10.7 Протиріччя процедури акредитації та механізми їх подолання

Сьогодні акредитація[169] відбувається таким чином: підходить час закінчення чинної акредитації і керівник кафедри зв`язується з МОН та Інститутом інноваційних технологій та змісту освіти. Саме представники цього Інституту “курують” процес підготовки акредитаційної справи. Процес підготовки самої справи займає близького одного року. А це значить, що керівник кафедри чи іншого підрозділу, який проходить акредитацію, фактично не може займатися науковою діяльністю чи розвитком навчальних курсів, а повинен рік присвячувати заповненню табличок для “звіту про акредитаційний самоаналіз”. Сам звіт складає близько трьохсот сторінок з описом навчальних курсів, доступних в бібліотеці книжок та купи іншої інформації. Показово, що участь зовнішніх експертів в оцінці навчальних програм зводиться до одного відвідування університету та підписання звіту. Жодного реального контролю якості чи спроможності до надання освіти така акредитація[169] не забезпечує і не може забезпечити. Проте у пропонованому проекті закону жодного натяку на зміну процедури акредитації не передбачено. Безумовно, такі питання більшої мірою регулюються окремими приписами МОН і ВАКу, проте зважаючи на те, що перелік функцій ВАКу і МОН у законопроекті залишився тим самим, про зміни процедур оцінювання якості освіти у міністерстві ніхто не думав.

Так само залишається незмінною необхідність відповідності навчальних програм освітньо-кваліфікаційним характеристикам та освітньо-професійним програмам, затвердженими МОН. Тобто, експерти Міністерства освіти і науки розробляють вимоги щодо того, які дисципліни, в якому обсязі та на яких роках навчання[203] мають викладатися в університетах. І якщо при викладанні таких дисциплін як медицина чи ядерна фізика таке регулювання видається виправданим, то у випадку з гуманітарними та суспільними науками міністерські вимоги тільки обмежують кафедри, не даючи змоги розвивати певні напрямки через необхідність розпорошуватися на весь спектр предметів, затверджених невідомими експертами МОН.

Міносвіти хоче контролювати і зміст курсів. Суттєвою новацією законопроекту стала пропозиція затверджувати програми нормативних навчальних дисциплін у міністерстві. У даному випадку вже йдеться не просто про впровадження бюрократичних перепон, а про прямий контроль за змістом курсів з боку міністерства. Чиновники втручаються не просто в управління навчальним процесом, а й у його зміст. На фоні задекларованого принципу університетської автономії таке регулювання виглядає відвертим знущанням.

Безперечно, це не значить, що автоматично всі викладачі почнуть викладати те, що скажуть міністерські чиновники. Фактично це означатиме, що викладач, який хоче і надалі викладати за власною програмою, змушений буде звітувати за одною програмою, а викладати за іншою.

І хоча наразі йдеться тільки про затвердження програм з нормативних дисциплін, проте спрямованість думки міністерських чиновників є очевидною – максимальний контроль та уніфікація навчального процесу. Говорячи про вимоги ринку та університетську автономію, на ділі МОН у намаганні підняти якість освіти намагається зробити це старими і зрозумілими для всіх методами – написанням прямих вказівок викладачам.

Цікаво також, що законопроект передбачає розробку переліку спеціальностей, за якими може надаватись вища освіта[174]. Така новація з боку МОН ризикує остаточно перекреслити можливість існування окремих міждисциплінарних програм в університетах, що є загальним трендом у розвиткові освіти і науки в Європі та США.

Ліцензування[191], акредитація[169] та рейтингування мають свої особливості й відмінності. Загальна мета процедур - намагання забезпечити якість вищої освіти[224], загальна риса - використання вимог та показників, що визначають потенціал та ефективність діяльності вищих навчальних закладів з надання освітніх послуг. Але ізольованість та відсутність взаємозалежності процедур зменшує ефективність контролю якості надання освітніх послуг вищими навчальними закладами.

Як загальний чинник об'єднання ліцензування[191] акредитації та рейтингування (ЛАР) вищих навчальних закладів в єдину систему Національним гірничим університетом пропонується уніфіковані інформаційна база та методологія оцінювання, що є технологічно та економічно доцільним.

Нижче розглянуто результати інтеграції інформаційної бази поєднаної системи ЛАР з урахуванням протиріч практики з реалізації цих процедур.

1. Протиріччя практики з питань оцінювання діяльності при ліцензуванні, акредитації та рейтингуванні вищих навчальних закладів

Ліцензування[191]:

• невизначеність резерву ліцензованого прийому та граничного контингенту студентів вищого навчального закладу. Вищі навчальні заклади прагнуть збільшити контингент студентів з метою одержання фінансових ресурсів, але відсутність обмежень щодо ліцензованого обсягу прийому та контингенту студентів негативно впливає на якість навчання[203] через необхідність реалізації навчального процесу в декілька змін, обмеження доступу до інформаційних ресурсів;

• неможливість реалізації за юридичними чинниками ліцензійних умов щодо кадрового забезпечення. Формування кадрового забезпечення можливе після одержання ліцензії та початку навчального року і має бути адекватним контингенту студентів та навчальному навантаженню. Отже контроль кадрового забезпечення навчального процесу та якості надання освітніх послуг має бути щорічним;

• відсутність контролю якості надання освітніх послуг впродовж дії терміну ліцензії. При негативному результаті акредитації студенти позбавлені можливості одержати диплом про вищу освіту. Виконання ліцензійних умов має здійснюватись щорічно.

