Лекція 3 становлення і розвиток соціології як науки. Основні етапи і напрямки її розвитку

Головна теза: Розвиток соціальних учень до ХІХ ст. і соціології як самостійної науки в ХІХ-ХХ ст.ст. був зумовлений, по-перше, змінами, що відбувалися в суспільному житті, а по-друге, потребами науки заглибитися у виявлені раніше проблеми і удосконалити засоби їхнього дослідження. Соціальні вчення є пошуком шляхів вирішення суспільних проблем.

План лекції:

1. Методологічні принципи аналізу соціологічних учень та етапи їхнього розвитку у ХІХ ст.

2. Передумови й основні напрямки становлення соціології як самостійної науки у ХХ ст.

3. Особливості і проблеми формування вітчизняної соціології.

Основні поняття й терміни: принципи аналізу соціальних ідей, етапи їх розвитку, передумови виникнення соціології, основні напрямки її становлення й розвитку.

Рекомендована література: основна 1, с. 28-177; 2, с. 16-65; 3, с. 6-9, 14-16; 4, с. 13-27; 5, с. 9-20; додаткова: 13, с. 22-28, 640-661; 19; 26; 27; 28; 33; 38, с. 9-378; 44; 53; 59, с. 4-8; 65, с. 7-27; 67; 71, с. 17-69; 72, с. 53-117; 87, с. 20-32; 88; 89, с. 17-62; 90, с. 27-110; 92, с. 48-129; 95, с. 8-29; 104; 106.

1. Методологічні принципи аналізу соціологічних учень та етапи їхнього розвитку у XIX ст.

Слово «соціологія» було впроваджене Огюстом Контом порівняно недавно (30-і роки 19 ст.), але несистематизовані спостереження і узагальнення соціологічного характеру з'явилися значно раніше, в межах тих чи інших філософських систем. Однак лише в першій половині 19 ст. створюються умови для перетворення соціології на самостійну галузь знання. Можна виділити три групи передумов, які сприяли цьому процесу.

1. Соціально-економічні передумови полягають в тому, що розвиток капіталізму поставив проблеми суспільних відносин в центр соціального знання, сприяв виникненню соціології як вчення про суспільство, яке повинно було пояснити природність і закономірність капіталізму і всього, що з ним пов'язано.

2. Виникненню соціології сприяли і загальноцивілізаційні чинники. Поступове формування світового ринку, виникнення схожих політичних структур, процес взаємозв'язку різних культур вимагали вивчення цих процесів у межах особливої науки про суспільство.

3. Логіка розвитку самої науки про суспільство також сприяла появі соціології. Розвиток індустріального способу виробництва не тільки ускладнив загальну картину соціального життя, але привів до накопичення значної кількості фактичного матеріалу, статистичних даних і результатів конкретних соціальних обстежень. Для усвідомлення нових соціальних процесів і явищ знадобилась особлива наука. Виникає соціологія.

Після виходу в світ «Курсу позитивної філософії» О. Конта соціологія отримала своє власне ім'я і систему. О. Конт вважав, що соціологія повинна базуватися на фактах і досліджувати соціальні явища емпірично й аналітично подібно до природничих наук. Постійно порівнюючи соціологію з науками про природу, які домінували в той час, О. Конт розробляє класифікацію наук (див. рис. 3.1) і називає соціологію соціальною фізикою, маючи на увазі створення позитивної науки про суспільство. Аналогія соціології з соціальною фізикою підвели О. Конта до необхідності виділення в ній соціальної статики і соціальної динаміки. Соціальна статика вивчає суспільство в стані цілісності і рівноваги його елементів і як основний розглядає закон соціальної гармонії. Соціальна динаміка вивчає суспільство як розвиток і перехід від одного стану до іншого. Її основний закон – закон зміни трьох стадій: теологічної, метафізичної і позитивної. Головним методом досліджень в соціології, за О. Контом, є спостереження соціальних фактів, що надає науці об'єктивності. Другий метод – експеримент, під яким він розумів спостереження за змінами предмета, процесу, третій – порівняльний метод, який базується на порівнянні різних явищ. Однією з фундаментальних тез О. Конта є теза про необхідність ретельної емпіричної перевірки наукових положень.

Класифікація наук за Огюстом Контом СОЦІОЛОГІЯ БІОЛОГІЯ ХІМІЯ ФІЗИКА АСТРОНОМІЯ МАТЕМАТИКА

Рисунок 3.1 – Класифікація наук за О. Контом

Середина й друга половина 19 ст. в інтелектуальній історії Заходу – час майже загального захоплення успіхами природничих наук і максимального розвитку позитивістсько-натуралістичного світогляду, під впливом якого розвивалася соціологія того часу.

