ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

Кафедра теорії спорту

Бріскін Ю.А.

Передерій А.В. Строкатов В.В.

Лекція

„СПОРТИВНА ПІДГОТОВКА ІНВАЛІДІВ, ЩО МАЮТЬ ПОШКОДЖЕННЯ ОПОРНО-РУХОВОГО АПАРАТУ”

“ЗАТВЕРДЖЕНО”

на засіданні кафедри теорії спорту

„29” серпня 2007 р. протокол № 1

Зав. каф _____________ Ю.Бріскін.

1.Традиції і сучасний стан спортивної роботи з інвалідами, що мають пора.

Сучасний стан нашого суспільства потребує гуманізації усіх сторін життя. У зв'язку з цим особлива увага має бути приділена інвалідам, які мають певні недоліки у фізичному та розумовому роз­­­витку.

Фізичні вправи мають великі можливості для корекції і вдоско­­­налення моторики інваліда. Різноманітність видів спорту, варіатив­­­ність вправ дозволяють відбирати найбільш доцільні з них для кож­­­ного конкретного випадку.

Однією з найпоширеніших нозологій інвалідів є пошкодження опорно-рухового апарату. Сучасні Паралімпійські ігри, де зма­­­гаються і розумово відсталі спортсмени, і спортсмени з вадами зо­­­ру, зобов'язані своїм існуванням Сток-Мендевільській федерації ­­­організації, що провела у Англії перші змагання для інвалідів з ПОРА. Простий збіг - одночасне проведення Ігор XIV Олімпіади у Лондоні у 1948 р. і перших змагань зі стрільби з лука для інвалі­­­дів з параплегією у Сток-Мендевілі наштовхнув на ідею проведення масштабних, комплексних змагань для інвалідів з різними вадами.

Спортсмени цієї нозології найбільш динамічна ланка Паралім­­­пійського спорту. Поширюється коло змагань, зростає конкурентна боротьба, з'являються нові види спорту, у змаганнях з яких беруть участь інваліди-опорники (наприклад, спортивні танці). В програмі літніх паралімпійських ігор 83% видів зма­­­гань - це змагання для інвалідів-опорників.

Успішно виступають українські спортсмени-інваліди з ПОРА у відповідальних міжнародних змаганнях.

Участь у спортивних змаганнях і тренуванні пред'являє підви­­­щені вимоги до організму людини-інваліда, потребує використання усіх резервних можливостей. Зрозуміло, що одним з провідних прин­­­ципів спортивної підготовки інвалідів є принцип індивідуалізації. Але, враховуючи:

• різноманітність видів спорту;

• велику кількість варіантів протікання захворювань;

• сучасний етап - етап становлення науково-методичного обгрунту­­­вання процесу підготовки інвалідів-спортсменів - тренер, який працює з інвалідами, у процесі їх підготовки повинен творчо використовувати наявний методичний, науковий та практичний досвід, інтегрувати знання з медицини, теорії підготовки спортсме­­­нів, фізіології, психології та інших суміжних наук.

До великої групи спортсменів з ПОРА належать інваліди, які мають ПХСМ, церебральний параліч, ампутації та інші пошкодження опорно-рухового апарату.

2.Заняття спортом і їх вплив на соціальний статус інвалідів з пора.

Як лікарю, так і тренеру належить провідна роль у реалізації деонтологічних принципів. Йдеться про поведінку лі­­­каря і тренера, їх вміння спілкуватися з інвалідом, ретель­­­ність і повнота визначення пошкодження і рівня фізичної підго­­­тованості, переконливість у необхідності займатися фізичними вправами або будь-яким видом спорту з метою подальшого віднов­­­лення здоров'я. Культурний тренер - це людина високого етично­­­го рівня, чуйний і уважний, дбайливий і доброзичли­­­вий, спокійний і людяний. Будувати свою діяльність у відповід­­­ності з вимогами медико-спортивної деонтології можуть тільки лікар і тренер, які обрали свою професію за покликанням. Вони призвані надавати допомогу інваліду, звільняти його від страж­­­дань і відновлювати його працездатність; робити все можливе, щоб інвалід відчував себе нормальною людиною. Любити свою про­­­фесію - це означає любити людину, прагнути допомогти їй, раді­­­ти її виздоровленню, постійно бажати покращення її стану. Ось чому деонтологічною вимогою до лікаря і тренера є постійне підвищення їх професійної майстерності.

Поняття "майстерність тренера" не можна зводити до суми технічних прийомів і елементарної практичної діяльності. В майстерності представлений творчий процес, що виявляється у тій формі інтелектуальної роботи, яку забезпечує розумова ді­­­яльність. Необхідність виявити і проаналізувати масу розрізне­­­них даних, обрати з них найголовніші для побудови логічно обг­­­рунтованої схеми - лікування, реабілітацію, тренування, зма­­­гання, враховуючи при цьому індивідуальні особливості інвалі­­­да, історію і умови його життя, виробити на цій основі план навчально-тренувальної роботи і змагальної діяльності - все це складна інтелектуальна робота, котра утворює творчу основу тренерської роботи з інвалідами.

Робота тренера неможлива без постійного поновлення знань. Тренер повинен знати останні досягнення спортивної науки, су­­­часні засоби і методи спортивного тренування, особливості тре­­­нерської роботи з таким специфічним контингентом як інваліди. Постійне вдосконалення кваліфікації, увага до нових наукових досягнень в спортивній галузі, бажання йти в ногу з наукою, обов'язкові для тренера. Усі дії тренера, які стосуються орга­­­нізації і проведення навчально-тренувального процесу повинні бути ретельно продумані і науково обгрунтовані.

