3. Особливості і проблеми формування вітчизняної соціології

Початок соціології в Росії та Україні (60-90 рр. 19 ст.) є закономірним результатом суспільних змін, особливо розвитку капіталістичного способу виробництва, посилення суспільної потреби у вивченні нових соціальних реалій, а також упливу західноєвропейської соціології.

На першому етапі свого становлення вітчизняна соціологія розвивалась у межах натуралістичного і психологічного напрямків.

Теоретичною основою соціологічного позитивізму була ідея про історичну еволюцію людського суспільства, а також спроби перенести закони природи на закони суспільного розвитку. При цьому для кожної школи характерна абсолютизація тієї чи іншої сторони суспільного життя. Так, географічна школа виділяла значимість географічного фактора (клімату, ландшафту місцевості, системи річок тощо). Наприклад, у соціологічній теорії Л.І. Мечнікова провідна роль у соціальному прогресі суспільства відводилась системі річок, морів і океанів, тому що історія свідчила: в долинах річок утворилися перші цивілізації (Стародавній Єгипет, Індія, Китай, Асирійсько-Вавілонське царство). Життя там вимагало від людей спільної діяльності, солідарності, кооперації праці. Саме на географічному факторі життя суспільства Л.І. Мечніков розробив ідею закономірності суспільного розвитку і соціального прогресу.

Провідного становища в українсько-російській соціології цей напрямок не отримав, як і інший – органіцизм, який розглядав суспільство як живий, цілісний організм і ототожнював соціальне з біологічним, соціальну структуру суспільства з розподілом функцій між окремими органами живого організму. У межах цього напрямку слід особливо виділити погляди представника позитивізму в Україні А.І. Строніна.

С. Подолинський у своїх поглядах поєднує марксистські і соціалдарвіністські погляди. Еволюціонізмом відзначаються соціологічні погляди Ф. Вовка: всі суспільні явища є результатом повільного ступеневого розвитку зародків фізичної природи людини.

У 90-і рр. 19 ст. внаслідок кризи механічного природознавства посилюється антипозитивістська течія, яка виступала проти наукових методів вивчення суспільства, еволюціонізму і зближення соціології з природознавством. На думку анти позитивістів, необхідно вивчати механізм дії, мотиви поведінки індивідів, соціальних груп, соціальних інститутів, підходячи до індивіда як до суб'єкта, якому властива особиста автономія. Звідси визначальною орієнтацією соціологічної думки стає суб'єктивізм. Його представники особливого значення надавали етичним проблемам соціології. Найбільш яскравими представниками суб'єктивістської соціології були П.Л. Лавров, М.К. Михайловський, М.І. Кареєв.

Важливий внесок у розвиток соціологічної думки в Росії та Україні зробив М.М. Ковалевський. Ще 17-річним юнаком він ознайомився з працями О. Конта. Понад 25 років його життя проходило за кордоном, що дало йому змогу не лише читати твори, але й знати особисто таких відомих соціологів, як Г. Спенсер, Г. Тард, Е. Дюркгейм, К. Маркс та ін. Історію суспільства М. Ковалевський розуміє як закономірний і природний процес, в якому рівноправну роль відіграє багато факторів, але жоден з них не є визначальним. Таким чином, суспільне життя він пояснює через «теорію факторів», тобто теорію функціонального зв'язку соціальних явищ. У книзі «Сучасні соціології» Ковалевський акцентує увагу на тому, що індивід не може бути принесений в жертву родині, роду, державі тощо, але при цьому його діяльність обов’язково має бути узгодженою з діяльністю інших, рівних йому одиниць і спільнот; їхні спільні зусилля мають бути спрямовані на забезпечення загального блага.

У галузі загальної та історичної соціології одним із перших був український дослідник В.Б. Антонович. Він зробив значний внесок у вивчення поведінки натовпу, соціальної структури, психологічних типів, факторів соціального розвитку.

