2. Соціальні статуси і соціальні ролі особистості

Вплив суспільства на людину опосередковується такими об'єктивно існуючими феноменами, як соціальні стан, роль, позиція, статус, взаємодія.

Соціальний стан людини визначається через соціальний статус – місце, позицію людини у соціальній системі, пов'язане з належністю до певної соціальної групи. Роль – це сукупність норм, що визначають поведінку осіб, які діють у соціумі, і саму цю поведінку, у якій реалізуються ці норми.

Рольовий підхід передбачає для певного суспільства або соціальної групи визначений набір соціальних статусів, які відповідно визначають місце носія тієї чи іншої ролі у соціальній структурі в цілому та в ієрархії позицій і ролей з урахуванням прав, обов'язків, привілеїв, заохочень, санкцій тощо. Розрізняють статуси предписані (ті, що визначені обставинами, походженням, місцем народження) і набуті (досягнуті завдяки зусиллям самого індивіда), формальні та неформальні.

Статус і роль тісно пов'язані між собою, хоча відображають різні аспекти соціального стану людини – статичний у першому випадку і динамічний – у другому. Якщо статус задається об'єктивно індивідові, то роль має об'єктивно-суб'єктивну природу, бо охоплює не тільки рольові очікування суспільства, але й ставлення людини до ролей, характер їх виконання. Виконуючи певну соціальну роль, особистість зобов'язана підкорятися соціальному замовленню або сподіванням (експектаціям), які пов'язані з визначеними позиціями і статусом. При цьому існують певні варіанти здійснення ролі, які допускають можливість творчої активності індивіда у визначених межах.

Кожна людина виконує багато ролей, що може призводити до міжрольового конфлікту.

Регулювання виконання ролей особистістю з боку суспільства може здійснюватись як безпосередньо (через заохочення і санкції), так і опосередковано (через норми, цінності, ідеали).

Внутрішні регулятори соціальної поведінки особистості, сукупність якостей, що забезпечують усвідомлене і діяльне існування у світі, цікавлять соціологію тільки остільки, оскільки чином вони підключають її до життєдіяльності конкретних соціальних спільностей і суспільства в цілому.

Відправним пунктом тут є потреби, що найчастіше визначаються як потреба, нестаток, вимога живого організму, необхідність суб'єкта у чомусь. Це – внутрішній стан суб'єкта, який спонукає його до дії. Під станом маються на увазі конкретні знання, навички, психологічні якості людини, які є результатом попередньої діяльності. Такий стан є наслідком суперечностей між необхідним (або тим, що здається необхідним) і тим, що є наявним.

Потреба розкриває необхідний зв'язок особистості і соціального середовища, має об'єктивні та суб'єктивні прояви і виступає як активно-спонукальна сила життєдіяльності індивіда.

Серед численних класифікацій потреб класичною у соціології є класифікація А. Маслоу, який розглядав ієрархічну систему базових потреб людини, визначивши в ній п'ять блоків (див. рис. 6.1), кожен з яких, у свою чергу, розглядається як комплекс менш загальних потреб і запитів з масою їх специфічних зовнішніх проявів. При цьому вищі (3, 4, 5) не можуть стати важливими для особистості доти, доки не задоволені нижчі (1, 2).

СИСТЕМА БАЗОВИХ ПОТРЕБ ОСОБИСТОСТІ
1		2		3		4		5
фізіологічні (потреби у їжі, житлі, одязі тощо)		потреба безпеки (потреба гарантованої безпеки існування у фізіологічному, соціальному, духовному аспектах)		потреба у любові та співпричетності		потреба поваги та самореалізації		потреба самоактуалізації (пов'язані із самоствердженням людини через реалізацію усіх її здібностей і талантів)

Рисунок 7.1 – Система базових потреб особистості

Важливою ланкою механізму соціальної регуляції поведінки людини є мотив, який можна розглядати як конкретизацію потреби, безпосередній стимул людини до дії, те, заради чого вона здійснює діяльнісне зусилля. Мотив – це предметно обумовлена потреба. Роль мотиву може відігравати будь-який внутрішній прояв особистості (психологічні якості, біологічна потреба, соціальне або духовно обумовлене бажання).

