4. Соціологічні погляди Карла Маркса

Карл Маркс (1818-1883 рр.) – визнаний учений, засновник конфліктної парадигми в соціології. Його вчення представленні значної кількістю робіт (деякі у співавторстві з Ф. Енгельсом), де в той чи інший спосіб розроблялася соціологічна проблематика. До них належать: «18 брюмера Луї Бонапарта», «До критики політичної економії. Передмова», «Класова боротьба у Німеччині», «Громадянська війна у Франції», «Злиденність філософії», «Капітал», «Маніфест комуністичної партії». У цих та інших роботах К. Маркс широко використовував емпіричні соціологічні дослідження.

Не дивлячись на те, що Маркс ніколи не вважав себе соціологом, негативно ставився до цієї науки та був противником позитивного методу, сьогодні він вважається одним із класиків даної дисципліни. Карл Маркс не застосовував назви «соціологія», хоча деякі його твори можуть бути взірцем соціологічного мислення.

Найважливіший методологічний принцип Маркса – будь-яке соціальне явище, в тому числі про суспільство, не можна характеризувати за його власними уявленнями про себе, а необхідно описувати його як повністю об’єктивне явище. Основними принципами, яким підпорядковувалося соціальне вчення К. Маркса були позитивізм (антиметафізичність), заперечення (негативізм) (закон заперечення виражає поступальний, циклічний, спадкоємний характер розвитку і його формулу: “спіраль”, а не “коло” або “пряма лінія”, повторення на вищій стадії деяких властивостей нижчої), соціоцентризм (суспільство є більш значимою реальністю, ніж індивіди, які його складають), економічний детермінізм, імморалізм (заперечення обов’язковості і цінності норм моралі).

Карл Маркс представляв матеріалістичний напрям у соціології. Матеріалістичний підхід полягав у тому, що Маркс розглядав суспільство як взаємодію функціонально залежних елементів одного цілого, підвладного дії певних об’єктивних закономірностей соціального розвитку.

Визначальними серед них він вважав економічні закономірності, виокремивши із сукупності суспільних явищ матеріальні відносини. Сукупність економічних закономірностей поряд з виробничими відносинами, на його думку, становить економічну структуру (базис) суспільства, на який опирається юридична, політична, ідеологічна надбудова.

Ні ідеї, ні цінності, ні релігія, а саме економіка є головним рушієм суспільних процесів, суспільного розвитку та суспільних змін.

«Бітійо опреділяєт сознание».

Держава і право в марксистському вченні — надбудовні яви­ща, дві сторони одного й того ж феномена: політичної влади. «Пануючі при даних відносинах індивіди повинні конституювати свою силу у вигляді держави, вони повинні додати своїй волі, обумовленій цими певними відносинами, загальне вираження у вигляді дер­жавної волі, у вигляді закону...». Таким чином, лише держава має виняткове право на прийняття управлінських рішень та на контроль за їх виконанням. А право є воля пануючого класу піднесена в закон.

Маркс був прибічником революційного шляху зміни суспільства, всі інші соціологи – реформістського. Маркс – основоположник теорії конфлікту, теорії класових антагонізмів. Він визначав протиріччя й конфлікти як важливий фактор соціальних змін, як рушійну силу історії. Для цього він ввів такі поняття як класова боротьба (стан відносин, який виникає між різними класами, інтереси котрих є полярними, непримиренними (антагоністичними). За К. Марксом, класова боротьба є рушійною силою історичного процесу) та соціальна революція (корінний, якісний злам усієї системи суспільних відносин, у результаті якого відбувається соціальний прогрес людства. Революція - це локомотив в історії, наслідком якого є соціальні зміни).

Якщо для Конта і Дюркгейма головне – стабілізація суспільства, то для Маркса – його знищення та заміна новим більш справедливим. Вважається, що вся світова соціологія виникла та сформувалася ніби як реакція на марксизм, як прагнення засобами теорії спростувати його.

Маркс сформував ідею пролетарської революції та встановлення диктатури пролетаріату. Пролетаріат, вважав Маркс, саме той клас, який здобуде перемогу в соціалістичній революції, приведе до звільнення суспільства від усіх форм експлуатації, до безкласової, комуністичної формації.

Соціальні закони К. Маркс визначив та сформулював таким чином:

1) закон прогресивного руху людства через зміни суспільно-економічних формацій;

2) закон визначальної ролі (первинності) базису та вторинності надбудови;

3) закон класів, класової боротьби, диктатури пролетаріату та революції;

4) закон відповідності виробничих відносин рівню й характеру розвитку продуктивних сил.

