3. Становлення особистості у процесі соціалізації. Типи і форми взаємодії особистості і суспільства.

Особистостями не народжуються. Ними стають у процесі життєдіяльності в суспільстві. Соціалізація (від латинського socialis – суспільний) – це і є процес засвоєння і переробки людиною певної системи знань, норм і цінностей, результатом якого є становлення особистості як члена певного суспільства, як суб'єкта і об'єкта суспільних відносин. Соціалізація охоплює соціально-контрольовані процеси цілеспрямованого впливу на особистість з боку суспільних інститутів (виховання), стихійні, спонтанні впливи соціального середовища, а також процеси, джерелом яких є власна активність особистості (самовиховання, саморозвиток, самореалізація). Тобто соціалізація – процес входження людини у суспільство, у різні типи соціальних спільностей, у зв'язку з чим відбувається становлення особистості. Соціалізація – це одночасно сходження від індивідуального до соціального і від соціального до індивідуального. Як і всі процеси, пов'язані з особистістю, соціалізація є взаємодією соціального, типового та індивідуального, неповторного, засвоєння особистістю соціальних норм, зразків, моделей мислення і поведінки, відносин тощо. Очевидно, що на ранніх стадіях життя (дитинство, юність) переважаючим є цілеспрямоване формування особистості з боку суспільства, пов'язане з навчанням і вихованням (хоча й тут вони опосередковані більш-менш усталеними внутрішніми особливостями індивіда), у той час як на наступних стадіях життя основними стають стихійні впливи соціуму і власні дії особистості щодо саморозвитку і самореалізації (або саморуйнування). У цей час виховання може певною мірою впливати на активність індивіда як головного джерела творчості зовнішніх форм буття і внутрішнього світу самої людини.

Соціалізація, перш за все, передбачає засвоєння людиною явищ духовного життя суспільства (мова, способи і форми мислення, соціальні норми і цінності, традиції та звичаї, вірування тощо), а також освоєння форм, методів, видів діяльності, соціальної поведінки. Лише на цій основі можлива внутрішня суб'єктивна активність, творчість особистості.

На різних етапах життя змінюється співвідношення і значення зовнішніх цілеспрямованих (виховних), спонтанних (часто випадкових) і суб'єктивних компонентів у процесі соціалізації.

Соціалізація – це соціально-індивідуальний процес, який виявляє себе як у філогенезі (становленні родових властивостей людства у його історичному розвитку), так і онтогенезі (становленні конкретних типів особистості у конкретних соціальних умовах).

Зміст, стадії, механізми соціалізації мають історичний характер, вони суттєво відрізняються Залежно від типів суспільства, рівня культурно-історичного розвитку, національно-етнічних особливостей соціального середовища. Соціалізація не зводиться до взаємодії між окремими індивідами, вона охоплює всю сукупність суспільних відносин.

Успіх соціалізації значною мірою залежить від співвідношення сподівань людини відносно майбутніх досягнень, статусу, ролей, які є метою соціалізації, і власних зусиль особистості для реалізації цих сподівань. Результатом соціалізації є ідентифікація і самоідентифікація особистості як відповідність бажаного і реального образів, які дозволяють оточуючим і самій людині визнавати себе як представника певного суспільства, соціальної групи.

Кожна особистість своєрідна і неповторна, однак схожі умови соціалізації породжують у багатьох індивідів схожі погляди на світ, його цінності, норми, типові життєві цілі, смаки, звички, симпатії і антипатії, риси характеру тощо. Тому кожну особистість можна віднести до певного соціального типу. Останнє поняття фіксує узагальнене уявлення про сукупність якостей особистості, які породжуються соціальними умовами існування людини і повторюються у багатьох із них.

Типологічний аналіз передбачає виявлення системи об'єктивних і суб'єктивних характеристик особистості, головними з яких є місце особистості у системі суспільних зв'язків, аналіз реальних форм її життєдіяльності, спрямованість особистості та її соціальний характер.

Розрізняють базисний (найбільш характерний для певного суспільства), модальний (реальний) та ідеальний (бажаний) типи особистості. Між цими типами завжди існують розходження, але вони загострюються у перехідні епохи. Соціологія вивчає реальні якості окремих людей, їх розподіл за соціальними типами, а також канали, якими йде формуючий вплив на особистість з боку суспільства, соціальних груп, інститутів.

Соціалізація особистості відбувається у певних формах, має свої стадії, фази, зміст, результати. Важливу роль у цьому процесі відіграють адаптація та інтеріоризація. Під соціальною адаптацією звичайно розуміють вид взаємодії особистості і соціального середовища, в ході якої відбувається узгодження вимог і сподівань взаємодіючих сторін. В процесі адаптації індивід пристосовується до рольових функцій, соціальних норм, вчиться співіснувати з соціальними групами, окремими їх представниками-носіями певних функцій і ролей, інститутами, організаціями тощо, узгоджує самооцінки і бажання з можливостями і реаліями суспільного життя.

Продовженням адаптації є інтеріоризація – формування внутрішньої структури людської психіки за допомогою засвоєння соціальних норм, цінностей, ролей у процесі взаємодії з соціальним середовищем і діяльності. Якщо на стадії адаптації індивід більшою мірою пристосовується до вимог соціального середовища, то на етапі інтеріоризації зовнішні впливи опосередковуються внутрішнім «Я» людини, і цей вплив стає основою неповторних індивідуально-особистісних якостей людини, джерелом її активності і творчого ставлення до світу і самої себе.

Якщо на стадії дитинства переважають імітація, копіювання поведінки інших людей, індивідуальна і колективна гра як основа соціалізації, то у більш пізньому віці на перший план виходять активні форми взаємодії зі світом і соціальна творчість, як найвищий їх прояв. При цьому соціальні пасивність і активність стають основою для різних типів поведінки особистості щодо суспільства.

Результати соціалізації також мають свої прояви, які фіксуються поняттями інтеграція, ідентифікація і тотожність. Соціальна інтеграція означає стан цілісності, упорядкованості окремих якостей, частин особистості у єдине ціле, у процес, що веде до такого стану. Це упорядковані, гармонійні відносини особистості з організаціями, інститутами суспільства. Ця гармонія настає у тих умовах, коли людина розуміє, хто вона є і чого вона бажає у житті, від самої себе і суспільства, тобто, коли вона самоідентифікується як особистість. Кінцевим результатом є ототожнення людини як особистості з певним суспільством, соціальними групами, етносом, ролями і статусами.

Соціологію цікавить не тільки типова соціально обумовлена поведінка людей, але й особливі прояви, зокрема, конформізм (як переважно пристосовницьке ставлення людини до соціальних інститутів та інших людей), маргіналізм (думки і поведінка людей, які «випали» зі звичного соціального середовища, культури), девіантна поведінка (поведінка людей, що виходить за межі існуючих правових норм, характерна для злочинців).