О.О. Богданов у галузі соціологічного знання розробив теорію соціальної адаптації. Брати О. та Е. Кулішер висунули гіпотезу про те, що головні напрямки світової історії можна пояснити з точки зору різного роду міграцій. Початок юридичній соціології поклав Н.М. Коркунов. Він розвинув правову систему з позицій соціологічної науки. Психологічна соціологія Л.І. Петражицького дала можливість за допомогою «емоційної соціології» проаналізувати види соціальних процесів, їхню структуру і соціальний розвиток, приділивши головну увагу юридичним і політичним інститутам. Підґрунтям біхевіористської школи в соціології стали праці І.П. Павлова і В.М. Бєхтєрєва. Вони приділяли велику увагу проблемі «колективної поведінки».

Уперше в українській історіографії застосовує історико-соціологічний метод М. Грушевський. Основні думки М. Грушевського-соціолога закладені в його праці «Початки громадянства. Генетична соціологія». Він чітко окреслює власний аспект у розумінні розвитку людства, висловлюючи сумнів у правомірності як позитивістських (в тому числі марксизму), так і суто психологічних підходів до природи соціальної еволюції. Його основна ідея полягає в тому, що соціальний прогрес зумовлюється насамперед протистоянням і змаганням протилежних потягів – до колективізму – з одного боку, та індивідуалізму – з іншого. Звідси характерною тенденцією соціального розвитку є чергування процесів інтеграції та диференціації під впливом різноманітних комбінацій факторів.

Значний уплив на розвиток усієї соціології 20 ст. мали праці П.О. Сорокіна. Основою соціологічного аналізу П. Сорокін вважав соціальну поведінку, соціальну взаємодію. Взаємодія індивідів є основою соціальної групи і суспільства в цілому. Самі соціальні групи поділяються на неорганізовані та організовані. Особлива його увага була зосереджена на аналізі ієрархічної структури організованої соціальної групи. Всередині групи існують страти (прошарки), які виділяються за економічними, політичними і професійними ознаками. Він стверджував, що суспільство без розшарування і нерівності – міф. Змінюватися можуть форми і пропорції розшарування, але сутність його постійна. П. Сорокіна цікавила також динаміка змін соціальної структури суспільства, проблеми соціальної мобільності. Соціальна мобільність означає перехід від однієї соціальної позиції до другої (по вертикалі і горизонталі), переміщення як усередині групи, так і між ними. Теоретичні підвалини теорії соціальної стратифікації і соціальної мобільності були викладені ним у праці «Система соціології».

Широта і різнобарвність соціологічної проблематики, її новітність і оригінальність сприяли інституціалізації російсько-української соціології на початку 20 ст. Процес оформлення вітчизняної соціології як науки і суспільного явища не відбувся б, коли б не з'явилися заклади та організації, які займалися проведенням соціологічних досліджень, популяризацією соціології, підготовкою відповідних кадрів. Перший російський навчальний соціологічний інститут виник у Парижі. В 1901 р. за ініціативою М.М. Ковалевського було засновано російську вищу школу соціальних наук, яка проіснувала до 1904 р. У 1908 р. у приватному психоневрологічному інституті було створено першу кафедру соціології, де працював М.М. Ковалевський, Е.В. Роберті, П.О. Сорокін, К.М. Тахтарьов.

Невдовзі починають з'являтися наукові секції, товариства тощо, які спеціалізувалися на соціологічній тематиці. Так у 1912 р. в Петербурзькому університеті при історичному товаристві було створено секцію соціології. Цей процес привів до створення в 1916 р. російського соціологічного товариства ім. М.М. Ковалевського. Після лютневої революції вводяться вчені ступені з соціології, в університетах створюються кафедри, з'являються підручники. Інституціалізація соціології в Україні відбувалася трохи пізніше. Так у 1919 р. в еміграції М. Грушевський започатковує у м. Відні Український соціологічний інститут, який мав стати містком між європейською та українською наукою. Однак йому не вдалося перенести його в Україну. Перша в Україні кафедра соціології виникла в 1918 р. у Всеукраїнській академії наук. Очолював кафедру протягом 1918-1920 рр. Б. Кістяківський. Таким чином, прийшовши до нас із Заходу, соціологія пройшла складний і суперечливий шлях свого становлення від механічного копіювання західних соціологічних теорій до інституціалізації, тобто оформлення і затвердження її самостійного соціального статусу у вітчизняному соціокультурному середовищі.

З перемогою Жовтневої революції продовжився процес розвитку соціології.

