2. Передумови й основні напрямки становлення соціології як самостійної науки у XX ст.

21 ст. характеризується бурхливим розвитком соціології. Однією з ознак цього є розвиток різних напрямків і галузей соціології. Змінюється статус і роль соціології у суспільстві. Соціологія стає університетською дисципліною, в галузі соціології працює значна кількість спеціалістів, на проведення досліджень асигнуються великі кошти. Соціологію розглядають як інструмент усунення конфліктів у суспільстві, знаряддя забезпечення соціальної стабільності, управління, підвищення продуктивності праці і забезпечення добробуту громадян.

В першій третині 20 ст. сформувалася як самостійний напрямок західної соціології емпірична соціологія (Ч. Бут, А. Левенштайн). Під цим терміном слід розуміти дослідження, пов'язані зі збиранням і аналізом конкретних соціальних фактів, з використанням спеціальних методів: опитування, спостереження, експерименту тощо. Такі дослідження стали активно проводитися в 20-30 рр. спочатку в США, а потім і в інших країнах. Однак у другій половині 20 ст. стали виявлятися обмеженість цього напрямку, розуміння того, що емпіричні дослідження можуть бути плідними лише в межах соціологічної теорії. Починається активний пошук соціологічної теорії, яка спиралася б на конкретні соціологічні дослідження. У 50-60 рр. на таку роль претендує структурний функціоналізм (Р. Мертон, Т. Парсонс).

Ідея поєднання емпіричного і теоретичного в соціології була однією з центральних у праці Р. Мертона «Соціальна теорія і соціальна структура» (1949 р.). Він створив теорію функціонального аналізу, згідно з якою суспільство в цілому і його окремі частини мають тісний взаємозв'язок, який закріплюється їх функціями. Тому не варто розмірковувати про внутрішній зміст соціологічних фактів і об'єктів, а треба розглядати реальні наслідки, які можна спостерігати і які пов'язані з фактами та об'єктами. Саме в них і проявляють себе функції. Водночас дисфункції – це такі наслідки, які послаблюють самореалізацію даної системи та її пристосування до довкілля.

Ідеї «системного функціоналізму» були розвинуті Т. Парсонсом. Вихідним у формуванні системного функціоналізму став принцип системної будови суспільства. Соціальні системи виконують чотири основні функції: адаптація, досягнення мети, інтеграція, відтворення структури. Ці функції властиві всім соціальним явищам, включаючи макро- і мікрорівні. Кожна соціальна система, щоб вижити, повинна розвиватися, діяти. Всі соціальні системи повинні бути організовані так, щоб стати сумісними з іншими системами і використовувати підтримку інших систем. Система повинна мобілізувати своїх членів на підтримку життєдіяльності системи, повинна контролювати відхилену поведінку своїх учасників, жорстко контролювати конфліктні ситуації, які виникають, і володіти спільною мовою та принципами спілкування серед своїх учасників. Інакше інтеграція системи порушується, і вона зникає.

На противагу функціоналістським підходам, які підкреслюють стабілізаційні та еволюційні моменти соціального розвитку, в сучасній західній соціології виникли й інші підходи, автори яких вбачають основу функціонування суспільства не в консенсусі, а в боротьбі різних груп і напрямків. Мова йде про конфліктологічні теорії (Р. Мілс, Л. Козер, Р. Дарендорф).

Представники символічного інтеракціонізму (Дж. Мід, Р. Блумер, А. Строс та ін.) у своїх теоретичних побудовах головний акцент роблять на лінгвістичному боці комунікації, особливо на ролі мови у формуванні людини і суспільства. Характерними рисами символічного інтеракціонізму стали, по-перше, прагнення виходити при поясненні поведінки не з індивідуальних спонукань, потреб, інтересів, а з потреб суспільства (яке трактується як сукупність міжособових взаємодій), і, по-друге, спроба розглянути всі багатогранні зв'язки людини з речами, природою, іншими людьми, групами людей і суспільством в цілому як зв'язки, опосередковані символами. При цьому особливе значення надається мовній символіці. В основі символічного інтеракціонізму лежить уявлення про соціальну діяльність як сукупність соціальних ролей, яка фіксується за допомогою мовних та інших символів.

У 60-і роки серед соціологів Заходу підвищується інтерес до праць німецького філософа феноменологічного напрямку Е. Гусерля, внаслідок чого широкого розвитку набула так звана феноменологічна соціологія. Значний уплив на розвиток цього напрямку мали праці А. Шюца. У центрі уваги А. Шюца знаходиться проблема «інтерсуб'єктивності», тобто того, як ми розуміємо один одного, як формується загальне сприйняття і спільне уявлення про світ.

Шюцівські аналізи інтерсуб'єктивності стали підґрунтям для «соціології буденного знання» – однієї з найбільш розроблених на сьогодні концепцій феноменологічної соціології (П. Бергер, Т. Лукман).

Друга концепція феноменології отримала назву «етнометодологія» (Г. Гарфінкель, Д. Дуглас). Етнометодологи вважають, що, вступаючи у взаємодію, кожний індивід має уявлення про те, як повинна протікати ця взаємодія. Звідси програмне положення етнометодології: риси раціональності поведінки повинні бути виявлені в самій поведінці. Г. Гарфінкель сконцентрував свою увагу на дослідженні поодиноких фактів соціальної взаємодії. На його думку, основне завдання соціології – виявлення раціональності повсякденного життя.

Основні напрямки соціології унаочнені на рис. 3.2.

Теорія „розуміючої” соціології М. Вебера		Теорія формальної соціології Г. Зіммеля		Концепція соціологізму Е. Дюркгейма
Структурний функціоналізм Т. Парсонса		ОСНОВНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ ЗАРУБІЖНОЇ СОЦІОЛОГІЇ ХІХ-ХХ СТ.		Теорія соціальних конфліктів Г.Р. Мілза
Натуралізм О.Конт, Г. Спенсер				Психологізм Л. Уорд, Г. Тард
Теорія соціального обміну П. Блау		Неофункціоналізм Дж. Тернер		Теорія соціальних систем Т. Адорно
Рисунок 3.2 – Основні напрямки розвитку соціології

Теорія «соціального обміну» (Дж. Хоманс, П. Блау) концентрує свою увагу на людині, її поведінці. Суспільне життя вона трактує як безкінечний обмін цінностями між людьми і суб'єктами соціуму. Саме це розглядається як головний мотив поведінки людей та умови їх взаємодії. Людям необхідні різноманітні види винагород, отримати які вони можуть тільки вступаючи у взаємодію з іншими людьми. Винагороди можуть бути різними: повага, статус, соціальне схвалення, практична допомога тощо. Однак відносини в процесі взаємодії можуть бути нерівними. В цьому випадку людина, яка володіє засобами для задоволення потреб інших людей, може використовувати їх і для придбання влади над ними. Теорія обміну, таким чином, визначає поведінку людини як сукупність реакцій на зовнішні стимули.

Як бачимо, зарубіжна соціологія 20 ст. характеризується появою нових напрямків, їх боротьбою зі старими, ускладненням концептуального апарату і подальшим пошуком специфіки соціологічного підходу до вивчення суспільства.