4. Соціологічні погляди Макса Вебера

   Макс Вебер (1864—1920) — німецький соціолог, який виявив величезний вплив на сучасну соціологію — як в плані методологічному, так і в плані нагромадження соціологічного знання. Серед його основних праць такі, як: "Протестантська етика і дух капіталізму" (1904—1906), "Про категорії розуміючої соціології" (1913), "Історія господарства" (1923), "Місто" (1923).

В основі його соціологічної системи лежить ідея якісної відмінності соціогуманітарних наук від природознавства. Ця відмінність полягає, по-перше, у предметі дослідження (природознавство досліджує живу і неживу природу, соціогуманітарні науки — людину й створене нею суспільство); по-друге — у методі дослідження (якщо у природознавстві використовується метод опису й пояснення, то у соціогуманітарних науках — метод розуміння діючих у суспільстві людей).

Вебер підкреслює, що не можна вивчати людську діяльність так само, як астроном досліджує рух небесних тіл. Людина є істота свідома, тому слід намагатися зрозуміти її дії як осмислені, скеровані на певну мету та засоби її досягнення. Соціолога при цьому цікавить не те, що індивіди роблять, а те, чому вони щось роблять.

Розуміння — вживання у внутрішній світ індивідів, розуміння їх думок і переживань. Соціолог ніби подумки ставить себе на місце інших людей і намагається зрозуміти їхні думки і почуття. Вчений вважав особистість основою соціологічного аналізу. Він був переконаний, що такі складні поняття, як: держава, релігія, капіталізм можуть бути осмислені тільки на основі аналізу поведінки індивідів.

Кожна епоха має свою систему цінностей, тому вони, як сукупність основних установок та інтересів конкретної епохи і конкретного суспільства, є історичними і відносними, тобто з'являються у певний історичний час і зникають чи видозмінюються з розвитком суспільства. У своїй професійній діяльності соціолог повинен виходити з домінуючих у даний момент цінностей епохи, обираючи предмет і об'єкт дослідження. Але в такому разі він не виступає як об'єктивний неупереджений дослідник, а керується існуючою системою суспільних цінностей. Звідси у творчості Вебера з'являється проблема об'єктивності соціології як науки. Розв'язує він її шляхом розрізнення двох актів: ставлення до цінності і оцінку. Безумовно, соціолог у своїй професійній діяльності виходить із наявних у даному суспільстві цінностей, інакше його праця не приноситиме користі людям, котрі живуть у цьому суспільстві. Але власні пристрасті та уподобання вченого не повинні впливати на наукові дослідження. Соціологія має бути наукою, вільною від суб'єктивних оціночних суджень і давати достовірні знання з досліджуваних проблем.

Головним інструментом пізнання у Макса Вебера є "ідеальні типи". Це такі конструкції, схеми соціальної дійсності, які існують в уяві науковців. Такими ідеальними типами для Вебера є “економічна людина”, “церква”, “християнство” та й, зрештою, сам “капіталізм”, який в ідеалі ніде не існує: конкретні країни мають конкретні різновиди цього ладу, наближені чи віддалені від ідеалу. Завданням соціології саме і є встановлювати відповідність реальності ідеальним типам, які є втіленням “інтересів епохи”, проявом пануючих у даний час цінностей.

Тобто ідеальний тип варто розуміти не у морально-етичному сенсі, а в теоретико-методологічному. Під "ідеальним" соціолог має на увазі не той тип, до якого суспільство має прагнути, а той, який містить найбільш істотні, типові риси соціальної дійсності і може служити еталоном для порівняння із соціальною реальністю. Макс Вебер оперував такими ідеальними типами, як: "капіталізм", "бюрократія", "релігія", "ринкова економіка" та ін. Ідеальні типи мають вивчатися соціологією в тій формі, в якій вони стають значимими для окремих індивідів, у якій ті орієнтуються на них у своїх діях.

Соціологія досліджує поведінку, дії, вчинки індивіда чи групи індивідів. Соціальна дія передбачає два моменти: суб'єктивну мотивацію індивіда чи групи і орієнтацію на іншого (інших), яку Вебер ще називає “очікуванням”.

Соціальні дії індивідів — це дії, які співвідносять (беруться до уваги) з діями інших осіб і орієнтовані на них (не вважатимуться соціальними діями у сенсі, запропонованому Вебером, такі дії, як, наприклад, самотня молитва або панічні дії натовпу). Соціальну дію вчений вважав елементарною одиницею соціологічного аналізу.

Макс Вебер виділяє чотири види соціальної дії: ціле раціональну, ціннісно-раціональну, афективну й традиційну.