Поряд з теоретичними досліджувалися і конкретні соціальні проблеми. Велике значення мали дослідження проблем робітничого класу і селянства (Е.О. Кабо, В.Б. Ольшанський, О.І. Тодорський та ін).

Оригінальні дослідження було виконано також із проблем урбанізації, соціального розвитку міст. Узагальнюючи матеріали перепису населення, соціологічних досліджень, вчені намагалися визначити соціологічну концепцію соціалістичного міста, сформувати рекомендації для архітекторів щодо створення нових типів поселень.

У 20-і роки активно досліджуються соціальні проблеми праці в десяти наукових інститутах країни. Так, С.Г. Струмілін активно досліджував бюджет часу робітників, взаємодію науки і виробництва, займався теорією розподільчих відносин.

Директор Центрального інституту праці А.К. Гастєв був прибічником тейлоризму, виступав за раціоналізацію праці, скорочення до мінімуму зайвих операцій у процесі праці. При цьому, на відміну від Тейлора, його концепція отримала соціально-ідеологічний відтінок, відчула на собі вплив революційного романтизму, характерного для багатьох учених того часу. Наприклад, норма виробітку у нього – показник соціального розвитку пролетаріату. Його цікавили також проблеми трудової культури, виробничої поведінки робітника. В.М. Бєхтєрєв, Н.А. Вітке займалися дослідженням проблем колективної діяльності. Особливу увагу при цьому приділяли соціально-психологічному клімату, згуртованості колективу, які розглядалися як важливі фактори управління виробництвом. А.Ф. Журавського цікавила проблема способу життя робітника як фактора підвищення продуктивності праці.

Одним із центрів розвитку соціології праці в Україні був Всеукраїнський інститут праці в Харкові, який очолював Ф.Р. Дунаєвський. Інститут займався такими проблемами, як управлінський контроль, колегіальність управління, удосконалення організаційної структури і стилю управління. Ще в ті роки в роботі інституту використовувались і тісно переплітались методи соціальної інженерії і прикладної соціології. Так, завдяки використанню особливих професіограм визначались індивідуальні риси особистості та її відповідність вимогам певних професій.

Однак період успішного розвитку науки не був тривалим. На початку 30-х років політична ситуація змінюється, утверджується тоталітарний режим. За таких умов соціологія на декілька десятиріч припинила своє існування. І лише наприкінці 50-х років з'явилася можливість відродження соціології. Ідеологічні догми стали причиною того, що конкретно-соціологічні дослідження того часу давали доволі однобічну інформацію про соціальні процеси, виділяючи при цьому лише позитивні моменти. Однак існували і колективи, які проводили об'єктивні дослідження, орієнтуючись на діагностику дійсного, а не бажаного стану суспільства.

Новий етап характеризувався початком процесу створення соціологічних наукових закладів. Ці процеси торкнулися й України: створювалися лабораторії, відділи в науково-дослідних інститутах. Однак ці процеси не стосувалися сфери освіти. Негативним було також і те, що вітчизняна соціологія розвивалася в умовах ізоляції, штучно створеного методологічного монізму марксизму.

В середині 80-х років відбулися зміни, які створили принципово нові умови для розвитку соціології. Вони проявились у тому, що:

а) демократизація суспільного життя створила умови для виникнення соціальної потреби в об'єктивній соціологічній інформації;

б) в ідейно-теоретичних процесах було створено умови для методологічного плюралізму, існування різних підходів, орієнтацій у соціальних дослідженнях;

в) суспільні науки стали відкритими для взаємного обміну із світовою наукою.

Наявність цих умов привела до принципово нової ситуації в самій соціології. В ній почався процес всебічної інституціалізації.

ЛЕКЦІЯ 4

СУСПІЛЬСТВО ЯК СИСТЕМА:

СУТНІСТЬ І ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ

Головна теза: У соціології поняття «суспільство» має більш широкий, універсальний зміст і сутність, ніж в інших науках. Якщо в побутовому визначенні суспільства відмічається взаємодія індивідів, зв’язки і відносини, що складаються між ними, то з погляду соціології, суспільство – це сукупність усіх способів взаємодії і форм об’єднання людей, в яких відбивається їх всебічна залежність одного від одного.