Правове регулювання договірних зобов'язань.

Іншим найважливішим видом майнових відносин цивільного права, як уже було сказано, є відносини економічного обороту, які, будучи урегульо­ваними нормами цього права, набувають характеру правовідносин, названих зобов'язаннями. У силу зобов'язання одна особа (боржник) зобов'язана зробити на користь іншої особи (кредитора) визначену дію: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші, зробити послугу тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (стаття 509 ЦК).

Характерною рисою зобов'язання є визначеність його учасників. Права кредитора завжди адресовані точно визначеній особі — боржникові. І в цьо­му розумінні зобов'язання є відносними правовідносинами.

Винятково велику роль в економічному обороті мають зобов'язання, які виникли на підставі договорів, котрі укладаються суб'єктами цивіль­ного права.

Договором є угода двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків (ст. 626 ЦК). Разом з тим, для того, щоб договір міг створити бажані для сторін права та обов'язки у зобов'язанні, яке встановлене ними, він має відповідати умовам чинного за­конодавства, а саме: наявність у договорі дійсного наміру сторін на встанов­лення між ними прав і обов'язків; володіння особами, що укладають договір, достатнім обсягом дієздатності; вільне вираження сторонами волі в договорі; досягнення мети, що не суперечить інтересам суспільства й засадам право­порядку. У низці випадків потрібно, щоб договір укладався й у визначеній письмовій формі (простій або нотаріально засвідченій. Недотримання цих умов робить договір недійсним.

Так, недійсним, тобто таким, що не породжує ніяких прав і обов'язків, вважається договір, підписаний лише для вигляду (фіктивна угода) або для прикриття іншого договору (удавана угода). Підставою недійсності право­чину є недодержання в момент учинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлено законом (нікчемний правочин). У цьому разі, згідно зі статтею 215 ЦК, визнання такого правочину недійсним судом не вимага­ється.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, установлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Недійсний правочин не створює юридичних на­слідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (пункт 1 статті 216 ЦК).

Особливо велике значення договори мають за умов ринкової економі­ки. На підставі договорів купівлі-продажу, постачання, міни, контрактації, договорів про постачання енергетичними й іншими ресурсами виникають зобов'язання з оплатною реалізацією майна. Договори майнового найму, оренди, лізингу, найму житлових приміщень, побутового прокату служать підставою виникнення зобов'язань із передачі майна в тимчасове оплатне ко­ристування. На підставі договорів підряду, будівельного підряду, побутового підряду й інших виникають зобов'язання з проведення робіт, у тому числі і з проведення проектних і пошукових робіт, науково-дослідних, дослідно-кон­структорських і технологічних. Договори перевезення вантажів і пасажирів усіма видами транспорту, договори доручення, комісії, зберігання служать підставою виникнення зобов'язань із надання різного роду послуг. В основі зобов'язань страхування і розрахунково-кредитних зобов'язань також лежать відповідні види договорів. Відповідні договори лежать і в основі зобов'язань зі спільної діяльності (спільне будування кількома фізичними або юридични­ми особами споруд, спільне придбання майна й ін.). На основі відповідних договорів автори творів науки, літератури, мистецтва, винаходів та інших ре­зультатів своєї творчої праці передають їх для використання іншим особам. Але і це ще не вичерпний перелік договорів, які породжують зобов'язання. Зобов'язання, що охороняються державою, виникають і з таких договорів фізичних осіб і організацій, які хоча й не передбачені законодавством, але в силу загальних засад і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права та обов'язки.

Ураховуючи таке важливе значення договірних зобов'язань в економіч­ному житті суспільства, чинне цивільне законодавство визначає не тільки те, якими мають бути права та обов'язки сторін кожного з таких видів зобов'язань, що породжуються відповідним договором, а й сам процес їхнього підписання, що складається з двох стадій: пропозиції про укладання дого­вору, який називається офертом і згоди про його прийняття, котрий назива­ється акцептом. При цьому оферта має відповідати низці вимог: адресована конкретній особі; зроблена способом, доступним для її сприйняття; містити всі необхідні дані для укладання договору (істотні умови). Особа, що запро­понувала укласти договір, пов'язана цією пропозицією до закінчення термі­ну відповіді на нього. Акцептант вправі висувати і свої умови (вести торг). У цьому разі акцептант стає особою, що пропонує укласти договір на нових умовах, тобто оферентом, а оферент — відповідно акцептантом.

Договір вважається укладеним, якщо між сторонами в необхідній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. Істотними є ті умови договору, що визнані такими за законом (наприклад, умови про якість, комплектність і асортимент продукції за договором постачання) або необхідні для таких угод (наприклад, умова про ціну майна, яке продається за договором купівлі-продажу), а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

У випадках недосягнення сторонами згоди з якихось істотних умов укладеного договору вони вправі, якщо є на те їхня взаємна воля, суперечку, що виникла між ними, передати на розгляд суду. Рішення останнього буде обов'язковим для них.

У цивільному законодавстві особлива увага приділяється виконанню зо­бов'язань, які також підпорядковані низці вимог. І перша така вимога — це належне, насамперед реальне виконання зобов'язань. Зобов'язання вва­жається виконаним належним чином, якщо виконання точно відповідає вказівкам закону й умовам, передбаченим сторонами в договорі. При цьому реальне виконання зобов'язання означає неприпустимість заміни того, що зо­бов'язаний зробити боржник грошовою компенсацією. Інакше кажучи, закон вимагає, щоб зобов'язання виконувалося в натурі — передавалося майно, ви­конувалися роботи, виявлялися послуги тощо, заради чого сторони й уклали договір.

Закон далі вимагає, щоб сторони не тільки сумлінно виконували свої зобов'язання, а й надавали допомогу і створювали один одному умови для належного виконання зобов'язань. Не менш важливим є й вимога економіч­ності виконання зобов'язань, тобто виконання їх із найменшими витратами матеріалів, праці і коштів. І це певним чином стимулюється. Так, за догово­ром комісії на комісіонера покладається обов'язок виконати доручення на умовах, якнайвигідніших для комітента.