6. Кирило-Мефодіївське товариство

Під впливом шевченківських ідей у січні 1846 р. в Києві виникло Кирило-Мефодіївське товариство. Ініціаторами його створення виступили вчитель з Полтави Василь Білозерський, чиновник канцелярії Київського генерал-губернатора Микола Гулак, професор Київського університету Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, етнограф Опанас Маркевич. У квітні 1846 р. до товариства вступив Тарас Шевченко. Організація була названа на честь слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Восени 1846 р. вона налічувала 12 осіб.

Програмні положення Кирило-Мефодіївського братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був М.Костомаров, та у «Записці» В. Білозерського. Концепція кириломефодіївців містила:

• створення демократичної федерації рівноправних слов'янських республік;

• знищення самодержавства та скасування кріпацтва і станового поділу суспільства;

• утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод громадян;

• досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами.

Головною метою товариство вважало досягнення Україною державної незалежності на зразок США або Французької республіки. Державна незалежність країни бачилась у федеративній спілці таких само незалежних слов'янських держав, кожна з яких мала б становити штат або розмежовувалася б на кілька штатів. Центральним містом цієї федерації мав бути Київ. Ідею визволення слов'янських народів з-під іноземного панування та їх єднання передбачалося поширювати головним чином за допомогою просвітницької діяльності.

Члени товариства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали свої ідеї за допомогою прокламацій («До братів українців», «До братів великоросів і поляків»), творів

Т. Шевченка; піклувалися про розвиток національної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, видання книг. Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. У березні 1847 р. за доносом воно було викрите. Члени товариства були вислані у різні губернії Російської імперії. Найтяжче було покарано Т. Шевченка, відданого на військову службу в Оренбурзький корпус із забороною писати і малювати — за радикальні погляди, висловлені в його творах.

Розгром товариства завдав великої шкоди українському національному рухові, загальмувавши його розвиток на більше ніж десятиліття.

7. Підготовка і проведення селянської реформи 1861 р.

Ситуація вимагала від царського уряду негайного скасування кріпацтва. Для детальної підготовки реформ у Петербурзі був створений Таємний комітет, а на місцях губернські комітети, що мали розглядати різні варіанти скасування кріпацтва. Більшість українських поміщиків у своїх проектах висловлювались за те, щоб зберегти в своїх руках якомога більше землі, оскільки тут земля була найбільш родючою і давала найбільший прибуток.

Після детального опрацювання пропозицій був підготовлений узагальнюючий документ — «Положення про селян» і маніфест, підготовлений 19 лютого 1861 р. Олександром II. Крім «Загального положення», що визначало головні принципи селянської реформи для всієї імперії, були розроблені місцеві «Положення» для окремих районів, у тому числі і для України. Вони визначали порядок звільнення селян від кріпосної залежності, який передбачав: ліквідацію особистої залежності селян від поміщика і їхнє право на земельний наділ; їхнє право бути власниками промислових, ремісничих і торговельних закладів, займатися торгівлею, найматися на роботу; порядок визначення розміру селянського наділу відповідно до закону і за узгодженням з поміщиком. Якщо до реформи селяни мали більше землі, ніж встановлювалося «Положеннями» від 19 лютого 1861 р., то поміщик міг вилучити надлишок на свою користь. Ці землі називалися відрізками; сплату викупних платежів за землю (20 % суми одразу; 80 % суми держава давала селянам у кредит на 49 років). До укладання викупної угоди селяни вважалися тимчасово зобов'язаними і повинні були відпрацьовувати панщину або сплачувати оброк (на розсуд поміщика).

Про долю дворових селян, тобто тих, що не мали наділів, в «Положеннях» нічого не говорилось, отже, вони звільнялися без земельного наділу. В Україні проведення реформи мало певні особливості:

• на Лівобережжі і Південній Україні наділ давався в 1,6 рази менший, ніж в інших районах імперії;

• на Правобережжі (на противагу польській шляхті, що прагнула відновлення Польської держави) уряд давав селянам на 20 % більше землі, але за підвищеними цінами;

• в українських землях договори з поміщиками про викуп землі мали загалом особистий характер, тоді як в Росії покладалися на громаду;

• найкращі і родючіші землі відійшли у власність поміщиків.

Доля державних селян була визначена 1866 р. «Додатковими правилами», за якими вони отримали більші наділи і за нижчу ціну.

Загалом після реформи селяни стали особисто вільними, але економічно продовжували залежати від поміщиків. Близько 95 % селян отримали наділи менше 5 десятин, що було нижче за норму прожиткового мінімуму.