1. Ціле-раціональна дія передбачає і враховує поведінку предметів зовнішнього світу та інших людей (критерієм раціональності є успіх). "Ціле-раціонально, — пише Вебер, — діє той, хто орієнтує свою дію відповідно до мети, засобів і побічних наслідків; і при цьому раціонально зважує як співвідношення затрат і цілей, так і цілей щодо побічних наслідків".

2. Ціннісно-раціональна дія зумовлена свідомою вірою в етичні, естетичні, релігійні цінності, відповідно до яких і відбувається ця дія, незалежно від того, чи принесе ця дія успіх, чи ні. "Чисто ціннісно-раціонально, — читаємо у працях М. Вебера, — діє той, хто, не враховуючи можливі наслідки, діє відповідно до своїх переконань і виконує те, чого, як йому здається, вимагає від нього його обов'язок, його розуміння достоїнства, краси, його релігійні приписи, пієтет або важливість якоїсь... "справи". Ціннісно-раціональна дія... завжди є дією відповідно до "заповідей" або "вимог", які той, що діє вважає обов'язковими для себе".

3. Афективна дія — дія під впливом афектів і почуттів. У випадку афективної дії, так само, як і у випадку ціннісно-раціональної, метою дії є власне сама ця дія, а не щось інше (результат, успіх тощо); побічні наслідки як у першому, так і в другому випадку до уваги не беруться.

4. Традиційна дія — це дія під впливом звички, традиції.

Реальна поведінка індивіда, на думку Вебера, визначається, як правило, двома і більшою кількістю видів дії: у ній присутні і ціле раціональні, і ціннісно-раціональні, й афективні, і традиційні моменти. У різних типах суспільств ті або інші види дії можуть домінувати: у традиційних суспільствах переважає традиційний та афективний типи соціальної дії, в індустріальному — ціле і ціннісно-раціональний.

Що означає для суспільства та його структури зростання ролі ціле раціональної дії? Це означає, що раціоналізується спосіб ведення господарства, управління. Причому цей процес стосується не тільки економіки, але й політики, науки, культури — усіх сфер суспільного життя. Раціоналізується також спосіб мислення людей, їх спосіб відчуття і спосіб життя в цілому. Це супроводжується зростанням ролі науки, яка, за Вебером, є чистим втіленням принципу раціональності. Проникнення науки в усі сфери життя — це свідчення універсальної раціоналізації сучасного суспільства.

М. Вебер виділяв дві моделі поведінки «економічної людини» в економічних відносинах: ірраціонально-авантюристичну та раціональну.

Влада і панування засновані на взаємному очікуванні індивідів: того, хто наказує, — що його накази будуть виконуватись; того, хто підкоряється, — що одержить наказ, який слід виконувати. Відповідно до трьох основних мотивів підкорення й слухняності Вебер розрізняє три чистих типи панування:

• легальне (існує в сучасних Веберу буржуазних країнах, таких як Англія, Франція, США; базується на пануванні закону);

• традиційне (існувало переважно у традиційних давніх суспільствах; базувалось на традиційних діях, порядках та звичаях певної поведінки при відсутності формального права і законів);

• харизматичне (засноване на харизмі, тобто підкореності певним надординарним властивостям героїв, вождів, великих полководців, пророків і провидців, як-от Будда, Ісус, Магомет, Олександр Македонський, Цезар, Наполеон).

Порівняно з Карлом Марксом, Макс Вебер приділяв значно менше уваги класовому конфлікту і впливові економіки на суспільне життя. У книзі "Протестантська етика і дух капіталізму" (1904—1906) він дослідив взаємозв'язки між соціальною організацією і релігійними цінностями. Віра спонукала протестантів до самовідданої праці, заощадливості, особистої відповідальності за свій життєвий шлях. Ці якості сприяли розвитку сучасного капіталізму. Капіталізм, на думку вченого, сформувався і поширився у процесі розвитку науки, сучасної технології, бюрократії та раціоналізації суспільства.

6. Соціологічні погляди Габріеля Тарда

Жан-Габрієль Тард (1843 – 1904) — французький соціолог і криміналіст. Вважається засновником соціальної (колективної) психології.

Значний вплив на розвиток політичної психології, а зокрема теорії лідерства і поведінки соціальних груп зробила його концепція наслідування.

Основні праці вченого «Соціальна логіка», «Соціальні закони», «Суспільна думка і натовп», «Трансформація права».

Наслідування реалізується у формі звичаїв і моди, при засвоєнні яких відбувається соціалізація індивіда. У результаті наслідування виникають групові й суспільні цінності й норми. Право – це всього лише один із видів схильності людини до мавпування.

