Тема 13-14 надніпрянська україна у XIX ст. План

1.Політичний статус Наддніпрянської України та її населення у складі Росії

2.Україна і війни Російської імперії

3.Соціально-економічний розвиток Наддніпрянщини і зростання феодального гніту

4.Соціальні рухи в першій половині XIX ст.

5.Рух декабристів в Україні

6.Кирило-Мефодіївське товариство

7. Підготовка і проведення селянської реформи 1861 р.

8.Адміністративно-політичні реформи 60—70-х рр. XIX ст.

9.Суспільно-політичний і національний рух у Наддніпрянській Україні в другій половині XIX ст.

1.Політичний статус Наддніпрянської України та її населення у складі Росії

З кінця XVIII ст. українські землі Наддніпрянщини були перетворені на звичайну провінцію Російської імперії. На них був поширений загальноімперський адміністративний порядок. Вона була поділена на дев'ять губерній — по три в кожному регіоні: Харківська, Чернігівська і Полтавська — на Слобожанщині і Лівобережжі; Київська, Подільська і Волинська — на Правобережжі; Катеринославська, Херсонська і Таврійська — у Південній Україні. Крім того, кожен регіон був генерал-губернаторством — відповідно Малоросійським, Київським і Новоросійським.

Частина компактно заселених українцями земель опинилася поза межами дев'яти українських губерній. Це райони Кубані, Війська Донського, Воронезької, Курської, Гродненської та Могильовської губерній. Разом із цим в ці губернії увійшли райони, де компактно проживало російське населення. Такий адміністративно-територіальний поділ був спрямований на посилення контролю над українцями та прискорення їх русифікації.

Національна політика царського уряду в Україні ґрунтувалася на вимогах перетворення українців на росіян. Вони були позбавлені права на вільне використання рідної мови; обмежувався вільний розвиток української культури.

Ліквідація автономії Гетьманщини різко погіршила соціальний стан місцевого населення. Українське селянство знову закріпачувалось. Найбільш поширеним було кріпацтво на Правобережжі. На Лівобережжі кріпацтво не набуло такого поширення, оскільки багато козаків Гетьманщини було перетворено на державних селян.

Політичний курс російського царизму стосовно України зумовив заселення українських міст переважно мігрантами: російськими чиновниками, купцями, робітниками, єврейськими ремісниками і дрібними торговцями, представниками інших національностей.

2.Україна і війни Російської імперії

У першій половині XIX ст. Російська імперія продовжувала вести активну зовнішньополітичну діяльність і була втягнута в цілу низку воєн. Деякі з них тією чи іншою мірою мали відношення і до українських земель. Так, 1806—1812 рр. велася чергова війна з Туреччиною, яка не залишала надії повернути під свій контроль Північне Причорномор'я і негативно вплинула на життя в Україні, оскільки, будучи найближчим тилом російської армії, що діяла у Молдавії і Валахії, мала забезпечувати військо припасами, посилати на війну ополченців. За умовами Бухарестського договору, що завершив цю війну, до складу Росії увійшла Бессарабія, в трьох повітах якої (Ізмаїльському, Аккерманському і Хотинському) кількісно переважало українське населення.

Майже одразу після російсько-турецької війни розпочався похід на Росію французького імператора Наполеона. Певне місце в його планах посідала і Україна. Він дивився на українські землі як на розмінну монету, якою збирався розплатитись зі своїми союзниками. Правобережжя він обіцяв віддати полякам, Волинь — австрійцям. Північне Причорномор'я з Кримом — Туреччині. Іншу територію України передбачалось поділити на воєнно-адміністративні області, під управлінням наполеонівських генералів, щоб забезпечити постачання матеріальними ресурсами наполеонівської армії.

В Україні, як і в усій Російській імперії, спостерігався великий патріотичний підйом, формувалося ополчення і козацькі полки, в які добровільно записувались українські селяни, оскільки сподівались, що після перемоги над французами вони отримають волю.

Основні битви відбувалися на Московському напрямку. В цих битвах відзначилися Малоросійський, Полтавський, Харківський, Сумський, Охтирський, Київський та інші піхотні і кінні полки, у яких служило чимало українців. Українці брали участь у партизанському русі. Серед командирів партизанських загонів були виходець із Сумщини Єрмолай Четвертак, уродженець Правобережжя Федір Потапов, що взяв прізвище відомого козацького полковника XVIII ст. Самусь, та ін. Починаючи з осені 1812 р. до складу діючої армії влилися українське ополчення і козацькі полки, які з наступаючою армією дійшли 1814 р. аж до Парижа.

Російсько-турецька війна 1828—1829 вже не зачіпала українських земель, але мала певне відношення до України. Основною подією цієї війни, що стосувалась українського народу, став перехід козаків Задунайської Січі на чолі з отаманом Осипом Гладким на бік російської армії. Після цього їм було дозволено повернутися в Україну, де вони були поселені в Приазов'ї, діставши назву Азовського війська, яке проіснувало до 1865 р.

Кримська війна. У середині XIX ст. російський уряд висунув ідею розділу Туреччини, претендуючи на Чорноморські протоки. На боці Туреччини виступили Англія і Франція, що призвело до війни, яка дістала назву Східної, або Кримської (1853—1856). Основні бойові дії цієї війни точилися у Криму, де було висаджено англо-франко-турецький десант з метою захопити базу російського чорноморського флоту Севастополь. Оборона Севастополя тривала майже рік — з вересня 1854 до серпня 1855 р. Незважаючи на мужній опір російської армії, він був узятий штурмом. 1856 р. Росія змушена була підписати тяжкий для себе мирний договір. Поразка у цій війні була зумовлена політичною і економічною відсталістю Російської імперії.

Важливим наслідком поразки у Кримській війні стало піднесення антифеодального селянського руху як в усій імперії, так і в Україні зокрема. Одним із проявів цієї боротьби став рух під назвою «Київська козаччина». Коли серед селян кількох повітів Київської губернії поширилися чутки, що цар нібито створює для участі у війні козацьке ополчення, учасникам якого давалася воля з наданням землі, почалися масові заворушення. Селяни перестали коритись поміщикам, оголошуючи себе козаками, створювали власні органи самоврядування. У лютому 1855 р. цей рух охопив 8 із 12 повітів Київської губернії. На придушення «козаччини» були кинуті війська.

Селянські заворушення не припинялись і в подальшому. Активізувався і суспільно-політичний рух, особливо серед молоді. З'явилися численні таємні студентські організації, члени яких вели антиурядову пропаганду серед народних мас. Однією з них була Харківсько-Київська, що складалася із студентів університетів цих міст. Її учасники намагались вести революційну пропаганду шляхом створення недільних шкіл для селян, поширення творчості Т. Шевченка, який 1857 р. повернувся із заслання.