня – День незалежності України.

Робота також не провадиться в дні релігійних свят (неробочі дні):

7 січня – Різдво Христове

один день (неділя) – Пасха (Великдень)

один день (неділя) – Трійця

Право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи.

Іноземні громадяни та особи без громадянства, які працюють в Україні, мають право на відпустки нарівні з громадянами України.

Установлюються такі види відпусток:

1. щорічні відпустки:

2. основна відпустка

3. додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці

4. додаткова відпустка за особливий характер праці

5. інші додаткові відпустки, передбачені законодавством

6. додаткові відпустки у зв’язку з навчанням

7. творча відпустка

8. соціальні відпустки:

9. відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами

10. відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку

11. додаткова відпустка працівникам, які мають дітей

12. відпустки без збереження заробітної плати

Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток.

Щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Щорічна додаткова відпустка за роботу зі шкідливими і важкими умовами праці тривалістю до 35 календарних днів надається працівникам, зайнятим на роботах, пов’язаних із негативним впливом на здоров’я шкідливих виробничих факторів, за Списком виробництв, цехів, професій і посад, затверджуваним Кабінетом Міністрів України.

Право працівника на щорічні основну та додаткові відпустки повної тривалості у перший рік роботи настає після закінчення шести місяців безперервної роботи на даному підприємстві.

У разі надання працівникові зазначених щорічних відпусток до закінчення шестимісячного терміну безперервної роботи їх тривалість визначається пропорційно до відпрацьованого часу.

Працівникам, які здобувають загальну середню освіту в середніх загальноосвітніх вечірніх (змінних) школах, класах, групах з очною, заочною формами навчання при загальноосвітніх школах, надається додаткова оплачувана відпустка на період складання:

• випускних іспитів в основній школі – тривалістю 10 календарних днів

• випускних іспитів у старшій школі – тривалістю 23 календарних дні

• перевідних іспитів в основній та старшій школах – від 4 до 6 календарних днів без урахування вихідних

Працівникам, які складають іспити екстерном за основну або старшу школу, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю відповідно 21 та 28 календарних днів.

Творча відпустка надається працівникам для закінчення дисертаційних робіт, написання підручників та в інших випадках, передбачених законодавством.

На підставі медичного висновку жінкам надається оплачувана відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами тривалістю:

• до пологів – 70 календарних днів

• після пологів – 56 календарних днів (70 календарних днів – у разі народження двох і більше дітей та у разі ускладнення пологів), починаючи з дня пологів.

Жінкам, які усиновили новонароджених дітей безпосередньо з пологового будинку, надається відпустка з дня усиновлення тривалістю 56 календарних днів (70 календарних днів – при усиновленні двох і більше дітей).

Після закінчення відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами за бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Заробітна плата працівникам за час відпустки виплачується не пізніше, ніж за три дні до її початку.

Завдання 2.

Основна щорічна відпустка у громадянина Пилипенка почалась 7 травня. Порахуй, коли вона закінчиться? А якби він мав право ще й на додаткову щорічну відпустку тривалістю 35 днів, коли б тоді він мав вийти на роботу?

6. Оплата праці

Заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується.

Мінімальна заробітна плата – це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг робіт).

До мінімальної заробітної плати не включаються доплати за роботу в надурочний час, у важких, шкідливих, особливо шкідливих умовах праці, на роботах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров’я, а також премії до ювілейних дат, за винаходи та раціоналізаторські пропозиції, матеріальна допомога.

Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов’язковою на всій території України для підприємств, установ, організацій усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб.

Заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів.

7. Матеріальна відповідальність працівників

Працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов’язків.

При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди.

За наявності зазначених підстав і умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності.

На працівників не може бути покладена відповідальність за шкоду, яка відноситься до категорії нормального виробничо-господарського ризику, а також за недодержані підприємством, установою, організацією прибутки і за шкоду, заподіяну працівником, що перебував у стані крайньої необхідності.

Працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покрити її повністю або частково. За згодою власника або уповноваженого ним органу працівник може передати для покриття заподіяної шкоди рівноцінне майно або поправити пошкоджене.

За шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов’язків, працівники, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку.

Матеріальна відповідальність понад середній місячний заробіток допускається лише у випадках, зазначених у законодавстві.