Акредитація:

• недосконалість засобів діагностики рівня сформованості компетенцій випускників. Програми навчальних дисциплін розробляються як стандарти вищого навчального закладу, що заважає розробці засобів централізованого контролю;

• відсутність контролю державної атестації випускників (фактично рівень сформованості компетенцій випускника не визначається). Акредитація[169] напряму чи спеціальності здійснюється як правило до завершення теоретичного навчання[203], що не дає можливості перевірити її відповідність стандартам вищої освіти. Результати державної атестації фактично залишаються поза увагою;

• недосконалість критеріїв оцінки рівня наукової діяльності вищого навчального закладу як обов'язкової складової. Роль вищих навчальних закладів як громадського та наукового центру при акредитації вищого навчального закладу не враховується. Існують приклади акредитації на ІV-й рівень вищих навчальних закладів, що не здійснюють наукову діяльність;

• невідповідність акредитаційних вимог до показників кадрового забезпечення навчального процесу чинним нормативам, що затверджені КМ України. Кадрове забезпечення навчального процесу визначається кількістю посад науково-педагогічних працівників і залежить від контингенту студентів, форми навчання[203] та напряму підготовки.

Рейтингування:

• номенклатура індикаторів чинної системи рейтингування не містить багатьох чинних ліцензійних та акредитаційних індикаторів;

• основний масштабний показник «кількість штатних науково-педагогічних працівників» не виключає можливість одержання різних значень індикаторів через вірогідність роботи шатного викладача на частку ставки. Важливим індикатором кадрового забезпечення має бути «укомплектованість навчального процесу науково-педагогічними працівниками»;

• складність використання результатів рейтингування для розробки стратегій розвитку через обмежений доступ до індикаторів системи. У засобах масової інформації висвітлюється лише рейтингові індекси за тематичними напрямками. Але інформація про індикатори системи (вищі навчальні заклади або група) більш важливі. Вони визначають середні значення системи та є орієнтиром, ліцензійним або акредитаційним нормативом.

2. Механізми подолання протиріч практики

Подолання протиріч практики пропонується через наступні заходи:

• упорядкування показників та індикаторів діяльності вищого навчального закладу з метою створення єдиної системи ліцензування[191], акредитації та рейтингування (ЛАР);

• формування уніфікованої інформаційної бази оцінювання потенціалу та результативності діяльності вищих навчальних закладів для процедур ЛАР на основі систематичності та прозорості контролю забезпечення якості вищої освіти;

• оприлюднення інформаційної бази показників та індикаторів діяльності на сайтах вищих навчальних закладів;

• контроль достовірності показників діяльності вищих навчальних закладів органами управління вищою освітою та незалежними агенціями;

• уніфікація методології оцінювання потенціалу та результативності при процедурах ЛАР;

• адаптація стандартів вищої освіти до системи ЛАР.

4. Формування уніфікованої системи показників та індикаторів потенціалу й результативності

В основу формування доцільно покласти чинну систему МОН з рейтингування вищих навчальних закладів[214] (керівник розробки – В.А. Ямковий). З існуючих система МОН найбільш об’єктивна завдяки врахуванню всіх складових діяльності навчальних закладів, що впливають на забезпечення якості вищої освіти, та відсутності впливу на результати рейтингування людського фактору.

Інтеграція абсолютних показників ліцензування[191] освітніх послуг, акредитація[169] напрямів, спеціальностей та рейтингування вищих навчальних закладів[214] передбачає зміни номенклатури тематичних напрямів, показників та індикаторів оцінювання.

Підсумовуючи викладене, можна сформулювати такі висновки і пропозиції щодо основних засад реформування галузі вищої освіти в Україні:

1. Необхідно змінити адміністративно-імперативний метод регулювання суспільних відносин у галузі вищої освіти (метод владних приписів, метод субординації, метод централізованого регулювання) на диспозитивний (метод автономії, метод координації, метод децентралізованого регулювання), що характеризується юридичною рівністю сторін (учасників суспільних відносин) і передбачає свободу вибору вищими навчальними закладами стратегії і тактики своєї статутної діяльності, здійснення ними управління на засадах незалежності та самоврядування, вільне укладання угод з будь-якими фізичними та юридичними особами тощо.

2. Необхідно змінити державне управління у галузі вищої освіти на державно-громадське, що передбачає передачу частини повноважень профільного міністерства до громадських самоврядних утворень. На першому етапі мова може йти про формування Державної акредитаційної комісії на паритетній трьохсторонній основі – з представників держави, вищих навчальних закладів України та роботодавців.

Як відгук на цю сентенцію виявився Наказ Міністерства освіти і науки, молоді та спорту № 1258 від 20. 12. 2010 р. «Щодо Плану реалізації завдань, визначених розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27 серпня 2010 р. № 1728«Про затвердження плану заходів щодо розвитку вищої освіти на період до 2015 року», який у п. 8 Плану оголошує: «Департаменту наукової діяльності та ліцензування[191] вищих навчальних закладів та Департаменту вищої освіти - удосконалити механізм ліцензування[191] та акредитації вищих навчальних закладів з урахуванням особливостей підготовки фахівців з вищою освітою, а також вжити заходів до утворення незалежних акредитаційних агенцій та агенцій з визнання[174] документів про освіту, передбачаючи їх фінансування на госпрозрахунковій основі. Підготувати пропозиції щодо утворення незалежних акредитаційних агенцій та агенцій з визнання[174] документів про освіту, передбачаючи їх фінансування на госпрозрахунковій основі».