Видатним представником натуралістичної орієнтації у соціології був Г. Спенсер. Еволюція для англійського соціолога – універсальний процес, який однаково пояснює всі зміни як природних, так і соціальних феноменів. Він був прибічником так званого організмічного підходу до соціальних фактів і розглядав суспільство за аналогією з єдиним біологічним організмом. Ототожнювання суспільства з біологічним організмом привело Г. Спенсера до своєрідного трактування структури і функцій соціальної системи. Так, хліборобство і промисловість, на його думку, виконують функцію споживання, інститут торгівлі – функцію кровообігу, армія – своєрідний шкіряний покрив, транспорт – судинна система тощо. В його працях можна знайти чимало плідних підходів до вивчення суспільства. Один з них – виділення шести типів соціальних інститутів (промислових, професійних, політичних, церковних, обрядових, домашніх) і вивчення їх у розвитку. Характеризуючи цей процес, Г. Спенсер виділяє два його боки – інтеграцію і диференціацію соціальних інститутів. Сучасна соціологія дуже широко використовує такий підхід у дослідженнях.

Криза біолого-натуралістичних теорій в кінці ХІХ ст. сприяла посиленню психологічних тенденцій в соціології (Л. Уорд, Ф. Гіддингс, Г. Лебон, Г. Тард). Зведення різноманітних соціальних явищ до біологічних більше не влаштовувало соціологію. З появою психологічної соціології виникає інтерес до проблем мотивації людської поведінки та її психологічних механізмів, до вивчення внутрішнього світу людини, соціально-психологічних відносин між людьми і спільнотами. Разом з тим, переборовши біологічний редукціонізм, прибічники психологічного напрямку перебільшували значення психологічного фактора у соціальних процесах.

На межі ХІХ-ХХ ст. з'явилися нові соціологічні концепції, які значною мірою сприяли професіоналізації соціології. Велику роль в цьому процесі відіграла творчість видатного німецького соціолога Ф. Тьоніса, який є одним із засновників формальної школи соціології. Головним в його творчості виступає вчення про соціальні відносини і соціальні зв'язки. Так, у своїй головній книзі «Спільнота і суспільство» він порівнює два типи соціальних зв'язків – общинні і суспільні. Перші визначаються психологічними характеристиками – душевною близькістю, емоціями і переживаннями, другі – характеристиками раціонального плану, такими як обмін, торгівля. Перший тип властивий патріархально-феодальним суспільствам, другий – капіталістичним.

Іншим не менш відомим представником формальної школи в соціології є Г. Зіммель. Головною «клітиною» суспільства він вважав взаємодію. Взаємодія завжди виникає внаслідок певних цілей і спонукань. Діловий інтерес, релігійні імпульси, прагнення допомогти, навчитися, а також багато інших мотивів спонукають людину до діяльності. З цих взаємних дій і носіїв цих імпульсів і утворюється суспільство. Він глибоко проаналізував такі форми соціальної взаємодії людей, як конфлікт, конкуренція, авторитет, договір тощо.

З іменами Е. Дюркгейма, М. Вебера, В. Парето завершується процес перетворення соціології на самостійну галузь наукового знання.

Основні праці Е. Дюркгейма – «Про розподіл суспільної праці», «Правила соціологічного методу», «Самогубство». Заслуга Е. Дюркгейма полягає в його «соціологізмі», тобто спробі аналізувати соціальні явища і процеси, виходячи з них самих. Суспільство, на його думку, – це соціальна реальність, яка складається з сукупності соціальних фактів. Вивчення цих фактів і є предметом соціології. Соціальний факт – це реальні дії, які здатні ззовні впливати на індивідів. Е. Дюркгейм обґрунтував також соціологічний метод, сутність якого полягає в тому, що: 1) соціальні факти необхідно розглядати як існуючі об'єктивно, незалежно від людини; 2) говорити про колективний стан свідомості можна лише на основі об'єктивних даних про поведінку і діяльність людини; 3) соціологічний метод вимагає аналізу залежності соціального явища від його середовища; 4) соціологічний метод повинен будуватися на постійному порівнянні соціальних фактів, які пояснюються. Центральною категорією у творчості Е. Дюркгейма є «соціальна солідарність». Усі зв'язки між людьми у суспільстві повинні базуватися саме на ній. Звідси структурно-функціональний підхід до суспільства як соціального організму, в якому різні органи виконують різні функції. На відміну від К. Маркса, Е. Дюркгейм вважав, що суспільний розподіл праці зумовлений не економічними, а моральними факторами. В той же час він бачив кризові явища буржуазного суспільства – соціальну нерівність, відсутність чіткої моральної регуляції поведінки людини.

Один із найвпливовіших теоретиків соціології – М. Вебер. Основою його соціології є вчення про ідеальні типи. «Ідеальні типи» – це штучне, логічно сконструйоване поняття, яке дозволяє виділити основні риси досліджуваного соціального феномену. Вчення про ідеальні типи стало основою «розуміючої соціології». За Вебером, соціологія – це наука, яка вивчає усвідомлену поведінку людини, соціальну дію. Соціальні дії орієнтовані на інших людей. Цілераціональна дія – це головний ідеальний тип, а зменшення раціональності є відхиленням від нього. Докапіталістичні типи суспільства Вебер називає традиційними, тому що раціональні засади не характерні для них. Вони стають принципом лише капіталістичної організації суспільства. Вебер аналізував соціальні групи капіталістичного суспільства перш за все за їхнім престижем і статусом у суспільстві, описуючи типи конфліктів між ними. Він бачив посилення бюрократичного і чиновницького апаратів, пророкував встановлення їх диктатури, одночасно полемізуючи з положенням марксизму про перспективи диктатури пролетаріату.