Кожна людина має власну мотиваційну структуру поведінки, через яку виявляють себе здібності, загальні якості людської суб'єктивності. Мотиваційна система порівняно з системою потреб постійно змінюється, вона динамічніша і більш податлива для зовнішніх впливів. «Проникнути» в особистість, здійснити управлінський вплив на неї можна саме через мотиваційну систему.

Важливим складником системи соціально обумовлених стимулів діяльності виступають інтереси, які, на відміну від мотиваційних безпосередніх стимулів, є реальною глибинною причиною будь-яких дій. Інтереси спрямовані на оптимальні можливості задоволення актуальних потреб людини в актуальному для неї середовищі. Слідом за потребами і мотивами, саме інтереси визначають мету і відповідну систему цінностей, ідеалів особи, які, у свою чергу, під впливом духовного життя суспільства зворотно впливають на інтереси, а через них – на мотиви і потреби. У результаті цієї взаємодії і формуються ті чи інші структури усвідомленої мотивації діяльності.

Інтерес завжди має визначені кількісні і якісні характеристики, у яких відображається його об'єктивно-суб'єктивна природа. Серед них – спрямованість інтересу на той чи інший об'єкт, тривалість, глибина і деякі інші. Специфічною формою інтересу є інтерес до тієї чи іншої діяльності, яка має внутрішні (зміст, процес, результат) і зовнішні (форма і вигляд) прояви. У формуванні інтересу до діяльності мають значення також опосередковані, або ж зовсім віддалені від змісту діяльності фактори (форма стимулювання, престижність, можливості для здійснення кар'єри тощо).

До розряду ідеальних спонукальних сил діяльності належить також мета як ідеальний результат будь-якої діяльності. Мета – не просто ідеальний образ результату, а завжди – бажаного результату.

Механізм функціонування мотиваційної системи не може існувати без ціннісно-орієнтаційного компонента. У будь-якому суспільстві існують певні системи цінностей – усього розмаїття предметів людської діяльності, суспільних відносин і природних явищ у плані їх людського соціального і культурного значення. Це будь-які предмети людських прагнень, бажань, які сприймаються як такі свідомістю особистостей, груп, суспільства в цілому. Тобто цінності стають такими за умови їх сприйняття людьми, оцінки їх значимості індивідом, групою, суспільством.

Регулятором поведінки людей, засобом спонукання до діяльності цінності стають у їх індивідуалізованій формі як ціннісні орієнтації особистості. Це відносно стійке, соціально обумовлене вибіркове ставлення людини до сукупності матеріальних і духовних, суспільних благ та ідеалів, які розглядаються як предмети, цілі або засоби для задоволення потреб життєдіяльності людини.

Ціннісні орієнтації характеризують зміст поглядів і виражають спрямованість інтересів особистості. З ціннісними орієнтаціями тісно пов'язані настанови, які фіксують готовність реалізувати їх у конкретних умовах. Настанови пов'язують ціннісні орієнтації і цілі діяльності. Вони немовби замикають собою мотиваційну систему, виводячи її безпосередньо на підготовчий етап практичної діяльності – план, вибір засобів і шляхів досягнення мети.

Ціннісні орієнтації людини носять багатоплановий характер, існуючи як певне ієрархізоване утворення. Зокрема, В.О. Ядов звернув увагу на так звані диспозиції особистості або ціннісні орієнтації найбільш загального рівня (уявлення людини про головні цілі життя і засоби їх досягнення); загальна спрямованість особистості, її інтереси у певній сфері діяльності; соціальні настанови у ставленні до конкретних об'єктів і ситуацій діяльності.

Ціннісні орієнтації відрізняються і за рівнем засвоєння індивідом соціальних цінностей – від поверхової, вербально фіксованої їх оцінки до сприйняття певних явищ як цінностей на раціональному та емоціональному рівнях.

Як мотиви, інтереси, потреби, ціннісні орієнтації умовно можна розділити на біологічні, соціальні і духовні, вони можуть домінувати у свідомості людини, а можуть займати периферійне місце, бути більш чи менш сталими у часі, потенційними і актуальними.