2. Соціологічні концепції і моделі формування та розвитку суспільства

У сучасній західній соціології зроблено спробу дати класифікацію моделей суспільного розвитку. Так Л. Кербо здійснив типологізацію країн згідно з типами економіки у сучасному світі: капіталізм (США), модель ринкового соціалізму (Китай), комуністична модель, яку він пов'язував з існуванням колишнього СРСР. Не всі положення запропонованої Л. Кербо класифікації моделей розвитку суспільства відповідають реаліям сьогоднішнього дня. Але і просте заперечення не наблизить нас до істини. Тому доцільно придивитись, про що йдеться.

Капіталізм у розумінні західних соціологів – це економічна система, в якій більша частина засобів виробництва знаходиться у приватній власності і приносить додану вартість. Марксизм розглядає капіталізм як суспільно-економічну формацію, що основана на приватній власності класу буржуазії на засоби виробництва і експлуатації капіталом найманих працівників, які втратили засоби виробництва і змушені продавати свою робочу силу. Сучасний капіталізм з часів К. Маркса зазнав суттєвих змін. Західні соціологи прийшли сьогодні до висновку, що капіталізм вже переріс себе у всесвітньому історичному масштабі і перейшов до посткапіталістичної ринкової економіки, яка не збігається ні з класичним капіталізмом, ні з докапіталістичним товарним виробництвом. Зрозуміти специфіку цієї нової форми – значить зрозуміти специфіку сучасного рівня розвитку виробничих сил, які у разі необхідності змінюють ставлення до власності, і сучасне суспільство з розвиненою економікою зазнає явної якісної трансформації.

У західній соціології сучасне суспільство вважається індустріальним, оскільки має на меті експлуатацію природних багатств, підвищення продуктивності праці, примноження благ, необхідних для задоволення потреб населення. З позицій цієї теорії основні характеристики крупної промисловості – індустрії – зумовлюють форму поведінки не тільки у сфері організації та управління виробництвом, але і в інших сферах суспільного життя. Популярна у 60-х роках XX ст. теорія індустріального суспільства, у 70-х роках отримує свій розвиток в теорії «постіндустріального суспільства». Її представники – соціологи і політологи Д. Белл, 3. Бжезинський, А. Тоффлер, французькі соціологи і політологи А. Турен, Ж. Фурасьє. Згідно цієї теорії, суспільство у своєму розвитку проходить три стадії: 1) доіндустріальну (аграрну), 2) індустріальну; 3) постіндустріальну. З. Бжезинський третю стадію назвав технотронною, А. Тоффлер – надіндустріальною або «посткапіталізмом». На першій стадії переважає первинна сфера економічної діяльності – сільськогосподарська, на другій – промисловість, на третій – сфера послуг. В доіндустріальному суспільстві головною метою є влада: в індустріальному – гроші; в постіндустріальному – знання. Володіння знаннями є головним престижним фактором. Кожній із трьох стадій властиві специфічні форми соціальної організації: в аграрному суспільстві – це церква та армія; в індустріальному – корпорація; в постіндустріальному – університет. З цим пов’язана і соціальна структура: в аграрному панівну роль відіграють священики і феодали, в індустріальному – бізнесмени, в постіндустріальному – вчені і менеджери-консультанти.

А. Турен відповідним чином визначає характерні риси посткапіталізму, або постіндустріального суспільства:

а) спосіб виробництва буде заснований на знаннях; джерело нерівності – у володінні інформацією, що більш важливо, ніж засоби виробництва;

б) джерела конфліктів скоріше культурні, ніж економічні і політичні, як і в індустріальному суспільстві;

в) буде рости підкорення громадянського суспільства державі. В громадянському суспільстві виникнуть соціальні рухи. Їхня мета – не перетворення держави, а захист громадянського суспільства від технократичної держави. Технічні перевороти дають основу для революційних зрушень в інших сферах суспільного життя. Характеризуючи сучасні розвинені капіталістичні країни, соціологи помічали, що при схожості формальних інститутів власності, бізнесу, державного управління, концентрації багатства і розподілу доходів мають місце розбіжності в способах влади, особистих стосунках і навіть в ідеології. Але вони не супроводжуються соціальними конфліктами, соціальними революціями.

Оскільки в класифікації Л. Кербо відсутня група азіатських країн Японії, Південної Кореї, на них потрібно звернути особливу увагу. Річ у тім, що їх приклад – одна із найважливіших змін сучасності: Японія і всі капіталістичні країни Азії здійснили економічне чудо ефективної модернізації і справа тут не в яких-небудь особливих властивостях Східної Азії чи Японії. Те що тут сталося, важливе для розуміння розвитку будь-якої країни і регіону нашої планети. Східна Азія для нас – гігантське дзеркало, в якому ми не можемо не бачити в новому ракурсі самих себе.

Демократичний соціалізм як модель суспільного розвитку – це група країн (Швеція, Німеччина, Австрія), в яких особиста власність відрізняється від класичного капіталізму типу США. Шведська модель – це шлях соціального реформування при збереженні існуючого ладу. Ця політика називається соціалізація без націоналізації. Це означає, що соціальні реформи здійснюються без соціалістичної революції. Суть цієї політики – збереження основних засобів у приватному володінні, але капітал при цьому обмежується в низці своїх функцій з боку держави. Важливу роль у шведській моделі відіграє соціальна політика, характерною рисою якої є соціальна захищеність людини. Найбільш яскраво вона проявляється в пенсійній політиці держави. Використовуючи фінансово-кредитну систему, державі вдається тримати під контролем зайнятість населення, стримувати зростання інфляції. Держава весь час намагається пристосувати цю систему до нових економічних і політичних вимог. Найголовніше для нас у шведському досвіді – це випробувана часом і практично доведена плідність і доцільність мирних, цивілізованих методів покращення життя людей і досягнення суспільного блага на основі взаєморозуміння, консенсусу, загальнонаціональних інтересів. На прикладі Швеції можна відмітити, що структура відносин власності в усьому світі настільки складна, що не вписується в прості співвідношення: державна-приватна. Існує чимало модифікацій і перехідних форм. І не можна всю складність сучасних економічних відносин описувати в застарілих термінах: капіталізм – соціалізм. Сьогодні на Заході утворився цілий ряд структур, не характерних для капіталізму, які швидше можна назвати ембріоном нових суспільних відносин. Досвід Швеції дозволяє підкреслити принципову особливість її економіки, сутність якої полягає в досягненні балансу між державним регулюванням і ринковими, стихійними системами. Хоча Швеція залишається капіталістичною країною, де існує приватний сектор, приватна власність на засоби виробництва, але для економіки Швеції характерним є змішаний характер. Тут існують різні форми власності: державна, приватно-монополістична, комунальна, кооперативна тощо.

Сьогодні у соціологів намітився більш глибокий аналіз розвитку Німеччини, в першу чергу, економічного базису цієї країни. Тут є приватний капіталізм, є оренда, акції, різні види колективної власності. Все це дозволяє зробити висновок про змішану економіку Німеччини, яка в сучасній науковій літературі характеризується як соціальне ринкове господарство.