Основна теза концепції Тарда полягає в тому, що соціальні явища є психічними за своєю природою.

Аналізуючи ефект натовпу, констатував, що індивід у натовпі має такі властивості, як надмірна збудженість, втрата свідомого контролю й індивідуальності.

Вчений порівнював суспільство з мозком, кліткою якого є індивідуальний мозок. Суспільні відносини Г. Тард зводив до відносин між індивідами. Взаємодію індивідів він тлумачить як циркуляцію бажань або ідей, що проявляються у формі:

• репетиції або імітації;

• опозиції;

• адаптації або винаході.

Думка одного повторюється іншими (імітація), зіштовхуючись думки утворюють опозиції, нарешті ідеї або взаємознищуються, або синтезуються (адаптація або винахід). Синтез ідей є джерелом соціального руху. Основними процесами соціального розвитку, вчений вважав винахід і наслідування. Всі досягнення цивілізації, стверджував Тард, — результат діяльності видатних особистостей; послідовники (величезну більшість) наслідують вождя, творчу особистість. Великий лідер — «найбільша випадковість, вихідне джерело соціального розвитку». Він впливає на послідовників через гіпнотичний вплив. Послідовники третируються мислителем як «натовп». Суспільний прогрес досягається завдяки лідерам-винахідникам, що переборюють відсталість маси-натовпу.

Соціально-політичний рух, згідно з Тардом, здійснюється за схемою:

1. лідер-новатор бореться з відсталістю натовпу;

2. натовп захоплюється нововведенням;

3. натовп слухняно йде за лідером, наслідуючи йому.

Щоб мати успіх у натовпу, лідер повинен «бити по його нервах»; удавана єдність юрби — просто сліпе наслідування лідерові; без лідера натовп — обезголовлене чудовисько, що не може самостійно діяти; натовп часто захоплюють «не обранці, а покидьки», натовп не міркує, він вірить лідерові, перебуває під його чарівністю, він нехтує слабким лідером й рабськи підкорюється сильному.

7. Концепція «живого права» Євгена Ерліха

Євгена Ерліха (1862—1922) – правознавець, соціолог, один із засновників соціології права, школи «вільного права». Якщо з його працею «Основи соціології права» (1913) пов’язують виникнення соціології права як самостійної науки, праця "Вільне знаходження права і вільна наука права" вважається вихідним пунктом всього вільно-правового руху.

Ерліх він вніс суттєвий вклад в обґрунтування такої значимої для соціології ідеї «живого права».

Заперечуючи юридичний позитивізм, що розглядав право лише як сукупність юридичних норм, прийнятих державою, Ерліх сформулював свій головний теоретичний постулат: «Центр ваги розвитку права в наш час, як і раніше, знаходиться не в законодавстві, не в юриспруденції чи судочинстві, а в самому суспільстві».

Суспільство з точки зору вченого це не сукупність окремих індивідів, а сплетіння людських спілок. Ерліх дійшов висновку, що вихідні начала самого права варто шукати в об´єднаннях і союзах, що творять суспільство, таких як родина, торгові товариства, громада. «Щоб зрозуміти витоки, розвиток і сутність права, слід насамперед вивчити порядок, що існує в суспільних союзах», а також у нормах і приписах, які визначають внутрішній лад союзів і об´єднань (договорах, статутах, угодах, заповітах). Ці норми і приписи («суспільне право») творять, за його вченням, право першого порядку.

Для охорони його норм і регулювання спірних відносин існують «норми рішення», утворюючих право другого порядку. Ці норми створюються діяльністю держави і юристів. До права другого порядку відносяться кримінальне, процесуальне, поліцейське право, які не регулюють життя, а повинні лише підтримувати і захищати організаційні норми. Закон, за Ерліхом, не стільки право, скільки засіб забезпечення права: застосування закону повинне бути підпорядковане тільки цій меті.

"Тільки ті норми, які містять у собі обидва ці порядки, складають фактично ціле право суспільства", - підкреслював Ерліх.

Відтак основне завдання соціології права полягає у вивченні порядків, що існують у суспільних об’єднаннях, а також різноманітних документів, що відображають процеси виникнення і розвитку конкретних правовідносин.

Водночас, Ерліх відзначав роль держави у суспільстві, яку розглядав як орган суспільства, через який суспільні об’єднання формують єдину правову основу суспільства. Розуміючи право набагато ширше, ніж правотворчість держави, Ерліх заперечував примус як обов'язкову і специфічну ознаку права, оскільки правопорядок, як такий, що задовольняє в цілому все суспільство, підтримується ним і без примусу, завдяки "почуттю необхідності правопорядку