У відповідності з законодавством обмежену матеріальну відповідальність несуть:

1. працівники – за зіпсуття або знищення через недбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, – у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку. В такому ж розмірі працівники несуть матеріальну відповідальність за зіпсуття або знищення через недбалість інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування

2. керівники підприємств, установ, організацій та їх заступники, а також керівники структурних підрозділів на підприємствах, в установах, організаціях та їх заступники – у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку, якщо шкоду підприємству, установі, організації заподіяно зайвими грошовими виплатами, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних чи грошових цінностей, невжиттям необхідних заходів до запобігання простоям, випускові недоброякісної продукції, розкраданню, знищенню і зіпсуттю матеріальних чи грошових цінностей.

Відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли:

• між працівником і підприємством, установою, організацією укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей;

• майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами;

• шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку;

• шкоди завдано працівником, який був у нетверезому стані;

• шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;

• відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов’язків;

• шкоди завдано не при виконанні трудових обов’язків;

• службова особа, винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу.

Письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками (що досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують роботи, безпосередньо зв’язані зі зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

При спільному виконанні працівниками окремих видів робіт, зв’язаних із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей, коли неможливо розмежувати матеріальну відповідальність кожного працівника і укласти з ним договір про повну матеріальну відповідальність, може запроваджуватися колективна (бригадна) матеріальна відповідальність.

Покриття шкоди працівниками в розмірі, що не перевищує середнього місячного заробітку, провадиться шляхом відрахування із заробітної плати працівника.

Розпорядження про це має бути зроблено не пізніше двох тижнів з дня виявлення заподіяної працівником шкоди і звернено до виконання не раніше семи днів з дня повідомлення про це працівникові.

Завдання 3.

Петро Пилипчик працював вантажником на транспортному підприємстві, де з ним було підписано договір про повну матеріальну відповідальність. Одного разу внаслідок того, що він погано закріпив ящики на кузові однієї з машин, частину вантажу було пошкоджено. Сума збитків, які було заподіяно підприємству, становить 350 гривень.

Чи має право підприємство стягнути з Пилипчика завдані збитки? Чому?

8. Трудова дисципліна

Працівники зобов’язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконуватись розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватись трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір. Недотримання вимог трудової дисципліни може спричинити трагічні наслідки як для самого працівника, так і для інших людей.

Трудовий розпорядок на підприємствах, в установах, організаціях визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку, які затверджуються трудовими колективами за поданням власника або уповноваженого ним органу і профспілкового комітету на основі типових правил.

До працівників підприємств, установ, організацій можуть застосовуватись будь-які заохочення, що містяться в затверджених трудовими колективами правилах внутрішнього трудового розпорядку. Заохочення застосовуються власником або уповноваженим ним органом разом або за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації. Заохочення бувають як у матеріальній формі (наприклад, грошова премія або ж цінний подарунок), так і в нематеріальній формі (наприклад, оголошення подяки або вручення грамоти).

Заохочення оголошуються наказом (розпорядженням) в урочистій обстановці й заносяться до трудових книжок працівників у відповідності з правилами їх ведення.

За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення:

• догана

• звільнення

Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення. Дисциплінарні стягнення застосовуються органом, якому надано право прийняття на роботу (обрання, затвердження і призначення на посаду) даного працівника.

Дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю або перебуванням його у відпустці.

Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку. До застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.

За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) й повідомляється працівникові під розписку.

Якщо протягом року з дня накладення дисциплінарного стягнення працівника не буде піддано новому дисциплінарному стягненню, то він вважається таким, що не мав дисциплінарного стягнення. Якщо працівник не допустив нового порушення трудової дисципліни і до того ж проявив себе як сумлінний працівник, то стягнення може бути зняте до закінчення одного року.

Протягом строку дії дисциплінарного стягнення заходи заохочення до працівника не застосовуються.

Завдання 3.

Громадянка Іванова запізнилась на роботу, за що отримала від керівництва підприємства догану. Пройшло чотири дні, і вона дізналась про те, що її збираються звільнити у зв’язку з усе тим же запізненням. Як ви гадаєте, чи можуть звільнити Іванову? Чому?

Укладач: Заставна О.П. 114