Відповідальність за інваліда і його здоров'я - головна риса морального обов'язку як лікаря так і тренера.

Майстерність і лікаря, і тренера - це творчий процес, мистецтво умілого сполучення високорозвиненого мислення з чуй­­­ним відношенням до інваліда, з високою особистою культурою. Професійна майстерність і лікаря, і тренера - це вміння не тільки швидко узагальнити і оцінити рівень фізичного і психіч­­­ного стану інваліда, але і встановити особистий контакт з ін­­­валідом. Для залучення інваліда до активних занять спортом тренер при допомозі лікаря повинен скласти повну уяву не тіль­­­ки про рівень пошкодження, але і про особливості особистості інваліда. Взаємовідносини лікаря і тренера з інвалідом, їх по­­­ведінка, завжди повинні будуватися в залежності від характеру інваліда, рівня його культури, важкості неповносправності.

До кожного інваліда потрібні індивідуальний підхід і ін­­­дивідуальні міри впливу. Для одних людей потрібне ласкаве і м'яке звернення і переконливі докази, щоб примусити їх повіри­­­ти в те, що заняття спортом будуть сприяти їх оздоровленню, для інших - достатньо двох-трьох авторитетно вимовлених слів, суворість і категоричність висновку. Ось чому і лікар, і тре­­­нер повинні володіти почуттям такту, яке утворює гармонію між ними і інвалідом, котра базується на доброті та шануванні їх гідності. І лікарю, і тренеру випадає зустрічатися з багатьма інвалідами, різними за своїм культурним рівнем і особливостями техніки, в тому числі тих, які страждають від надмірної недо­­­вірливості, тому необхідно мати терпіння, щоб бути толерантни­­­ми при спілкуванні з такими інвалідами. Довіра до лікаря і тренера - одна з гарантій залучення інваліда до активних за­­­нять спортом. У процесі спілкування з інвалідом і лікар, і тренер повинні завжди уважно слідкувати, щоб необережне слово не підірвало до них довіру інваліда. Під час занять інваліда спортом лікар і тренер повинні не тільки слідкувати за трену­­­ванням, але й за настроєм інваліда, за його моральним станом. Наполеглива і тривала робота по створенню сприятливих умов для занять спортом може бути порушена будь-якою подією, зовнішнім впливом, спілкуванням з іншими інвалідами. Тут і лікар, і тре­­­рер повинні зробити все можливе по відновленню належних умов для тренування і участі в змаганнях, і, коли це можливо, ква­­­ліфіковано і тактично їх покращити.

Досвід роботи з інвалідами свідчить про те, що і тренер, і лікар повинні вміти переконувати неповносправного у необхід­­­ності постійних занять спортом, знаходити достатньо сильні слова і аргументи, котрі відповідали б рівню розуміння інвалі­­­да. Необережне слово, байдужість або безвідповідальне відно­­­шення до інваліда може негативно вплинути на мотивацію до за­­­нять спортом і назавжди відлучити інваліда від так необхідних йому занять спортом.

Питання про взаємовідносини лікаря і тренера з родичами інваліда - одне з найменш розроблених і найбільш важких розді­­­лів медико-спортивної деонтології. Коли у інваліда в процесі занять спортом з'явилися зрушення до кращого, то і взаємовід­­­носини між лікарем, тренером і родичами інваліда переважно са­­­мі найкращі і доброзичливі. Ці взаємовідносини іноді погіршу­­­ються, коли заняття спортом не приносять бажаного результату. В цих випадках у завдання і лікаря, і тренера входить чинити психологічний вплив на родичів, тому що втручання останніх мо­­­же несприятливо вплинути на відношення інваліда до занять спортом. Конфлікти між лікарем (тренером) і родичами інваліда можуть виникати і при позитивних результатах занять спортом. Тренер повинен зробити все можливе, щоб родичі інваліда стали його активними помічниками в організації і проведенні трену­­­вальних занять, у безпосередній підготовці і участі інваліда в спортивних змаганнях різного рівня.

Тобто, бажано, щоб тренер, спілкуючись з родичами інвалі­­­да, залучив їх до тренувального процесу:

• родичі повинні забезпечити регулярне відвідування інва­­­лідом тренувань;

• відвозити на заняття і з занять свого спортсмена;

• допомагати тренеру в проведенні занять;

• підвищувати рівень власних знань стосовно тренувальної і змагальної діяльності.

Тренер повинен постійно прагнути до залучення як можна більшого числа інвалідів до активних занять спортом і, відпо­­­відно, родичів цих інвалідів в якості добровільних помічників. Тренер повинен регулярно інформувати батьків, опікунів, роди­­­чів інваліда-спортсмена про його успіхи в тренуванні і в зма­­­ганнях. Бажано створити батьківський комітет, в обов'язки яко­­­го входить:

• розсилка розкладу тренувань і змагань родичам інваліда;

• планування заходів для батьків інваліда під час зма­­­гань;

• організація "груп підтримки" з числа родичів тих інва­­­лідів, які беруть участь у змаганнях;

• допомога в забезпеченні родичів інваліда під час зма­­­гань місцем відпочинку, харчуванням, місцем проживання, транс­­­портом;

• допомога в організації культурної програми.

В допомогу спортсмену-інваліду тренер з лікарем можуть створити "Родинний спортивний семінар", головним завданням якого є забезпечення родичів інваліда теоретичними знаннями з основ спортивного тренування спортсменів-інвалідів з подальшою реалізацією цих знань у тренувальному процесі в домашніх умо­­­вах.